У Верховній Раді дали «зелене світло» концепції реформи юридичної освіти, яка може кардинально змінити підхід до підготовки правників в Україні. Ініціатива передбачає радикальні кроки – заборону юридичних програм у вишах системи МВС, СБУ, військових та інших відомчих навчальних закладах, ліквідацію заочної форми навчання, а також скорочення кількості юридичних вишів. Офіційною метою цієї концепції є підвищення якості юридичної освіти та формування конкурентоспроможних фахівців. Проте чи не призведе ця реформа до створення нових проблем, зокрема звуження доступу до професії та монополізації юридичної освіти? Наскільки реалістичними є запропоновані зміни, і чи враховують вони специфіку юридичної підготовки в Україні?
Що передбачає нова концепція
Робоча група, утворена на базі комітетів Верховної Ради з питань правової політики та з питань освіти схвалив концепцію реформування вищої правничої освіти і первинного доступу до правничої професії, що знаменує собою початок масштабних змін у системі підготовки юристів в Україні. Наступним етапом буде розробка і реєстрація законопроєкту на підставі цієї концепції.
Одним з ключових положень концепції є заборона підготовки правників у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, а також у вищих військових та інших відомчих навчальних закладах. Зокрема, підготовка юристів буде дозволена лише за спеціальністю, яка відповідає міжнародному стандарту 0421 Law (ISCED-F 2013), і здійснюватиметься виключно у закладах вищої освіти, підпорядкованих Міністерству освіти і науки, або у приватних вишах. При цьому Вищі навчальні заклади зі специфічними умовами навчання, такі як академії МВС чи СБУ, зосередяться на підготовці фахівців за спеціальністю «Правоохоронна діяльність», а не «Право», що має сприяти утриманню кадрів у відповідних органах. Тобто, випускники відомчих вишів не зможуть працювати адвокатами або юрисконсультами. Автори реформи переконані, що це зменшить потребу в постійному поповненні особового складу силових структур і, відповідно, знизить витрати на їхнє навчання.
Ще одним нововведенням є скорочення кількості правничих шкіл в Україні. Автори концепції вважають, що нинішня кількість юридичних факультетів є надмірною та не відповідає потребам ринку. За кількістю навчальних закладів, які здійснюють підготовку правників за спеціальностями «Право» та «Міжнародне право» Україна значно переважає за середніми показниками держави Європейського Союзу. Концентрація підготовки правників у менших, але якісніших освітніх центрах, має покращити рівень випускників і відповідати міжнародним стандартам.
Також важливим аспектом реформи є відмова від заочної форми навчання для правничих спеціальностей. Натомість пропонується впровадження змішаної форми – поєднання очного та дистанційного форматів, де щонайменше половина занять і практичної підготовки проводитиметься в аудиторіях. Такий підхід, на думку розробників, підвищить якість освіти, адже заочна форма часто критикується за низький рівень контролю знань та недостатню практичну підготовку. Крім того, концепція передбачає скасування підготовки юристів на рівнях фахової передвищої освіти, молодшого бакалавра та бакалавра – здобуття ступеня магістра стане можливим лише на основі повної загальної середньої освіти.
Реформа також торкнеться вступного процесу та оцінки якості освіти. Для вступу на магістратуру з права планується запровадити тестування загальних навчальних компетентностей, яке проводитиметься за технологіями зовнішнього незалежного оцінювання. Це стане альтернативою ЗНО з математики, що потенційно розширить доступ до професії для абітурієнтів із гуманітарним складом мислення. Водночас Єдиний державний кваліфікаційний іспит отримає більшу вагу в оцінюванні якості правничих освітніх програм, що має стимулювати виші до підвищення стандартів навчання. Отже, очікується, що майбутні юристи проходитимуть більш ретельний відбір ще на етапі вступу.
Концепція передбачає також залучення викладачів з закордонних правничих шкіл, що має сприяти інтеграції української юридичної освіти в міжнародний простір, впровадженню передових навчальних методик та підвищенню конкурентоспроможності випускників. Слід зазначити, що необхідність реформування юридичної освіти згадувалася у звітах Державної судової адміністрації за результатами виконання донорської програми USAID «Справедливість для всіх».
Автори концепції вважають, що запровадження наскрізної магістерської програми у сфері юридичної освіти дозволить суттєво зменшити державні витрати. Одним з ключових факторів економії є скорочення тривалості навчання до п’яти років, тоді як нинішня система передбачає 5,5 або навіть 6 років для здобуття повної юридичної освіти. Це означає, що здобувачі освіти зможуть швидше виходити на ринок праці, а держава витрачатиме менше ресурсів на їх підготовку. Також реалізація запропонованих змін сприятиме скороченню кількості освітніх програм із права. Це призведе до економії коштів, оскільки зменшиться потреба у фінансуванні науково-педагогічних та адміністративних кадрів. Крім того, зниження кількості програм дозволить скоротити витрати на акредитаційні процедури, які також вимагають значних фінансових вкладень.
На думку реформаторів, важливим аспектом концепції є оптимізація витрат на підготовку фахівців у навчальних закладах зі специфічними умовами навчання. Відмова від підготовки правників у таких установах дозволить значно зменшити бюджетні видатки. Це стосується як прямих витрат на підготовку здобувачів освіти, так і опосередкованих витрат, наприклад, на оплату комунальних послуг чи утримання бібліотек для студентів, які навчаються за власний кошт або за фінансової підтримки юридичних осіб.
Автори концепції звертають увагу на те, що низка освітніх закладів перебуває під управлінням відомств, таких як Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Служба безпеки України та інших державних органів. Такі заклади мають особливий статус та окремі умови набору студентів, що передбачає значні обсяги державного фінансування. Це, на думку ініціаторів концепції, суперечить принципу рівного доступу до юридичної освіти та створює нерівні умови для абітурієнтів.
Можливі наслідки запропонованої концепції
Концепція щодо реформування юридичної освіти викликає неоднозначну реакцію, оскільки зачіпає не тільки її, а і кадрову політику правоохоронних та інших силових структур. Офіційною мотивацією такої реформи є необхідність підвищення якості юридичної освіти та забезпечення цільової підготовки кадрів для силових структур. Це рішення має свої переваги, проте слід зважити на можливі наслідки такого нововведення. По-перше, скорочення навчальних закладів, які готують правників, може призвести до дефіциту кадрів у майбутньому. Відомчі навчальні заклади традиційно забезпечували правоохоронні органи та інші силові структури кваліфікованими юристами, які отримували знання з урахуванням специфіки їхньої майбутньої служби. Усунення багатьох навчальних програм ставить під питання можливість якісної підготовки силовиків.
По-друге, концепція передбачає ліквідацію заочної форми навчання з правничих спеціальностей. Це обмежує доступ до юридичної освіти для багатьох громадян, зокрема тих, хто вже працює у сфері права і прагне підвищити кваліфікацію.
Третім важливим аспектом є питання кадрової політики силових структур. Автори реформи стверджують, що усунення підготовки правників у закладах МВС та інших відомчих установах зменшить відтік кадрів. Це твердження виглядає суперечливим, адже багато випускників таких закладів і без того залишаються працювати у відповідних структурах. Натомість, обмеження можливостей для отримання класичної юридичної освіти в рамках силових відомств може негативно вплинути на рівень професіоналізму майбутніх працівників правоохоронної системи, а також кількість бажаючих навчатися в таких закладах. Крім того, більш звужена юридична підготовка призведе до того, що будь-який адвокат зможе з легкістю «розвалити» кримінальне провадження, відкрите менш кваліфікованими слідчими силових структур.
Ще одним дискусійним моментом є намір скоротити кількість правничих шкіл в Україні. Дійсно, юридичні факультети в непрофільних навчальних закладах нерідко відкриваються без належної наукової бази та кадрового забезпечення. Це окреме питання, і воно не відноситься до відомчої освіти. Однак механічне скорочення кількості таких закладів без оцінки їхньої якості може призвести до небажаних наслідків, зокрема до зростання конкуренції за вступ і зменшення доступності правничої освіти для широких верств населення.
Зрештою, реформа передбачає посилення впливу Єдиного державного кваліфікаційного іспиту на оцінювання якості освітніх програм. Це виглядає логічним кроком, оскільки підвищує стандарти оцінювання знань випускників, однак слід враховувати ризики, пов’язані з надмірною централізацією оцінювання. Наприклад, запровадження додаткового тестування загальних навчальних компетентностей замість зовнішнього незалежного оцінювання з математики викликає питання щодо об’єктивності та ефективності такого підходу.
Не менш спірним є пункт концепції про залучення іноземних викладачів з провідних правничих шкіл. Це може стати важливим кроком до інтеграції української юридичної освіти в міжнародний простір, однак потребуватиме значних фінансових ресурсів і створення сприятливих умов для таких фахівців. У контексті бюджетних обмежень, на які посилаються автори реформи, реалізація цього положення залишається під великим питанням.
На даний час в Україні функціонує розгалужена система закладів освіти, яка займаються підготовкою майбутніх правників. Вона охоплює 168 закладів вищої освіти та 117 закладів фахової передвищої освіти, що дозволяє забезпечувати ринок праці великою кількістю кваліфікованих юристів. Серед цих установ є як класичні університети та академії, так і спеціалізовані навчальні заклади, підпорядковані різним державним органам.
Чималу частину цієї системи становлять заклади, які перебувають у сфері управління Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Служби безпеки України. Саме ці освітні установи мають особливий статус і умови підготовки, орієнтуючись не лише на академічні знання, а й на специфічні практичні навички, необхідні для служби в силових структурах. Так, система військової освіти в Україні включає 12 вищих військових навчальних закладів та військових підрозділів у цивільних університетах. До них входять два університети, чотири академії та шість військових інститутів. При цьому три військові заклади мають статус національних, що підкреслює їхній високий рівень підготовки.
Особливе місце у системі відомчих закладів вищої освіти займають виші системи Міністерства внутрішніх справ. Серед них – Національна академія внутрішніх справ, Харківський національний університет внутрішніх справ, Дніпровський державний університет внутрішніх справ, Львівський державний університет внутрішніх справ та інші. Вони здійснюють підготовку фахівців для правоохоронних органів, поєднуючи теоретичні знання з практичними заняттями та стажуванням.
Окремої уваги заслуговує Національна академія Служби безпеки України – єдиний вищий військовий навчальний заклад країни, який готує офіцерів контррозвідувального напряму. Тут майбутні співробітники СБУ отримують також необхідну спеціалізовану підготовку, зокрема в галузі права та правоохоронної діяльності. Додатково для потреб СБУ працює Інститут Служби безпеки України при Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого, що забезпечує підготовку бакалаврів і магістрів у сфері права та правоохоронної діяльності.
Отже, в нашій країні існує потужна система підготовки правників, яка охоплює як цивільні, так і відомчі навчальні заклади. При цьому розробники концепції вважають, що існують відмінності у процедурах вступу на юридичні спеціальності залежно від типу закладу освіти – для відомчих навчальних закладів застосовуються окремі правила прийому, які відрізняються від загального порядку, затвердженого Міністерством освіти і науки (МОН). Це створює нерівні умови для абітурієнтів і суперечать конституційному принципу рівності прав на здобуття вищої освіти.
Така позиція розробників концепції є некомпетентною, адже цей принцип не означає, що всі абітурієнти мають ідентичні умови вступу незалежно від специфіки майбутньої професії. Відомчі навчальні заклади мають особливий статус, пов’язаний з підготовкою кадрів для служби в силових структурах. Їх випускники не просто отримують юридичну освіту, а проходять вишкіл та підготовку за спеціалізованими програмами, які передбачають військову або правоохоронну службу, що значно відрізняє їх від цивільних правників. Відповідно, і процедури вступу в такі заклади повинні враховувати специфічні вимоги до майбутніх фахівців, включаючи фізичну підготовку, спеціальну та психологічну перевірку, рівень дисциплінованості та готовність до роботи в умовах, які не є характерними для цивільного юридичного середовища.
Система підготовки правників в Україні є доволі збалансованою, адже охоплює як цивільні університети, так і спеціалізовані відомчі заклади, що дозволяє забезпечувати правоохоронні органи, судову систему та силові структури висококваліфікованими фахівцями. Якщо слідувати логіці авторів концепції, можна поставити під сумнів і особливі процедури відбору, які діють для вступу до дипломатичних установ або навчальних закладів в сфері мистецтва з їх творчими конкурсами. Важливо розуміти, що різні умови вступу не є порушенням принципу рівності, а скоріше відображають специфіку навчання та майбутньої професійної діяльності випускників.
Крім того, розробники концепції стверджують, що обсяг державного замовлення на підготовку правників загалом залишається необґрунтовано великим і розподіляється нерівномірно між державними замовниками. Так, у 2024 році Міністерство внутрішніх справ отримало більше за обсягом місць державного замовлення на підготовку бакалаврів права ніж МОН. Однак це твердження теж не є об’єктивним. Оцінка обсягу державного замовлення на підготовку правників не може бути відірваною від реальних потреб держави, зокрема її правоохоронної системи. Стверджувати, що загальний обсяг підготовки правників є «необґрунтовано великим», без детального аналізу кадрового дефіциту в різних державних органах, – це поверхневий підхід, який не враховує реальної ситуації на ринку праці та потреб силових структур.
Розподіл місць державного замовлення між Міністерством внутрішніх справ та Міністерством освіти і науки не може здійснюватися за принципом механічного рівного розподілу, оскільки ці відомства мають абсолютно різні завдання та кадрові запити. МВС, на відміну від МОН, не лише готує юристів у класичному розумінні, а й забезпечує кадрами національну поліцію та інші силові підрозділи, де кадровий дефіцит є особливо гострим. Правники, які навчаються за державним замовленням у МВС, фактично вже є частиною силової структури та після випуску безпосередньо йдуть працювати за фахом, що кардинально відрізняється від ситуації в навчальних закладах підпорядкування МОН, де багато випускників можуть не працевлаштуватися за спеціальністю.
Крім того, теза про «нерівномірний розподіл державного замовлення» іде в розріз з логікою функціонування державного апарату. Різні відомства мають різні потреби в кадрах, і їх неможливо штучно уніфікувати. Наприклад, у певний рік може виникнути необхідність посилення складу поліції або прикордонної служби, що цілком обґрунтовує збільшення держзамовлення для відомчих закладів. При цьому скорочення фінансування таких програм на користь цивільних вишів може призвести до критичного дефіциту кадрів, наприклад, у правоохоронних органах, що напряму позначиться на рівні безпеки в країні.
Отже, твердження про «необґрунтовану» величину держзамовлення та його «нерівномірний» розподіл не враховує ключових факторів: специфіки роботи різних відомств, реальних потреб у кадрах та того, що правники, підготовлені в рамках держзамовлення для відомчих навчальних закладів, виконують конкретні службові завдання, а не лише отримують освіту.
Також концепція створює новий бар’єр для тих, хто хоче отримати юридичну освіту, але не має змоги навчатися очно в обмеженій кількості вишів. Це вдарить не тільки по випускниках шкіл, а й по дорослих здобувачів освіти, які хочуть змінити професію або працюють і навчаються одночасно. За такого реформування юридична освіта у відомчих навчальних закладах ризикує втратити привабливість для абітурієнтів, а отже і майбутній дефіцит кадрів. Жорсткі обмеження, ліквідація юридичних програм, знищення заочної форми навчання та скорочення кількості навчальних закладів, не покращать якість підготовки правників, а лише звузять коло тих, хто взагалі схоче вступити.
Як наслідок, ми отримаємо скорочення конкуренції серед вступників, зменшення кількості дійсно мотивованих абітурієнтів і відтік майбутніх юристів у суміжні професії або взагалі за межі країни. А ті, хто залишиться, навчатимуться в умовах знищеної конкуренції та зростання вартості освіти через обмежену кількість місць. Це не реформа, а удар по юридичній освіті!
Розробники концепції, пропонуючи заборонити підготовку правників у вищих навчальних закладах силових відомств та обмежити можливість їх випускників працювати поза системою, демонструють поверхневий підхід до проблеми. Фокус має бути не на механічному урізанні можливостей навчання, а на забезпеченні високої якості підготовки правників незалежно від форми освіти. Зокрема, постає питання: чи справді доцільно обмежувати навчання в силових вишах, якщо саме ці заклади готують фахівців для специфічних професій, які передбачають не просто знання права, а й уміння діяти в реальних оперативних умовах?
Дистанційна освіта для правників, особливо для майбутніх слідчих, оперативників чи військових, чи органів держбезпеки, взагалі виглядає абсурдною. Як, наприклад, можна дистанційно навчити поліцейського методам затримання, проведенню слідчих дій чи оперативно-розшуковій діяльності? Це не теоретична наука, де можна просто вивчити кодекси й нормативні акти, а сфера, яка потребує активної практики, фізичної підготовки, роботи в реальних умовах. Спроби штучно «зрівняти» навчання в силових структурах з традиційною університетською освітою призведуть лише до падіння рівня підготовки кадрів і, зрештою, до погіршення якості роботи силовиків.
Втім, слід визнати проблему неефективної кадрової політики в навчальних закладах. Надмірна кількість посад у силових вишах, де викладати правоохоронні дисципліни беруть вчорашніх випускників без жодного досвіду роботи, справді виглядає безглуздо. Як людина, яка ніколи не працювала у відділку поліції, може викладати кримінальний процес? Як можна навчити оперативно-розшуковій діяльності, якщо сам викладач не проводив жодної реальної операції? Без залучення практиків у викладацьку діяльність юридична освіта перетворюється на набір застарілих лекцій без реального застосування.
Юридична освіта в Україні стоїть на межі серйозних змін – або якісне оновлення, або ще глибша криза. Без сильних правників не може існувати жодна стабільна правова система, але нинішній стан підготовки юристів все більше віддаляється від реальних потреб. Виші продовжують випускати фахівців, які знають теорію, але не вміють працювати з живими справами, швидко ухвалювати рішення та адаптуватися до викликів, що кидає сучасний світ.
Головна проблема полягає не у формальній кількості випускників, як вважають реформатори, а в тому, хто їх навчає і як. Кваліфікований науково-викладацький склад, викладачі-практики – це те, без чого реформа приречена на провал. Сьогодні освіта занадто відірвана від реальності: практична підготовка залишається слабкою, а контроль за якістю викладання та рівнем знань випускників майже формальний. Викладання часто базується на застарілих методах, які не відповідають сучасним викликам професії. Все це вимагає не косметичних правок, а кардинальних змін, які мають початися з оновлення підходів до навчання та перегляду кадрової політики у закладах освіти. Реформа, яка справді змінить ситуацію, має початися з очищення від формальностей та наповнення юридичної освіти реальним змістом. Без цього всі зміни залишаться на рівні красивих концепцій, які існують лише на папері.
Крім того, вирішувати проблему нестачі кадрів у силових органах потрібно не шляхом примусу випускників залишатися в системі, як вважають розробники концепції, а через створення умов, які мотивуватимуть молодих спеціалістів працювати в них. Люди не повинні йти в поліцію чи інші структури за наказом – вони мають хотіти там працювати через гідну зарплату та умови, кар’єрні перспективи і можливості професійного зростання.
Отже, схвалена концепція реформи вищої правничої освіти є амбітною спробою привести українську систему підготовки юристів у відповідність до сучасних вимог і міжнародних стандартів. Однак вона є неоднозначною та вимагає глибокого аналізу шляхів її проведення та наслідків. А це вже питання не лише реформи юридичної освіти, а й загальної трансформації всієї системи державних органів.
Якщо не буде єдиного стратегічного бачення, жодна окрема концепція не вирішить проблему, а лише створить нові. Реформування юридичної освіти окремо від силових органів – це ілюзія змін. Без їх комплексної трансформації жодні зміни у підготовці юристів не дадуть результату, адже після закінчення навчальних закладів випускники потраплятимуть у стару структуру з тими ж самими проблемами. За таких умов будь-яке бажання працювати за фахом зникає – ті, хто вступав до вишу з палаючими очима та прагненням працювати, швидко втрачають мотивацію вже в перший рік роботи.
Оксана Іщенко
