Голосування Національної асамблеї Франції за скасування “Чорного кодексу” показало, що колоніальне минуле для колишніх імперій дедалі менше схоже на архів і дедалі більше – на політичний рахунок. Як уже повідомляло ІА Факт, з посиланням на публікацію в The Guardian, нижня палата французького парламенту одностайно підтримала скасування Code Noir – документа 1685 року, який юридично закріплював рабство у французьких колоніях і залишався невилученим із правової спадщини майже 180 років після остаточного скасування рабства у Франції у 1848 році.
Але справжній нерв цієї історії не в тому, що Париж нарешті прибирає ганебний текст XVII століття. А у тому, що після такого жесту Франції буде дедалі важче пояснювати, чому розмова про рабство має залишатися в межах пам’яті, а не переходити до репарацій, нерівності заморських територій і економіки, яку колись обслуговував цей закон.
Законопроєкт ще має пройти Сенат, а отже юридична процедура не завершена, але політичний ефект уже настав: Франція відкрила двері до теми, яку значно легше назвати історичною травмою, ніж сучасним зобов’язанням.
Архів, який став незручним
Франція згадала про Code Noir саме зараз не тому, що цей документ раптом отримав практичну силу у 2026 році. Він став політично нестерпним символом старої суперечності: республіка давно говорить мовою свободи, рівності й братерства, але в її правовій спадщині залишався текст, який колись перетворював людину на власність.
Це не нове французьке “прозріння”. Ще у 2001 році так званий закон Тобіри визнав трансатлантичну работоргівлю, работоргівлю в Індійському океані та рабство злочинами проти людяності, а також вимагав належного місця для цієї теми у шкільних програмах і наукових дослідженнях.
Тому нинішнє голосування – не початок пам’яті про рабство, а наступний етап боротьби за те, щоб Франція перестала описувати його як “темну сторінку” і почала трактувати як частину власної правової, економічної та політичної історії.
Момент для цього дозрів не сам по собі. У травні Емманюель Макрон вперше настільки прямо відкрив двері до розмови про “репарації”, хоча й не запропонував конкретної фінансової моделі. Le Monde описав це як помітний зсув у французькій позиції: раніше офіційний Париж значно обережніше розводив пам’ять, визнання і матеріальну відповідальність.
Водночас за два місяці до французького голосування Генеральна Асамблея ООН ухвалила ініційовану Ганою резолюцію про трансатлантичне рабство та репарації. Її підтримали 123 країни, проти були США, Ізраїль та Аргентина, а 52 держави утрималися, зокрема країни Євросоюзу і Велика Британія.
Це важливий контекст: Франція не просто прибрала старий документ із полиці. Вона відреагувала на момент, коли африканські держави, Карибський регіон і нащадки поневолених людей дедалі наполегливіше переводять тему рабства з моральної площини у дипломатичну, фінансову й правову.
Це вже не суперечка про те, чи треба засуджувати рабство. Тут консенсус майже неминучий. Справжнє питання інше: чи може колишня імперія обмежитися засудженням, якщо колоніальна система створювала не лише травму, а й багатство. Саме ця зміна масштабу робить французьке голосування важливим. Воно ніби про минуле, але насправді про майбутнє: хто має право вимагати відшкодування, у якій формі, за якою логікою і чи готова держава говорити про колоніалізм не лише тоді, коли це нічого не коштує.
Безпечна згода і небезпечне питання грошей
Скасування Code Noir – реальний крок у сфері політики пам’яті, але поки не реальний крок у сфері матеріальної відповідальності. Національна асамблея підтримала законопроєкт, який не запускає компенсаційний фонд, не створює механізму виплат, не визначає відповідальних інституцій і не відкриває автоматичного шляху до компенсацій для нащадків поневолених людей.
Документ передбачає насамперед формальне скасування рабовласницьких норм і урядову звітність щодо наслідків рабства, расизму, дискримінації та викладання цієї теми у школах. Юридично це очищення архіву. Політично – жест визнання. Економічно – обережна спроба не перейти межу, за якою пам’ять перетворюється на рахунок.
Саме тому одностайність парламенту не варто плутати зі справжнім консенсусом. Засудити рабовласницький документ XVII століття легко, бо в сучасній французькій політиці майже неможливо відкрито стати на його захист. Але ця згода тримається рівно до тієї миті, коли питання переходить до грошей, бюджетів, боргів, інвестицій і перерозподілу.
Низка депутатів була розчарована відсутністю репарацій у законопроєкті, тоді як автор ініціативи Макс Матіазен робив наголос на пам’яті, гідності й відновленні людського статусу, а не на негайній фінансовій компенсації. Associated Press зазначає, що для критиків голосування стало важливим, але переважно символічним кроком: воно не запускає репарацій і саме по собі не вирішує питань системної нерівності, колоніальної спадщини та сучасних наслідків рабства.
У цьому і полягає політична формула моменту: Франція знайшла безпечну частину відповіді. Вона готова сказати, що Code Noir був неприйнятним спадком. Але поки не готова сказати, що саме має означати відшкодування цього спадку: прямі компенсації, інвестиції у заморські території, освітні фонди, повернення культурних цінностей, списання боргів, інфраструктурні програми чи все це разом.
Показовою є обережність Макрона. Він визнає, що тему репарацій не можна просто відкидати, але не дає конкретної фінансової обіцянки. Це не випадкова розмитість, а спосіб утримати дискусію під контролем: визнати проблему, не перетворюючи її одразу на бюджетний рядок.
Короткостроково така формула зручна для влади. Вона знімає частину морального тиску, не створюючи негайного фінансового конфлікту. Середньостроково вона сама підніме ставки: якщо держава офіційно визнає, що мовчання щодо Code Noir було образою, від неї неминуче запитають, чому відшкодування залишається туманним словом.
Довгостроково кожен новий символічний жест лише підсилюватиме головне питання: якщо Франція вже визнає шкоду, чому вона так обережно обходить форму її компенсації.
Закон як бізнес-модель
Code Noir був не лише нелюдським документом. Він був юридичною інфраструктурою плантаційної економіки. Він оформлював порядок, у якому людина ставала активом, її праця – примусовим ресурсом, а колонія – виробничою платформою для метрополії. Саме тому нинішня дискусія так швидко виходить за межі моралі. Якщо рабство було економічною системою, то його спадок не можна звести до “поганого закону”, який забули прибрати з архіву.
Масштаб цієї системи був величезним. За даними Національної бібліотеки Франції, між 1551 і 1875 роками кораблі під французьким прапором примусово перевезли до Нового світу 1 381 404 африканців у межах 4 118 рейсів. Це становило близько 11% трансатлантичної работоргівлі, яка загалом охопила понад 12,5 млн чоловіків, жінок і дітей. За даними Національної бібліотеки Франції, кораблі під французьким прапором примусово перевезли до Нового світу 1 381 404 африканців у межах 4 118 рейсів; Associated Press нагадує, що ця система була пов’язана передусім із плантаційним виробництвом цукру, кави та індиго.
Це була не маргінальна діяльність окремих плантаторів. У ній працювали порти, судновласники, купці, страховики, кредитори, колоніальні адміністрації, переробники цукру і торговці колоніальними товарами. Нант став головним французьким портом работоргівлі XVIII століття: меморіал скасування рабства у Нанті вказує, що з понад 4 220 французьких работорговельних експедицій 1 714 були організовані саме нантськими судновласниками, тобто понад 43% французького обсягу.
Логіка була простою і жорстокою. Європейський попит на цукор, каву та індиго створював тиск на плантації. Плантації потребували примусової праці. Примусова праця потребувала правового режиму, який дозволяв купувати, продавати, карати, успадковувати й контролювати людей як майно. У такій економіці насильство не було збоєм. Воно було умовою виробництва.
Code Noir робив це насильство впорядкованим і зрозумілим для власників: плантатор отримував контроль над робочою силою, порт – вантажі, торговельні доми – прибуток, метрополія – товари, податки, міську розбудову і фінансові потоки.
Тому нинішнє скасування цього документа неминуче ставить питання не лише про моральну провину, а й про спадок капіталу. Рабство створювало прибутки не тільки на плантаціях, а й у суднобудуванні, морському страхуванні, банківському кредиті, складській логістиці, торгівлі колоніальними товарами та міській нерухомості. І саме тут розмова про Code Noir стає небезпечною для зручної версії історії. Засудити насильство простіше, ніж показати, які економічні структури воно годувало.
…Наступного разу ми розглянемо, чому найгостріша спадщина Code Noir відчувається не в архівах, а в заморських територіях Франції – там, де громадяни формально мають ті самі права, але частіше стикаються з бідністю, дороговизною, безробіттям і залежністю від метрополії.
Бо скасувати мертвий закон значно легше, ніж змінити живу економічну реальність. Якщо після символічного жесту не буде політики щодо цін, конкуренції, роботи, освіти й репарацій, Франція ризикує лише прибрати образливий документ із минулого, залишивши недоторканою систему нерівності, яка досі працює в теперішньому.
Тетяна Вікторова
