День вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок війни: дата, що не перешкоджає дорослим покласти цьому край

Діти не воюють, не приймають рішень, не малюють карти фронтів та не командують арміями, але саме вони платять найвищу ціну за чужу агресію. 4 червня відзначається Всесвітній день безневинних дітей, які постраждали від агресії. В цей же день Україна вшановує пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії РФ. Навіть у XXI столітті дитинство може обірватися не через хворобу чи нещасний випадок, а через постріли ракет і дронів. Коли гинуть діти, слова про “ціну миру” або “втрати цивілізації” звучать порожньо. Щороку дорослі згадують про них у звітах, зачитують цифри на конференціях, ставлять лампадки. Однак водночас знову працює сирена, лунають вибухи, і вкотре від тих, хто може змінити ситуацію, лише лунають слова про те, що вони “роблять все можливе”. Скільки ще дитячих життів війни встигнуть обірвати, поки дорослі керуються жадобою влади, ресурсів або ідеологією?

Світ, де дитинство не гарантується

Міжнародний день невинних дітей, які стали жертвами агресії, був започаткований ООН у 1982 році  як реакція на воєнні дії проти дітей у Палестині. З того часу його значення вийшло далеко за межі конкретного регіону. Сьогодні це не лише день пам’яті, а анатомія глобального провалу. Цивілізований світ вкотре не зміг захистити тих, хто не має зброї, не бере участі у конфліктах і не розуміє, чому його дім перетворився на руїну. У 2024 році дитяча безпека в зонах конфлікту досягла нового дна.

За даними ЮНІСЕФ, цей рік став одним із найтяжчих для неповнолітніх по всьому світу. В кінці 2023 року 47 млн дітей були змушені покинути свої домівки через збройні конфлікти, терористичні атаки та насильство. Але світ не вчиться на помилках. З кожним днем ситуація лише загострюється. Нові гарячі точки спалахують у Гаїті, Лівані, М’янмі, Судані, Палестині. Збільшується кількість дітей, які змушені жити в притулках, таборах або на вулиці  без доступу до освіти, медичної допомоги, психологічної підтримки.

Хоча діти складають лише третину населення світу, вони становлять 40% серед біженців і понад 48% серед внутрішньо переміщених осіб. Така ситуація вказує на жахливий факт того,  що діти перетворилися на одну з головних жертв війни. Та попри все, їхнє життя стає фоном для заголовків, а не об’єктом системного захисту. Додатковим фактором у зоні ризику стає економічна нестабільність. У країнах, де тривають бойові дії, понад 34% населення живе за межею бідності. Це в понад три рази більше, ніж у державах без збройних конфліктів. Для дітей це означає ще й брак їжі, води, ліків. Вони втрачають не лише дім, а й базові умови виживання.

Якщо раніше гуманітарні місії могли діяти більш-менш ефективно, то нині через динамічність і багатовекторність конфліктів,  навіть оцінити повні масштаби катастрофи неможливо. ЮНІСЕФ визнає: дані за 2024 рік фрагментарні, і в багатьох регіонах ситуація залишається непрозорою. Проте навіть доступна статистика свідчить, що війна щороку калічить тисячі дитячих доль, і цей процес не сповільнюється.

Український вимір трагедії

В Україні День вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації, був встановлений Указом Президента України від 1 червня 2021 року №266/2021 з метою вшанування пам’яті загиблих українських дітей, які стали жертвами російської агресії починаючи з 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Станом на червень 2025 року, за даними Офісу Генерального прокурора, загинула 631 дитина, ще 1971 дитина отримала поранення. Найбільше постраждалих зафіксовано:

• у Донецькій області, де постійні обстріли та бойові дії зачепили 645 дітей;
• у Харківській області — 492 дитини;
• у Дніпропетровській області — 242 дитини;
• у Херсонській області — 208 дітей;
• у Запорізькій області — 181 дитина;
• у Київській області — 146 дітей;
• у Сумській області — 139 дітей;
• у Миколаївській області — 119 дітей.

Ці регіони перетворилися на території, де дитинство давно перестало бути безпечним. Так, наприклад, за офіційними даними Харківської обласної прокуратури, станом на 4 червня 2025 року внаслідок російської агресії в регіоні загинули 96 дітей. Уточнені дані, надані пресслужбою прокуратури, дають змогу побачити структуру втрат: серед загиблих 48 дітей були віком до 14 років, ще 48 — у віці від 14 до 18 років. Таким чином, майже половина — це діти дошкільного й молодшого шкільного віку, які не мали жодного шансу врятуватись під час ударів, навіть за наявності укриттів.

Загалом жертвами бойових дій на Харківщині стали 56 хлопчиків і 40 дівчат. Зафіксовані обставини їхньої загибелі — ракетні обстріли, артилерійські удари, завали будинків, перебування поблизу цілей, які вражались вогнем, або поранення внаслідок розльоту уламків.

Окрім загиблих, прокуратура повідомляє про 526 дітей, які отримали поранення або пережили гостру реакцію на стрес. З них 331 — хлопчики, 195 — дівчата. Найбільше постраждалих також серед молодших — 255 дітей були віком до 14 років, ще 271 — у віці від 14 до 18 років. Це поранення різного ступеня тяжкості: осколкові, вибухові, черепно-мозкові травми, а також психологічні розлади, які мають характер воєнної травми.

Одним з останніх прикладів є жахлива подія, яка сталася 3 червня, коли о дев’ятій ранку російські війська обстріляли місто Суми. Один зі снарядів потрапив у транспорт, що рухався центральними вулицями. Інші влучили в околиці міста. За попередніми даними, троє людей загинули. Ще понад двадцять отримали поранення, серед них були діти. Ці події є доказом того, що сьогодні дитинство в Україні може завершитися у маршрутці, спальні чи на подвір’ї. Без попередження, без причини і без вибору.

Однак, не зважаючи на велику кількість даних, влада сьогодні все одно не може назвати точну кількість загиблих дітей. Про це 4 червня заявив Володимир Зеленський. І не тому, що ці цифри хтось забув підрахувати, а тому що частина країни досі перебуває у російській окупації  без доступу, без зв’язку, без обліку. Ми не знаємо, скільки саме дітей було вбито в Маріуполі, де серед руїн стоять братські могили, викопані поспіхом, без імен. Не знаємо, скільки зниклих безвісти насправді вже мертві, просто ще не виявлені. На превеликий жаль, це не тимчасова прогалина в статистиці, а свідчення того, наскільки глибокою є катастрофа, коли навіть держава не може дорахуватись до власних дітей. Усі ці втрати доведеться ще встановлювати — документ за документом, могила за могилою, і тоді мовчання перетвориться на докази.

Невивчені уроки трагічної історії

Історія війн розповідає нам не лише про битви, стратегії та генералів. Вона нагадує ще й про тишу після обстрілу, яку порушує дитячий крик, про іграшки, що залишилися в розбомблених будинках та про школи, які стали мішенями, і дитячі тіла, що не пережили чергову “операцію зі звільнення”. Діти завжди були на передовій  з повною відсутністю вибору.

У Другій світовій війні, за оцінками істориків, загинуло понад 1,5 мільйона дітей лише єврейського походження. У В’єтнамі десятки тисяч дітей стали жертвами бомбардувань, а ще більше народилися з вадами розвитку після використання хімічної зброї. В Руанді 1994 року діти ставали як жертвами, так і змушеними свідками геноциду, що поглинув близько 300 тисяч неповнолітніх. У Іраку, Сирії  та Афганістані цілі покоління виросли не з книжками, а з уламками мін у дворах.

Навіть ООН, створена як реакція на воєнні злочини ХХ століття, щороку публікує звіти, які рідко доходять до заголовків. А в них містяться дані про викрадення, катування, зґвалтування та вбивства дітей у зонах конфліктів. Цифри, які повторюються з року в рік. І кожного разу вони  чомусь стають  новим “непередбачуваним” потрясінням для всього світу.

Запроваджуючи пам’ятні дати, світ стверджує, що пам’ятає. Але ми бачимо, що уроки з історії занадто часто залишаються лише пустими словами на папері. Коли після кожної війни ми знову опиняємося в ситуації, де діти стають частиною статистики, це означає лише одне: попередній урок був забутий або проігнорований.

Звісно, можна побудувати музеї, поставити пам’ятники і проголосити дні скорботи, але справжній урок полягає  не в камені й не в календарі. Він у тому, щоб дитина більше не прокидалась уночі від вибухів. Щоб не вчилася ховатися краще, ніж читати. І щоб для жодного уряду вбита дитина не стала “побічною втратою”. Історія вже заплатила гірку ціну за байдужість. Наступна її сторінка ще може бути іншою, якщо керівники держав почнуть діяти, а не лише підраховувати втрати.

У сучасному світі діти все частіше стають свідками або жертвами збройних конфліктів, які вони не починали й не можуть зупинити. Їх не цікавлять геополітичні розклади, контроль над портами, кордонами чи транзитом. Але саме вони першими відчувають наскільки згубною може бути  війна. У багатьох регіонах сьогоднішні діти живуть не з казками перед сном, а з історіями про втечу, втрату, поранення, переселення або ж виживання.

Міжнародні організації, такі як ЮНІСЕФ, ООН, Червоний Хрест, ведуть роботу в кризових регіонах: евакуюють дітей, забезпечують гуманітарні коридори, створюють притулки, розгортають мобільні школи та медичні бригади. Деякі країни-донори надають фінансову допомогу, приймають біженців, запускають освітні програми для дітей, які втратили можливість навчатися в себе вдома. Але ці дії, попри важливість, часто є запізнілими або недостатніми. Багато програм зриваються через відсутність гарантій безпеки. У деяких випадках гуманітарні конвої стають мішенями або їх просто не пропускають через лінії фронту. У міжнародній політиці запобігання конфліктам звучить як намір, але не як зобов’язання. А дитячі долі, на превеликий жаль, не завжди входять у пріоритетні плани переговорів.

За останні десятиліття було впроваджено безліч конвенцій, протоколів та резолюцій. Світ юридично визнає захист дітей під час війни як обов’язковий стандарт. Але дедалі частіше ми стаємо свідками того, як цілі регіони живуть у реальності, де ці норми просто не діють. Міжнародне право передбачає відповідальність, проте механізми її реалізації надто повільні. На момент, коли справа доходить до суду або санкцій, уже минули роки, і ще десятки, якщо не сотні дітей встигли постраждати.

Світ говорить про дітей у конфліктах уже понад 40 років, ще з часу створення Міжнародного дня невинних жертв агресії. Однак досі цей день більше схожий на символічний жест, ніж на реальний план дій. З кожною новою війною ситуація не покращується, а лише ускладнюється. І поки дорослі воюють, змінюють карти, домовляються та підписують угоди, діти продовжують гинути і отримувати поранення без жодних гарантій на щасливе майбутнє.