В Україні служба з надзвичайних ситуацій існує в умовах, де кожен день приносить нові загрози і виклики, які накладаються один на одного. Якщо раніше робота рятувальників обмежувалася пожежами, техногенними аваріями чи повенями, то з початком повномасштабного вторгнення РФ перелік завдань радикально розширився. Сьогодні вони працюють одночасно у двох реальностях: надзвичайні події, які ніхто не скасовував, і реальності війни, які щодня створюють нові осередки катастроф. Вони ліквідовують наслідки ракетних ударів, розбирають завали після бомбардувань, займаються розмінуванням, евакуюють людей і при цьому продовжують гасити пожежі чи діставати постраждалих з автомобільних аварій. Таке поєднання «мирних» і воєнних завдань формує унікальний досвід, який неможливо описати лише статистикою виїздів чи кількістю врятованих. Аналітичний погляд на роботу ДСНС у сучасних умовах дозволяє побачити не лише масштаби їхнього навантаження, а й структурні проблеми системи цивільного захисту, яка змушена адаптуватися до нової, воєнної логіки надзвичайних ситуацій.
День рятувальника без відпочинку
Попри те, що 17 вересня є професійним святом працівників цивільного захисту, самі рятувальники навряд чи встигають його відзначати. Їхні будні давно перетворилися на цілодобову мобілізацію, і не лише війна стала причиною цьому. До 2022 року більшість українців асоціювали ДСНС з пожежами, аваріями та, часом, курйозами, на кшталт порятунку тварин з дерев чи люків. Сьогодні ж реальність набагато жорсткіша – після кожного ракетного чи дронового удару саме рятувальники першими заходять у розбиті будівлі, розбирають завали, шукають живих, виносять поранених, витягують загиблих. Вони роблять це під загрозою повторного обстрілу, часто, не маючи жодних гарантій безпеки.
Особливо небезпечними є подвійні удари, так звані «повтори», коли ворог цілеспрямовано б’є вдруге по тому самому місцю, вже після прибуття служб порятунку. Це не просто воєнна тактика, а свідоме полювання на тих, хто рятує інших. І таких випадків налічується уже не десятки, а сотні. За офіційними даними, з початку повномасштабного вторгнення загинули 107 працівників ДСНС, понад 532 отримали поранення, з яких 459 – саме через виконання службових обов’язків, а ще четверо рятувальників досі знаходяться в полоні у ворога.
Проте, навіть у таких умовах, рятувальники продовжують працювати не лише в тилу, а й на передовій. Вони допомагають евакуювати цивільних з небезпечних регіонів, повертаються на деокуповані території раніше за багатьох інших служб, розміновують поля, відновлюють критичну інфраструктуру країни. І це лише частина того, що залишається непоміченим поза заголовками новин.
Ця робота не виглядає героїчно у класичному розумінні, адже тут не лунають фанфари і гучні промови. Існує лише щоденна рутинна праця в екстремальних умовах, де на карту поставлене не одне людське життя.
Історія виникнення свята
Хоча День рятувальника в Україні здається доволі новим святом, його історія цієї служби нагадує свого роду дзеркало трансформацій, які проходила система цивільного захисту країни від давніх часів до сьогодення. Перші організовані форми протидії вогню та стихійним лихам виникли ще у середньовіччі. У містах Київської Русі та пізніше у магдебурзьких містах Великого князівства Литовського та Речі Посполитої існували так звані «пожежні варти» чи «нічні сторожі». Вони мали обов’язок спостерігати за містом, подавати сигнал у разі займання та організовувати людей для гасіння пожежі. У XVIII столітті, за часів Гетьманщини та у складі Російської імперії, в містах України почали створюватися перші професійні пожежні команди з власним обладнанням — насосами, діжками, відрами, конями.
XIX століття стало етапом інституціоналізації пожежної справи: у великих містах, зокрема в Києві, Харкові, Одесі та Львові, вже діяли постійні пожежні бригади, які підпорядковувалися міським управам. У Галичині та на Буковині, що входили до складу Австро-Угорщини, пожежні дружини часто виникали на громадських засадах — їх створювали самі мешканці містечок та сіл, і вони поєднували функції пожежогасіння, порятунку людей та охорони громадського порядку.
Отже, коріння сучасної ДСНС сягає глибоко у минуле, коли ще не існувало централізованої державної структури, але вже була потреба у колективному захисті від пожеж і стихій.
У 1995 році в Україні з’явився День працівника пожежної охорони. Тоді суспільство вшановувало переважно вогнеборців, адже саме вони були найбільш видимими героями у сфері надзвичайних ситуацій. У 1998-2003 роках спробували окремо виділити й День рятувальника, який припадав на останню суботу жовтня, але довго це свято не проіснувало.
Згодом, у 2005 році, святкову мозаїку знову переформатували, і 17 вересня з’явився День працівників цивільного захисту. Ця дата мала вже більш комплексний підхід до відзначення роботи не лише пожежників, а й усіх, хто має справу з подоланням надзвичайних ситуацій. Нарешті, у 2008 році Президент України своїм указом закріпив нинішній формат Дня рятувальника, який поєднав всі попередні дати в одне професійне, але водночас і суспільно значуще свято.
Як змінилися виклики рятувальної служби України
До 2022 року система Державної служби з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в Україні в основному фокусувалася на традиційних викликах — пожежах, техногенних аваріях, дорожньо-транспортних пригодах та стихійних лихах. За даними офіційної статистики, у 2019–2021 роках щорічна кількість пожеж складала близько 45–50 тисяч, з яких понад 80% виникали в житловому секторі. Водночас, кількість аварійно-рятувальних робіт у звичайних умовах залишалася відносно стабільною у межах близько 5–7 тисяч викликів на рік, пов’язаних з ліквідацією аварій, катастроф і природних лих.
Починаючи з повномасштабного вторгнення РФ у лютому 2022 року, ситуація радикально змінилася. Кількість надзвичайних подій у країні зросла в рази, і лише у 2022 році ДСНС зафіксувала понад 120 тисяч викликів, з яких близько 60% були пов’язані безпосередньо з наслідками бойових дій. Щодня траплялися пожежі через ракетні удари, обвали будівель, розмінування, евакуація постраждалих тощо. Це означає, що навантаження на рятувальників збільшилося більш ніж у 15 разів у порівнянні з допандемічним періодом.
Особливо драматично зросла кількість робіт із розмінування. Якщо до 2022 року сапери ДСНС проводили у середньому 50–70 операцій на рік, то у 2023 році їх кількість перевищила 400, а у 2025 році зафіксовано понад 500 таких операцій. Небезпека мін і вибухонебезпечних предметів стала основним викликом для рятувальників, які не лише виконують свої професійні обов’язки, а й фактично беруть участь у гуманітарній операції з відновлення безпеки територій.
Крім того, значно зросла кількість травмованих і загиблих серед рятувальників. З початку війни загинули понад 100 співробітників ДСНС, що є унікальним викликом для всієї системи. Для порівняння, за 2019–2021 роки кількість смертельних випадків серед працівників служби в мирний час не перевищувала 3-5 на рік.
Крім кількості викликів, змінилися і їхні умови. Рятувальники тепер працюють під постійною загрозою повторних обстрілів цілеспрямованих атак на пожежників і саперів, що раніше було майже неможливим у мирному житті. Такі умови суттєво підвищують ризики і вимагають від персоналу не лише високої професійної підготовки, а й стійкості, витримки та моральної готовності працювати в зонах активних бойових дій.
Таким чином, війна не лише збільшила кількість викликів для ДСНС, а й суттєво змінила їхню природу, перетворивши традиційну службу порятунку на фронт, де щодня ризикують життям, виконуючи завдання, які раніше були унікальними і надзвичайними, а тепер стали буденністю.
Рятувати під вогнем: коли допомога стає смертельно небезпечною
Робота українських рятувальників уже давно вийшла за межі стандартних уявлень про надзвичайні ситуації. Якщо раніше основними ризиками були стихійні лиха або техногенні аварії, то тепер до цього додалася ще одна загроза у вигляді цілеспрямованих атак з боку РФ.
Ворог безжально знищує інфраструктуру, свідомо завдаючи ударів по тих, хто приїжджає рятувати життя. І це вже стало закономірністю, а не винятком. Так, у ніч на 5 червня у Слов’янську рятувальників обстріляли просто під час гасіння пожежі. Наступної ночі троє співробітників ДСНС загинули в Києві під час масштабного обстрілу. 6 липня російські сили знову вдарили по рятувальниках в Харкові та Херсоні. 29 липня зазнали поранень четверо працівників ДСНС у Костянтинівці та Херсоні. А вже 8 вересня у Краматорську рятувальників атакували дроном просто під час ліквідації пожежі в житловому будинку і, навіть, було пошкоджено пожежний автомобіль. У Білопільському районі, що на Сумщині, під час ліквідації наслідків попереднього обстрілу, російський безпілотник вдарив по рятувальниках. Двоє співробітників ДСНС віком 33 та 28 років отримали поранення та були госпіталізовані.
16 вересня під час ліквідації наслідків попереднього обстрілу в Київській області російські війська здійснили повторний удар по об’єкту, на якому працювали рятувальники. Внаслідок цього було пошкоджено два пожежних автомобілі. Попри це, рятувальники продовжили свою роботу, ліквідувавши пожежу площею 17 000 квадратних метрів. У гасінні брали участь близько 400 рятувальників, понад 100 одиниць техніки, два гелікоптери, пожежний поїзд та чотири роботизовані системи гасіння.
У ДСНС відкрито говорять про те, що ці обстріли не випадкові. Російська армія цілеспрямовано намагається знищити тих, хто першими з’являється на місці трагедії, надає допомогу постраждалим і координує дії інших служб. Такі дії противника фактично перетворюють будь-який виклик для рятувальників на потенційно смертельно небезпечну ситуацію.
Працівники ДСНС четвертий рік працюють в умовах війни, навіть у тих регіонах, які формально вважаються тиловими. Кожен виїзд може стати останнім, і це повністю змінює уявлення про їхню професію.
Розмінування: невидима, але життєво важлива боротьба рятувальників
Україна сьогодні знаходиться в числі найбільш замінованих країн світу. За оцінками ООН, вона виступає номером один за масштабами мінної небезпеки. Потенційно небезпечна територія охоплює щонайменше 139 тисяч квадратних кілометрів, що приблизно становить чверть країни, за офіційними даними, зафіксованими ООН, ПРООН та ДСНС. У Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів цифри ще вищі і становлять 176 тисяч квадратних кілометрів. Тобто площа, порівняна з територією Англії чи двох Болгарій, буквально «нашпигована» мінами та вибухонебезпечними залишками.
Після тривалих обстрілів і бомбардувань, території, які раніше здавалися безпечними, перетворюються на мінні поля, де кожен вибуховий пристрій стає справжньою пасткою для цивільних і військових. Рятувальники, озброєні не лише професійними знаннями, а й неймовірною витримкою, щодня виходять на ці небезпечні ділянки, аби очистити землю від смертельної загрози.
У 2025 році в Україні було зафіксовано понад 500 операцій з розмінування, які виконували підрозділи ДСНС та спеціалізовані групи саперів. Особливо складною була робота у Київській, Сумській та Харківській областях, де через бойові дії залишилось найбільше нерозірваних снарядів і мін.
Наприклад, у березні 2025 року під час розмінування в Сумській області рятувальники виявили і знешкодили понад 120 вибухонебезпечних предметів лише за один виїзд. У Київській області, де ворог неодноразово застосовував авіацію і артилерію, сапери ліквідували сотні мін та снарядів, що залишилися під завалами зруйнованих будинків.
Після всіх цих випадків навряд чи множна не розуміти весь масштаб ризиків, який рятувальники беруть на себе, під час виконання своїх обов’язків. Адже нерозірвані боєприпаси можуть вибухнути у будь-який момент, поставивши під загрозу не тільки самих саперів, а й мешканців навколишніх сіл і міст.
Крім розмінування територій, рятувальники активно навчають місцевих жителів правилам безпеки, поширюють інформацію про те, як діяти у разі виявлення вибухонебезпечних предметів, тим самим запобігаючи трагедіям. Робота саперів здається невидимою, але вона є фундаментальною частиною відновлення країни після війни. Кожен успішно знешкоджений вибухонебезпечний пристрій робить ще один крок до безпечного життя для мільйонів українців.
Кожна повітряна тривога запускає не тільки сирени, а й ланцюг дій, у якому рятувальники виступають першою ланкою. Завдяки їхній готовності, жертвуючи собою, бути поруч у найкритичніший момент багато людей отримують шанс на життя. Війна навчила нас багато чому, і одне з найважливіших усвідомлень, що за кожною короткою новиною про «ліквідацію наслідків обстрілу» стоять живі люди. Визнання цього факту не має бути просто актом вдячності, адже це повага, яку треба проявляти постійно, а не лише в певну дату календаря.
