Протистояння ТЦК і цивільних під час мобілізації: як держава допустила загострення конфлікту всередині країни
Війна, яка спочатку згуртувала суспільство перед зовнішнім ворогом, зараз дедалі виразніше оголює інший фронт ‒ внутрішній. Там, де держава повинна забезпечувати мобілізацію в межах закону, а громадяни ‒ виконувати свій обов’язок, виник простір взаємної ненависті, страху і силового протистояння. Воно вже вийшло далеко за межі окремих сутичок між працівниками ТЦК і цивільними та набуло ознак справжньої системної кризи, в якій порушення законів, агресія і насильство, відсутність справедливості та зрозумілих правил підживлюють одне одного. Критичності ситуації надає те, що мобілізація призводить до смертей з обох сторін конфлікту і суспільного розколу під час війни з зовнішнім ворогом. При цьому держава впродовж тривалого часу так і не змогла своєчасно відмежувати законну мобілізаційну процедуру від зловживань і допустила небезпечне протистояння, втративши контроль над процесами, які зараз відбуваються.
Напади на працівників ТЦК: ескалація, яка вийшла за межі окремих інцидентів
Як повідомили в Національній поліції, з початку воєнного стану станом на 5 квітня 2026 року поліцією задокументовано 611 фактів опору (нападу) працівникам ТЦК та СП у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, при цьому три військовослужбовця ТЦК та СП загинуло.
Слід зазначити, що правоохоронці фіксують зростання кількості таких правопорушень по всій території країни. Якщо на початку повномасштабної війни подібні випадки мали вигляд поодиноких нападів, то згодом вони перетворилися на системне явище, яке вже не можна пояснювати випадковим збігом обставин або окремими спалахами насильства. Кількісна динаміка тут говорить красномовніше за будь-які оцінки: у 2022 році було зафіксовано п’ять таких інцидентів, у 2023 році — 38. Коли порівняти ці показники з подальшими роками, масштаб ескалації стає ще виразнішим. У 2024 році було зафіксовано 118 випадків, а в 2025 році їхня кількість зросла майже втричі й сягнула 341 інциденту. З початку 2026 року вже зареєстровано понад 100 фактів фізичного опору або нападів на представників ТЦК.
За географією цих інцидентів видно, що проблема не обмежується окремими регіонами, де емоційне напруження могло б пояснюватися специфічними місцевими умовами. Найбільше випадків зафіксовано у великих містах та промислових центрах: у Харківській області — 68, у Києві — 53, у Дніпропетровській області — 44. Значна кількість правопорушень зареєстрована також у Волинській, Львівській, Одеській та Чернігівській областях. Такий розподіл показує, що йдеться не про локальний збій у якомусь одному середовищі, а явище, яке охопило різні частини країни — від прифронтових регіонів до західної України.
На цьому тлі особливого резонансу набув випадок у Львові, де 2 квітня 52-річний військовослужбовець ТЦК загинув внаслідок ножового поранення в шию. За підозрою в умисному вбивстві військового заарештували інспектора митниці Андрія Труша, який намагався завадити затриманню свого брата, дістав ніж, і завдав кілька ударів військовослужбовцю. У цьому випадку особливу увагу привертає те, що нападником виявилася людина, пов’язана з державною системою.
4 квітня про напад поліцію повідомили у Вінницькому обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. За їхніми даними, під час здійснення мобілізаційних заходів двоє військовослужбовців зупинили чоловіка, відрекомендувалися та намагалися перевірити його документи. Після цього він раптово дістав ніж і завдав військовим кілька ножових поранень.
6 квітня стало відомо про ще один напад, про який заявили в Харківському обласному ТЦК та СП. У місті під час заходів з оповіщення військовозобов’язаних цивільний напав на військовослужбовців і завдав одному з них ножового поранення. Пораненого госпіталізували, нападника розшукують.
Не менш показовим був інцидент у Волинській області, про який 8 березня повідомили в обласному ТЦК та СП. За їхньою версією, група цивільних осіб напала на групу оповіщення, яка виконувала службове завдання з доставлення військовозобов’язаного до ТЦК поблизу села Озеро. Близько семи цивільних автомобілів наздогнали службовий автомобіль військовослужбовців, почали навмисно блокувати його рух, здійснювали небезпечні маневри і підрізали транспортний засіб, через що той з’їхав у кювет. Після цього група людей застосувала силу до військових, розбила вікно автомобіля та примусово звільнила чоловіка, якого везли до територіального центру комплектування. При цьому один з військових зазнав травми голови, ще один отримав садна на передпліччі та обличчі, оскільки нападники розбили переднє пасажирське скло автомобіля.
Події на Волині показують вже інший тип вимір протистояння — груповий. У порівнянні з одиночними нападами це вже виглядає як епізод з високим рівнем організованості, де ризики для людей у формі зростають у рази.
Коли всі ці випадки відбуваються з інтервалом у кілька днів і в різних областях, вони перестають виглядати винятком. Їхня повторюваність формує відчуття, що для частини цивільних фізичний напад вже розглядається як один з можливих способів відповіді на дії представників ТЦК.
Додатковий вимір цієї проблеми окреслила військова омбудсменка Ольга Решетилова. За її словами, офіс не має власної статистики нападів цивільних на військових ТЦК, однак чітко прослідковується тенденція, що такі напади стали регулярними і «агресія від людей, які ухиляються від служби, все більше зростає саме до військовослужбовців ТЦК СП. Це стає великою проблемою».
У поєднанні зі статистикою Національної поліції її слова свідчать про те, що конфлікт вийшов далеко за межі окремих побутових сутичок. При цьому під ударом опиняються військовослужбовці, які нерідко мають бойовий досвід і були переведені до ТЦК після поранень. Тобто люди, які вже пройшли фронт і через стан здоров’я або інші обставини виконують службу в тилу, виявляються в ситуації, де загроза наздоганяє їх і поза лінією бойового зіткнення.
Напади ТЦК та СП на цивільних: заяви органів влади і реальний стан справ
Слід згадати, що з початку повномасштабної війни в Україні спостерігалася небувала суспільна згуртованість і бажання захищати державу, коли під ТЦК стояли великі черги добровольців. З часом війна перейшла у тривалу фазу виснаження, що змінило суспільну атмосферу, в якій відбувається мобілізація. У такому середовищі стали виникати конфлікти під час вручення повісток або доставлення військовозобов’язаних до ТЦК, які в подальшому переросли у системні, а тепер вже й летальними наслідками.
Реагуючи на це, в травні 2025 року Командування Сухопутних військ ЗСУ розробило перелік правил діалогу та поведінки військовослужбовців територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки під час здійснення заходів мобілізації. Документ подавався як своєрідний «підручник для керівників ТЦК, які мають інструктувати підлеглих перед виходом на заходи», причому в Сухопутних військах висловлювали сподівання, що ці правила допоможуть зменшити негатив навколо мобілізаційної роботи.
Пройшов майже рік, і стало очевидно, що розроблених правил працівники ТЦК не дотримуються, а після їхньої появи кількість відеосвідчень жорсткого поводження з боку представників ТЦК не зменшилася, а перетворилася на постійний фон соціальних мереж. Зафіксовані на відео епізоди важко пояснювати неправильним тлумаченням мобілізації, коли на записах видно силові затримання, побиття, застосування слиногінного газу і перевезення людей у закритих автобусах без чіткої правової процедури. Там, де обіцяли стандарти поведінки, суспільство продовжило бачити практики, які з цими стандартами погано узгоджуються. Ця невідповідність лише збільшила розрив між офіційною риторикою держорганів та щоденною реальністю українців.
Після кожного резонансного випадку, пов’язаного з насильством під час мобілізації, реакція влади повторює знайому схему, в якій осуд звучить обережно, відповідальність розчиняється між установами, а конкретні рішення відсуваються вперед. Президент України Володимир Зеленський у розмові з журналістами згадав про явище, яке давно стало частиною повсякденного словника українців, ‒ «бусифікацію», зазначивши, що міністр оборони Михайло Федоров отримав завдання з нею розібратися. Таке формулювання справило враження політичного сигналу, але не дало відповіді на головні запитання: в які строки мають настати ці зміни, якими механізмами їх забезпечуватимуть і хто нестиме персональну відповідальність за припинення силових затримань.
Ще раніше, в інтерв’ю німецькому суспільному мовнику ARD, Зеленський назвав «неправильними» дії, коли чоловіків «відловлюють» на вулицях силоміць доставляють до ТЦК. Тобто президент визнав, що такі випадки існують і що працівники ТЦК не повинні цього робити. Він заявив, що під час підготовки законопроєкту про мобілізацію просив військових і депутатів прибрати можливість подібних дій, однак після цієї публічної оцінки практика на місцях не тільки не зменшилася, а навпаки – збільшилася.
Після призначення Михайла Федорова міністром оборони у січні 2026 року з боку відомства прозвучали нові обіцянки, які мали створити враження старту глибших перетворень. Міністр заявив про комплексний аудит територіальних центрів комплектування, покликаний усунути накопичені проблеми, а також покінчити з примусовою мобілізацією із застосуванням сили з боку співробітників ТЦК. У Міністерстві оборони також окреслювали кілька напрямів виходу з кризи: від аудиту до цифровізації мобілізаційних процесів з переведенням їх в онлайн-площину та поступового зміщення акценту в бік добровільного залучення чоловіків до армії через розвиток контрактної служби. Проте логічність цих задумів поки що не перетворилася на набір механізмів, які змінювали б щоденну практику, і в цьому полягає одна з головних причин суспільного роздратування: про реформу говорять мовою майбутнього, тоді як насильницькі дії продовжують множитися щодня.
Особливу вагу в цій ситуації мають конкретні факти, за якими стоять потерпілі, кримінальні провадження і публічні заяви державних інституцій. Смертельні випадки під час мобілізаційних заходів або перебування цивільних у приміщеннях ТЦК регулярно з’являються в інформаційному полі, а майже щоденні епізоди агресивної поведінки працівників ТЦК щодо військовозобов’язаних формують відчуття неконтрольованої сили, яка діє на межі або й поза межами правової процедури.
Багато хто пам’ятає випадок у Львівській області військовослужбовець, тримаючи в руках пістолет, жорстоко побив чоловіка, погрожуючи йому фізичною розправою та заявляючи, що «його ніхто не знайде». Відео, яке оприлюднив потерпілий, зафіксувало, як працівник ТЦК з пістолетом у руках б’є чоловіка зброєю по голові, завдає ударів ногами по тілу та погрожує. Такі кадри руйнують будь-які заспокійливі пояснення значно швидше, ніж їх здатні відновити офіційні пресрелізи.
Крім того, відомі непоодинокі випадки конфліктів ТЦК з ветеранами. У Луцьку ветеран 100-ї окремої бригади Петро Громик заявив, що 5 квітня військовослужбовці територіального центру комплектування напали на нього та незаконно затримали.
«Я запитав одного: “Чого ти в балаклаві? Від кого ховаєшся?”. У відповідь почув команду: “Пакуєм, він наш”. Мене вдарили в обличчя під око, запшикали балончиком і закинули в бус як ганчірку», — повідомив ветеран.
Додатковим підтвердженням того, що проблема мобілізації виходить далеко за межі поодиноких «перегинів», стали оцінки Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця. За його словами, у 2025 році зросла кількість звернень і висвітлених у медіа випадків порушення прав під час мобілізаційних заходів з боку працівників ТЦК, причому ця тенденція зберігається. За його інформацією, лише за два з половиною місяці 2025 року надійшло понад 40 індивідуальних звернень про порушення, серед яких були недопуск адвокатів, застосування фізичної сили, використання зброї та інших спецзасобів, відмова приймати документи та інші порушення. Коли в короткий проміжок часу омбудсмен отримує десятки скарг з подібною структурою, це вже більше схоже на стійку модель поведінки, ніж на набір випадкових ексцесів.
Водночас Міністерство оборони упродовж 2024–2025 років будувало свою публічну лінію на твердженні, що масштабування конфліктів у соцмережах є фейками, маніпуляціями і частиною російської інформаційної операції зі зриву мобілізації. 30 червня у Сухопутних військах ЗСУ заявили, що лише 14% скарг на ТЦК та СП підтвердилися після службових перевірок. Подібну тезу про те, що підтверджується лише 1% скарг на дії ТЦК, озвучував і народний депутат, член комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Олександр Федієнко. Однак в реальності люди майже щодня бачили відео і повідомлення в соцмережах, слухали розповіді очевидців про те, як спілкуються працівники ТЦК з цивільними і насильницьким чином їх «бусифікує».
Втім, останнім часом показовою стала зміна акцентів в риториці Міністерства оборони і заявах територіальних центрів комплектування. Якщо раніше головним поясненням були фейки, ІПСО та спроби дискредитації, то зараз центр уваги почав зміщуватися на зростання насильства з боку цивільних осіб щодо військових, що в Міноборони вважають неприпустимим. Такий поворот означає, що до вже наявної кризи додався другий контур насильства, коли тиск і жорстокість почали повертатися бумерангом.
Начальник управління комунікацій Командування Сухопутних військ ЗСУ Андрій Подік в заявив, що в Україні дедалі частіше нападають на військових ТЦК під час вручення повісток, трапляються поранення і навіть смертельні випадки, а за таких обставин службовці цих підрозділів можуть просто відмовитися надалі виконувати свою роботу.
«Ми маємо напади на військовослужбовців, це лише погіршує ситуацію. Люди беруть до рук холодну зброю, був випадок, коли намагалися підірвати військових, які служать у ТЦК і СП, завтра буде ще щось. За таких обставин військовослужбовці можуть просто не захотіти продовжувати проходити службу в ТЦК. Саме тому нам потрібно повернутися до реалій, згадати, за яких обставин ми опинилися і що відбувається», — заявив Подік.
За його словами, конфлікти під час мобілізаційних заходів не в кожному випадку спричинені неналежною поведінкою військових. У суспільстві дедалі помітнішою стає поблажливість до людей, які не хочуть проходити службу та захищати державу в лавах ЗСУ. Водночас часто ігнорується той факт, що бригади й полки потрібно постійно доукомплектовувати для оборони країни. Наслідком цього стає небезпечна тенденція, коли дехто починає вважати допустимим завдавати військовим ушкоджень або навіть позбавляти їх життя, аби лише уникнути служби.
Подік підкреслив, що розв’язання таких питань має відбуватися виключно в межах закону та через конструктивний діалог, який буде корисним для всіх сторін. Для цього існують адвокати, юристи та державні інституції, покликані забезпечувати захист прав громадян. Якщо людина не бажає служити, це не дає підстав порушувати закон, адже є правові способи вирішення подібних ситуацій. При цьому він забув вказати про численні випадки, коли адвокатів не пускають до ТЦК, а у мобілізованих відбирають телефони, тому вони не можуть повідомити своїх законних захисників.
Водночас у Сухопутних військах ЗСУ зауважують, що універсального рішення, яке миттєво змінило б ситуацію, не існує. Ніякого «дива», про яке згадував керівник Офісу Президента України Кирило Буданов, не станеться. Проте, з огляду на темпи зростання нападів на працівників ТЦК, звучать заяви про потребу посилення заходів безпеки та оперативного реагування на будь-які прояви насильства, при цьому окремо наголошується на кримінальній відповідальності за перешкоджання діяльності Збройних Сил України.
Реформа, яка має змінити правила, але може не змінити суті
Поки в Україні готують чергову масштабну реформу системи мобілізації, в центрі уваги опиняється намір змінити правила обліку військовозобов’язаних і перебудувати саму логіку роботи ТЦК. Очікується, що документ представлять вже найближчим часом, а його зміст, як пояснює голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія, стосуватиметься і громадян, і механіки дій територіальних центрів комплектування. Зараз над реформою працює команда Міністерства оборони, фінальна версія законопроєкту перебуває на завершальному етапі, а найближчими тижнями документ планують подати профільному комітету та парламенту. Причому в парламенті підкреслюють, що шукають баланс між лібералізацією та посиленням контролю, а також говорять про цифровізацію процесів у ТЦК, яка мала б знизити вплив людського фактору і зменшити кількість конфліктних ситуацій.
Попри зовнішню логічність такого задуму, його наслідків викликають скепсис, бо сама по собі зміна процедур ще не означає зміни практики. Досвід реформ, який постійно проводиться в Україні у всіх сферах, надто часто показував іншу траєкторію: під гаслом оновлення система змінювала форму, але зберігала старі вади, а інколи ще й посилювала їх новими суперечностями і проблемами. Тому й у випадку з ТЦК головне питання полягає не в тому, чи з’явиться новий законопроєкт, а в тому, чи здатен він розірвати механізм, який вже давно працює як машина взаємного протистояння. Коли суспільство бачить насильство, приниження, хаотичні затримання і слабку реакцію держави на тлі «мобілізації для бідних», довіра руйнується швидше, ніж пишуться нові нормативні акти.
Від логіки цифровізації теж не варто чекати чудес, якщо вона підміняє собою розмову про причини масового ухилення від мобілізації. Теоретично переведення частини процесів в онлайн-площину могло б зменшити кількість конфліктів на вулицях і скоротити простір для зловживань, але воно не дає відповіді на запитання: чи почнуть військовозобов’язані масово приходити до ТЦК лише тому, що повістка надійде в електронній формі, а не буде вручена особисто? З огляду на те, що громадяни ігнорують повістки, не оновлюють дані, шукають способи уникнути мобілізації і виїжджають за кордон, сама форма повідомлення навряд чи змінить зміст їхньої поведінки. Тим більше, що електронні повістки офіційно заборонені, і саме таку позицію раніше озвучували як у Міністерстві оборони, так і значна частина депутатів. За таких умов цифровізація може полегшити адміністрування, але не вирішить головного конфлікту між потребою фронту в людях і небажанням значної частини суспільства реагувати на вимоги держави.
Захист країни безумовно потребує поповнення підрозділів ЗСУ, які ведуть бойові дії і несуть втрати, і саме ця обставина лежить в основі всього мобілізаційного механізму. Однак це не скасовує іншої реальності, в якій порушуються права і свободи громадян з боку ТЦК та СП. Держава опинилася між двома жорсткими обставинами: з одного боку, їй потрібно закривати кадрові втрати війська, з іншого — вона стикається з масовим уникненням обов’язку і дедалі агресивнішим спротивом. Саме в цій точці й з’явилася найбільш небезпечна деформація, коли нестачу військових намагаються компенсувати силовим тиском, а тиск, у свою чергу, породжує ще більше ухилення, протистояння і напади на працівників ТЦК та СП.
У такій ситуації зараз мало хто звертає увагу на норму Конституції України, відповідно до якої життя і здоров’я людини, її честь, гідність та безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Бо коли українці гинуть від ворога, а в тилу дедалі частіше стикаються з насильством від власної державної системи та відповідають на нього теж насильством, конституційна вимога вже не діє.
Окрему тривогу викликає те, що цей конфлікт вже наближається до тієї межі, за якою взаємна агресія може перейти у ще небезпечнішу форму. Військовослужбовцям ТЦК не заборонено застосовувати зброю для самозахисту, якщо є реальна загроза їхньому життю чи здоров’ю, згідно зі Статутом внутрішньої служби ЗСУ. У звичайних умовах така норма виглядає як юридично зрозумілий механізм захисту, але в нинішній атмосфері вона набуває тривожного змісту. Якщо з одного боку зростає кількість нападів на представників ТЦК, а з іншого — триває практика жорстких дій щодо цивільних, країна ризикує опинитися в ситуації, де збройне зіткнення з обох боків стане очікуваним сценарієм. Це означає вже не кризу мобілізації, а ризики для внутрішньої безпеки і громадського порядку в державі.
Проблема мобілізації давно вийшла за межі суто військового питання, а влада занадто довго на неї або не реагувала, або реагувала лише ситуативно. Коли таку важливу і чутливу тему роками гасять хаотичними рішеннями, вибірковістю й силовим тиском замість того, щоб запропонувати чітку, продуману і справедливу стратегію, наслідком стає озлоблення і протистояння. Якщо зараз державні органи не змінять ситуацію, країна ризикує отримати не лише кризу мобілізації, а й ще більш небезпечний внутрішній конфлікт між суспільством і державою.
