Чому лікарі та пацієнти в Україні залишаються супротивниками, а не партнерами: Олександр Бабляк пояснив ситуацію в медицині
Сучасна українська медицина залишається в точці, де стосунки між лікарем і пацієнтом часто нагадують протистояння. Така ситуація має глибокі історичні, психологічні й системні корені. Про те, чому в Україні досі не сформувалася справжня партнерська модель стосунків між медиками й пацієнтами, які чинники цьому перешкоджають і як виправити ситуацію, розмірковує керівник Центру кардіохірургічної допомоги медичної мережі «Добробут» Олександр Бабляк.
Він вважає, що суперечності між лікарем і пацієнтом у більшості випадків виникають через різницю в очікуваннях обох сторін. Пацієнт звертається по допомогу з болем, симптомами, часто з відчуттям втоми, страхом і недовірою, які накопичилися внаслідок багаторічних розчарувань у системі охорони здоров’я. Людина очікує, що отримає кваліфіковану, швидку та людяну допомогу.
Лікар сподівається, що пацієнт буде співпрацювати, довіряти професійним рекомендаціям, дотримуватись призначень і проявляти активну зацікавленість у власному здоров’ї. Не кожен лікар нормально сприймає, коли пацієнт ставиться до нього як до сервісної особи або останнього винного у всіх проблемах медичної системи.
У підсумку, за словами Бабляка, і лікарі, і пацієнти хочуть одного: щоб процес лікування був зрозумілим, ефективним та передбачуваним. Однак підходять до цього з абсолютно різних позицій, і саме ця відмінність часто стає джерелом конфліктів. Він пояснив, що історично медицина будувалася за принципом патерналізму, коли лікар був абсолютним авторитетом, а пацієнт мав беззаперечно йому довіряти. Особливо яскраво це проявлялось у хірургії, яка почала активно розвиватися лише після винаходу наркозу в 1846 році. Тоді лікарів було мало, і їхнє слово мало беззаперечну вагу.
Згодом, наголосив Бабляк, зі зменшенням ризику смерті та зростанням значення якості життя, цей підхід поступово змінився. Паралельно виникла концепція пацієнтоорієнтованої медицини. Її ключова ідея полягає в залученні пацієнта до вибору варіантів лікування. Лікар зазначив, що ця модель досі балансує між двома крайнощами: коли думка пацієнта не береться до уваги взагалі, або ж коли пацієнт вирішує все самостійно. Знайти оптимальну межу між цими двома позиціями складно, оскільки медицина має свої межі, правила і професійні обмеження.
Як приклад таких обмежень, він навів випадки, коли певні види лікування не проводяться, якщо пацієнт не дотримується певних медичних умов. Наприклад, хірургічне лікування емфіземи легень не буде проведене, якщо пацієнт не припинив паління принаймні за шість місяців до операції. А повторне лікування бактеріального ендокардиту у наркозалежних не проводиться через високу ймовірність рецидиву за умови продовження вживання наркотиків. Водночас є ситуації, де лікування проводиться попри неідеальну поведінку пацієнта, наприклад, коронарне шунтування виконують людям, які нехтують дієтою, курять або не контролюють діабет. У таких випадках порушення режиму ускладнюють прогноз, але не критично впливають на безпосередній результат операції.
Бабляк наголосив, що ця проблема вибору між оптимальним для лікаря рішенням і бажанням пацієнта є універсальною — і для України, і для інших країн, але в Україні вона виражена особливо гостро через загальну недовіру до медицини. Він пояснив, що за останні десятиліття в українському суспільстві сформувався негативний інформаційний фон навколо системи охорони здоров’я. Причинами цього стали як реальні проблеми, так і особливості сприйняття реформ: кожна спроба змін неминуче фокусує увагу на недоліках, які потребують виправлення. Саме ці слабкі місця активно висвітлюються медіа та соцмережами, тоді як позитивні зміни часто залишаються поза увагою.
Реформа, за словами Бабляка, продемонструвала, наскільки недофінансованою є система. Він навів дані, що понад 50% витрат на медичну допомогу пацієнти оплачують самостійно — це в 5–10 разів більше, ніж у європейських країнах. При цьому не створено зрозумілих механізмів співфінансування. Додатково, як зазначив Бабляк, тіньові платежі, що виникли через неврегульованість економічної діяльності лікарів, ще більше підривають довіру.
Пацієнт опиняється в ситуації, коли держава декларує безоплатність медичних послуг, але на практиці йому доводиться самостійно шукати фінансування. Це створює в нього відчуття розчарування й недовіри, які стають головною перешкодою для розвитку якісної медицини.
Додатковим фактором, як вважає Бабляк, є поширення сумнівної інформації через інтернет. Пацієнти нерідко приходять на прийом зі знаннями, отриманими від «доктора Гугла» або штучного інтелекту, що створює додаткові складнощі в роботі лікаря. Проте іноді така активність пацієнтів може бути навіть корисною. Він навів приклад із власної практики, коли пацієнт хотів детально знати всі етапи операції — від розрізу шкіри до маніпуляцій на серці. Це дозволило лікарю краще зрозуміти внутрішній стан пацієнта та зробити акцент на об’єктивних критеріях при обговоренні лікування.
Бабляк вважає, що саме недовіра стає основою для розвитку конфліктів. Вона формує упередження і серед лікарів, і серед пацієнтів. З боку медиків ці упередження посилюються великою кількістю фейкової, неперевіреної чи емоційної інформації, яка циркулює у публічному просторі. Це змушує лікарів формувати свою «фортецю експертності», де пацієнт сприймається більше як додатковий ризиковий чинник, а не як партнер.
Пацієнти, у свою чергу, також втрачають довіру до системи в цілому. Бабляк нагадав, як свого часу розповсюдження історій про «чорних трансплантологів» на роки загальмувало розвиток трансплантології в Україні. Подібні страхи глибоко закріплюються в суспільній свідомості. Він звернув увагу на ще одну особливість української медицини, яка сприяє формуванню недовіри: відсутність прямої юридичної відповідальності конкретного лікаря перед пацієнтом. За чинним законодавством, усю відповідальність несе заклад охорони здоров’я, а не лікар особисто. У той самий час пацієнт, звертаючись по допомогу, очікує відповідальності саме від лікаря як особи. Це створює розрив у сприйнятті: пацієнт думає, що домовляється з конкретною людиною, а фактично укладає правові відносини з системою.
Лікар наголосив, що пацієнт не розуміє, чому лікар не може надати очікувану допомогу, наприклад, госпіталізувати тяжкого пацієнта. Насправді за цим стоять складні внутрішні процедури: фінансові зобов’язання закладу, відповідальність керівництва, тарифи на послуги. У результаті обидві сторони залишаються незадоволеними, що ще більше підриває довіру.
За переконанням Бабляка, для зміни ситуації, необхідно змінювати саму архітектуру взаємин у медицині — робити їх прозорими, чесними та партнерськими. З боку держави, на його думку, лікарі повинні отримати професійну ліцензію, яка надасть їм не лише права, а й економічну свободу та персональну відповідальність за прийняті рішення. Це дозволить пацієнтам краще розуміти межі відповідальності лікаря, а медичним працівникам — мати більшу свободу для ухвалення клінічно оптимальних рішень. Також клінічні настанови слід сприймати як рекомендації, а не як жорсткий механізм контролю за будь-якого результату лікування.
З боку лікарів, необхідно постійно працювати над розширенням професійних компетенцій. Чим ширше знання лікаря, тим спокійніше він сприймає непрості рішення пацієнтів, краще розуміє допустимі межі прийняття рішень і може аргументовано пояснити свої рекомендації.
За словами Бабляка, досвідчений лікар не обмежується вузькою практикою лише свого закладу, а спирається на глобальний статистичний і клінічний досвід, бачить тенденції ще до того, як вони лягають у стандартизовані клінічні настанови. Адже багато рекомендацій формуються на основі досліджень, а подекуди — консенсусу експертів у тих питаннях, де дослідження неможливі.
З боку пацієнтів Бабляк радить залишати свої професійні ролі за межами медичного кабінету. Він пояснив, що часто пацієнти несвідомо переносять у лікарський кабінет свої професійні моделі поведінки: бізнесмени шукають вигоди, юристи — прихованих пасток, поліцейські — умислу. Кожен візит до лікаря слід сприймати як новий досвід без багажу упереджень.
Бабляк підкреслив, що довіра між лікарем і пацієнтом є ключем до ефективної медицини. Вона не вибудовується за одну зустріч, але формується поступово через чесність, ясність і професійну роботу в кожному контакті.
