Чорний кодекс, біла совість: чому Франція знову тоне у колоніальному минулому (продовження)
ІА “ФАКТ” вже писало, що Національна асамблея Франції одностайно підтримала скасування Code Noir – “Чорного кодексу” 1685 року, який юридично закріплював рабство у французьких колоніях. Але ця історія не закінчується формальним прибиранням ганебного документа з правової спадщини: вона лише відкриває жорсткіше питання – чи готова Франція говорити не тільки про пам’ять, а й про репарації, колоніальні прибутки та нерівність, яка досі відчутна в її заморських територіях.
Бо засудити мертвий закон легко. Значно складніше пояснити, чому живі наслідки системи, яку він обслуговував, досі залишаються поза реальною політикою – у бюджетах, цінах, безробітті, доступі до можливостей і готовності держави платити за власне минуле не лише словами.
Заморська Франція: коли колоніальна історія стає цінником
Найконкретніше ця спадщина відчувається у заморських територіях. Гваделупа, Мартиніка, Французька Гвіана, Реюньйон і Майотта є частиною Французької Республіки, а їхні мешканці – французькі громадяни. Але за соціально-економічними показниками ці території регулярно нагадують про те, що юридична належність до Франції не гарантує рівного життя з метрополією.
За даними Національного інституту статистики та економічних досліджень Франції, у “старих” заморських департаментах – Гваделупі, Мартиніці, Французькій Гвіані та Реюньйоні – частка людей за межею національної бідності у 2–4 рази вища, ніж у материковій Франції. На Майотті вона у 5 разів вища. Eurostat у регіональному огляді за 2024 рік також відносив французькі заморські регіони до найбільш проблемних у Євросоюзі за безробіттям: у 2023 році Ла-Реюньйон мав 19,0%, а Гваделупа – 18,6%.
Цю нерівність не можна пояснити лише рабством. Заморські території мають свої структурні обмеження: віддаленість від Європи, малий розмір ринку, залежність від імпорту, слабку конкуренцію, високі транспортні витрати, місцеві податки й обмежену регіональну інтеграцію. Але колоніальна історія пояснює, чому ці економіки століттями будувалися не як самодостатні простори розвитку, а як периферія для виробництва і вивезення цінності. Спершу це була плантаційна периферія. Потім адміністративна. Тепер часто споживчо-залежна.
Для Парижа Code Noir може бути архівом. Для Мартиніки чи Гваделупи колоніальна спадщина часто виглядає не як архів, а як чек у супермаркеті, безробіття молоді й залежність від імпорту з материкової Франції. Торік Banque de France називала високу вартість життя однією з ключових проблем французьких заморських територій і пов’язувала протести на Мартиніці у 2024 році зі структурними бар’єрами, які обмежують купівельну спроможність і розвиток місцевої економіки.
Цьогоріч французький антимонопольний орган вказував, що у 2022 році ціни на Мартиніці були на 13,8% вищими, ніж у материковій Франції, а продукти харчування – на 40% дорожчими. Серед причин називали залежність від постачань із метрополії, логістичні витрати, місцеве оподаткування, малий ринок і слабку конкуренцію.
Так виникає замкнене коло. Коли економіка маленька, залежна від імпорту і має обмежену конкуренцію, ціни залишаються високими. Коли ціни високі, зарплати і соціальні виплати швидко втрачають купівельну силу. Коли купівельна спроможність слабка, внутрішній ринок не створює достатньо робочих місць. Коли роботи мало, молодь або виїжджає, або застрягає у безробітті й неформальній зайнятості. Протести на Мартиніці у 2024 році через дорожнечу стали грубим нагадуванням: колоніальна пам’ять стає політично вибуховою саме тоді, коли вона накладається на повсякденну економічну злість. The Guardian писав про заворушення, комендантську годину і вимоги знизити вартість життя, а Associated Press повідомляв про відправлення на острів спеціального антиповстанського підрозділу, який не використовували там 65 років.
Саме тому скасування Code Noir може стати або початком реальної політики, або її зручною імітацією. Якщо після нього з’являться лише звіти, пам’ятні заходи й акуратні формулювання про “складне минуле”, критики матимуть підстави сказати: Франція очистила совість, але не торкнулася структури нерівності. Якщо ж цей крок стане приводом для конкретної політики – інвестицій у заморські території, боротьби з дороговизною, посилення конкуренції, освітніх програм, дослідження колоніальних прибутків і відкритої дискусії про репарації, тоді символічна пам’ять нарешті перейде в інституційну відповідальність.
Європа теж отримує рахунок
Французький випадок важливий не лише для Франції. Він показує, що колишні імперії входять у фазу, коли символічні жести вже не закривають тему, а відкривають наступний рівень вимог. Якщо держава вибачається, від неї питають про гроші. Якщо повертає артефакти, від неї питають про архіви, людські останки і музейні колекції. Якщо визнає рабство злочином проти людяності, від неї питають, чому сучасна нерівність колишніх колоній і нащадків поневолених людей залишається поза реальною політикою.
Британія роками намагалася тримати тему репарацій поза офіційним порядком денним. У 2024 році уряд Кіра Стармера заявляв, що не планує ні вибачень, ні виплат за історичне рабство на саміті Співдружності, хоча країни Карибського регіону наполягали на обговоренні цього питання. У лютому нова генеральна секретарка Співдружності Ширлі Ботчвей уже говорила, що очікує прогресу в напрямку переговорів про репарації, а дискусія може включати Карибську спільноту та Африканський союз.
Нідерланди обрали інший шлях – офіційне вибачення і контрольовану програму пам’яті. У грудні 2022 року нідерландський уряд вибачився за роль країни в історії рабства і оголосив про €200 млн на фонд для підвищення обізнаності, залучення суспільства та роботи з сучасними наслідками рабства. Це не прямі компенсації нащадкам поневолених людей, але вже крок далі, ніж чистий символ: держава визнає, що пам’ять потребує інституцій, програм і грошей.
Торік Нідерланди також повернули Нігерії 119 Бенінських бронз, викрадених під час британського нападу на Бенін-Сіті у 1897 році. Це показало, що відповідальність за колоніальне пограбування наздоганяє навіть ті країни, які не здійснювали конкретний акт насильства, але зберігали його плоди у власних музеях.
Португалія показала, наскільки вибуховою стає тема, щойно вона переходить від вибачення до “рахунку”. Два роки тому президент Марселу Ребелу де Соуза заявив, що країна несе відповідальність за злочини трансатлантичного рабства і колоніальної епохи та має “заплатити витрати” за минуле. З XV до XIX століття португальські судна примусово перевезли через Атлантику майже 6 млн африканців, здебільшого до Бразилії. Але вже за кілька днів уряд відкинув ідею запуску процесу репарацій. Це майже ідеальна ілюстрація європейської дилеми: визнати минуле ще можна, але щойно визнання наближається до бюджету, починається політичний відступ.
Карибська спільнота ще з 2013 року просуває 10-пунктовий план репаративної справедливості. Він включає офіційні вибачення, програми розвитку, охорону здоров’я, освіту, повернення культурної спадщини та інші форми відшкодування. Це важливо: мова репарацій давно не обмежується прямою виплатою конкретним родинам. Вона стає політичним словником про те, як колишні імперії мають працювати з нерівністю, яку історично допомогли створити.
Тому французьке голосування щодо Code Noir не закриває історію, а лише переносить її на наступний рівень. Короткостроково Париж отримає позитивний символічний ефект: держава продемонструвала, що здатна хоча б із запізненням прибрати з правової спадщини документ, несумісний із її власними принципами. Середньостроково це підвищить очікування: якщо урядові звіти про наслідки рабства, расизму і дискримінації будуть формальними, розчарування лише посилиться. Довгостроково Code Noir може стати для Франції не закритою сторінкою, а точкою неповернення.
Після скасування мертвого закону державі буде дедалі важче пояснювати, чому живі наслідки колоніальної економіки – бідність, дорожнеча, нерівність можливостей і політичне відчуження заморських територій – залишаються поза мовою реальної відповідальності. Ця історія важлива не як сенсація про документ XVII століття. Вона важлива як тест для Європи XXI століття: чи здатні колишні імперії говорити правду про минуле тоді, коли ця правда починає щось коштувати.
Тетяна Вікторова
