Держава відпускає банки: хто купить Укргазбанк і Сенс Банк – і чи не буде знову “для своїх”

Нещодавно Кабмін оновив документ із назвою, повз яку легко пройти: “Основні стратегічні напрями діяльності банків державного сектору”. Звучить як чергова урядова формальність. Насправді ж вона сигналізує про початок виходу держави з банківського сектору, який вона змушена була взяти під контроль через кризу, націоналізацію та війну.

Під час великої війни державні банки стали однією з головних опор української економіки. Саме через них держава підтримувала бізнес, кредитувала критично важливі галузі, зберігала довіру вкладників і реалізовувала ключові антикризові програми. Проте те, що в умовах війни стало запорукою фінансової стійкості, після її завершення може перетворитися на виклик. Якщо держава надовго збереже домінуючі позиції у банківському секторі, це стримуватиме розвиток конкуренції, знижуватиме інтерес приватних інвесторів і поступово послаблюватиме ринкові механізми.

Саме тому оновлена стратегія держбанків є не просто відпискою для МВФ і ЄС. Так, документ готував Мінфін разом із міжнародними експертами в межах зобов’язань перед партнерами. У ньому йдеться про фінансову стійкість, проблемні кредити, корпоративне управління і підготовку до продажу частини банків. 

Але головне питання у тому, чи здатна держава, яка під час війни міцно взяла банківський сектор у руки, тепер послабити хватку, не продавши активи за безцінь, не зламавши кредитування і не створивши нову кризу довіри.

Як держава стала головним банкіром

Держава стала головним банкіром країни не внаслідок одного політичного рішення чи заздалегідь продуманого плану. Це результат кількох криз, кожна з яких змушувала її брати на себе дедалі більшу відповідальність за стабільність фінансової системи, виконуючи роль останнього запобіжника.

Першим етапом став так званий «банкопад» 2014–2016 років. У цей період Національний банк вивів з ринку понад сотню фінансових установ, які не відповідали вимогам щодо прозорості, капіталізації та платоспроможності. Ця масштабна «очистка» зробила банківську систему значно стійкішою, однак водночас істотно скоротила кількість приватних гравців. На цьому тлі довіра вкладників дедалі більше концентрувалася навколо найбільших банків, передусім тих, які перебували під контролем держави або асоціювалися з її підтримкою.

А потім у грудні 2016 року стався справжній перелом – націоналізація ПриватБанку. До цього частка держбанків в активах системи становила 28,1%. Після переходу ПриватБанку у власність держави вона злетіла до 51,4%. НБУ це крок пояснив фактичною відсутністю альтернатив. 

Понад 90% корпоративного портфеля ПриватБанку припадало на компанії, пов’язані з його колишніми власниками. Падіння такого банку могло потягнути за собою всю систему. Для держави це була не купівля бізнесу, а операція з розмінування фінансової бомби.

Поруч уже були соціально орієнтований Ощадбанк, Укрексімбанк із великими корпоративними клієнтами, Укргазбанк, який давно готували до можливого продажу. А у 2023 році до цього списку додався Сенс Банк. Тут історія була іншою: не банкрутство, а санкції. Після того як проти колишніх власників Альфа-Банку – Михайла Фрідмана, Петра Авена й Андрія Косогова – запровадили 10-річні санкції, банк перейшов у власність держави за символічну гривню. Так державна частка в секторі закріпилася приблизно на рівні 56%.

Повномасштабна війна не створила цю модель – вона лише остаточно закріпила її. Навесні цього року держбанки контролювали понад 60% коштів населення, а на 1 травня частка вкладів фізосіб у держбанках сягала 60,18% від загальної суми. Отже, держава сьогодні є не просто власником кількох великих фінансових установ. Це центр довіри, ліквідності й банківської безпеки для країни, яка живе у війні.

Коли перевага стає звичкою

Під час обстрілів, коли застави знецінюються, а приватні банки природно стають обережнішими, держава через власні банки могла діяти швидше, ніж через ринкові стимули. Найпомітнішим прикладом є “Доступні кредити 5-7-9%”. Наразі за час війни за програмою видали 119 657 кредитів на 459,2 млрд грн, і з них 12 839 кредитів на 38,9 млрд грн лише від початку цього року пройшли через держбанки. Для малого бізнесу це означало оборотний капітал і збережені робочі місця; для держави – спосіб направити гроші туди, куди ринок сам би не пішов. 

Але тут і починається головна дилема. Те, що рятувало систему в шоці, не мусить залишатися нормою назавжди. У травневому звіті НБУ фіксує вже іншу фазу: в Україні триває найдовший за понад 15 років період кредитної експансії, гривневі кредити бізнесу вже більше року зростають приблизно на третину на рік, а якість кредитного портфеля продовжує поліпшуватися: частка непрацюючих кредитів станом на 1 травня скоротилася до 12,6%. Ринок відновлюється, і саме тому питання “чи потрібна така присутність держави” звучить дедалі гостріше. 

Ризик номер один – бюджетна залежність. Держбанки тримають майже всі кредити держпідприємствам і левову частку ОВДП. Поки міжнародна допомога стабільна, це виглядає керовано. Якщо фіскальний простір звузиться, питання зміниться миттєво: не “чи хороший цей кредит”, а “чи витримає це бюджет”.

Ризик номер два – конкуренція. ОЕСР визнає користь держбанків у воєнний час, але попереджає про побічний ефект: більш слабку дисципліну і витіснення приватного капіталу. Коли держава надто довго залишається головним банкіром, приватні гравці заходять обережніше – ключові ніші вже зайняті, або залежать від держпрограм.

Ризик номер три – якість боргу. У держбанків частка проблемних кредитів помітно вища, ніж у приватних і іноземних гравців. У грудні 2025 держбанки списали понад 170 млрд грн старих непрацюючих активів – це формально покращило статистику, але для потенційного інвестора списання не те саме, що реальне повернення грошей.

Продати можна не все – і не будь-кому

Саме тому в оновленій стратегії першими йдуть не найбільші банки, а Укргазбанк і Сенс Банк – документ передбачає продаж пакетів акцій цих двох установ інвесторам, тоді як продаж ПриватБанку допускається лише після завершення воєнного стану. Це не випадкова черга, а спроба розділити банки на категорії: ті, які можна тестово вивести на ринок; ті, що надто системні для продажу під час війни; і ті, що настільки вплетені в державну інфраструктуру, що їхнє роздержавлення є окремою історією. 

Укргазбанк тут найбільш підготовлений, бо шлях до приватизації почав ще у 2021 році, коли IFC (структура Групи Світового банку) домовилася про можливість входження в капітал банку, довівши частку держави з 94,94% до щонайменше 74,94%. Сенс Банк – інша історія. Це не актив, який роками готували до ринку, як Укргазбанк. Він став державним через санкції, війну й токсичний спадок колишніх власників, тому його продаж – це не лише питання ціни, а й спосіб прибрати з держсектору політично чутливий актив.

ПриватБанк – окрема вагова категорія. Загальні активи банку на середину 2025 року становили 975,3 млрд грн, значно випереджаючи весь інший банківський сектор, а на кінець 2025 року чисті активи банку сягнули 904,3 млрд грн – це в чотири рази більше, ніж у Укргазбанку (215,4 млрд грн), і ці два банки навіть не порівнювані за масштабом впливу. Продавати таку інфраструктуру під час війни – це не приватизаційна угода, а операція із системою, яку користує майже кожен українець. 

Питання покупця тут не менш важливе за питання ціни. У березні Мінфін оголосив конкурс на радника з продажу Сенс Банку та Укргазбанку. До нього допускають лише юрособи з підтвердженим міжнародним досвідом M&A-угод у Європі за 2023–2025 роки, а винагорода радника складатиметься з фіксованої частини й винагороди за результат до 3% від фактичних надходжень до бюджету від продажу. Радника мають найняти на роботу до 1 березня 2029 року – тобто це не одноразова угода, а тривалий процес. 

Про масштаб зовнішньої підтримки говорить сама ЄБРР: у травні президентка банку Оділь Рено-Бассо публічно підтвердила готовність фінансувати приватизацію залежно від того, хто саме стане покупцем. Ціль надходжень від приватизації на 2026 рік – близько 13 млрд грн, або $295 млн , і серед активів, для яких Україна шукає покупців, названо саме Sense Bank і Ukrgasbank.

Де виникає головне питання

Саме тут виникає питання, яке рідко звучить в офіційних заявах. Плани щодо приватизації двох державних банків лунають уже майже десятиліття, але щоразу їх реалізацію відкладають. Стратегія реформування державного банківського сектору, ухвалена у 2016 році, передбачала залучення до капіталу міжнародних фінансових інституцій – IFC та ЄБРР – ще до 2020 року. Цього не сталося. Згодом держава планувала скоротити свою частку в банківському секторі до 25% до 2025 року, однак і цей дедлайн минув без відчутних змін. Державні банки й надалі залишаються під контролем уряду. Останню обіцянку дав нещодавно голова НБУ Андрій Пишний, сказавши, що в банків “хороші шанси” продатися до кінця цього року.

Проблема не тільки в політичній волі. Є і структурна причина, чому продаж затягується: банки стали занадто прибутковими, щоб поспішати з ними розлучатися. Поки держбанки генерують прибуток і виконують соціальну функцію, у чиновників менше стимулу форсувати угоду, яка вимагає йти на компроміс із ціною. За інформацією того ж джерела, заступник голови НБУ Дмитро Олійник казав, що одна велика європейська банківська група вже найняла радника для підготовки заявки, а стратегічні інвестори, ймовірно, вноситимуть по €200–300 млн кожен – тобто інтерес є, але це не той масштаб капіталу, що вирішує долю мільярдних активів за один раз.

Це не означає, що затримка – обов’язково погана стратегія. Продавати системний банк під обстрілами, коли ціна закладає весь воєнний ризик, – теж не рецепт хорошої угоди. Але це означає, що читати новий документ Кабміну як “ось зараз усе нарешті станеться” варто з відповідною дозою скепсису: подібні документи вже писалися.

Європейська ціна допомоги: менше ручного управління

Вимоги МВФ і ЄС тут не варто сприймати як зовнішній тиск заради тиску. Це радше контракт: Україна отримує бюджетну підтримку і перспективу членства, натомість має довести, що повоєнна економіка не будуватиметься на старих вразливостях – непрозорій державній власності й політичному кредитуванні.

ЄС прив’язує це до Ukraine Facility – механізму на €50 млрд для 2024–2027 років. Наразі Єврокомісія вже перерахувала €29,5 млрд за Ukraine Plan, тобто майже 77% доступного фінансування першого компонента. Банківські вимоги тут не побічна рекомендація, а частина механізму, від якого залежить регулярність підтримки бюджету.

Логіка змінюється й практично: замість того щоб самій тримати основні кредитні канали, держава поступово вчиться створювати гарантії і ділити ризик з іншими. Приклад – Ukraine Investment Framework, компонент Ukraine Facility на €9,6 млрд, з яких €7,8 млрд – саме гарантійне покриття. 

А на щойно завершеній Ukraine Recovery Conference в Гданську у червні ПриватБанк підписав з ЄБРР портфельну угоду розподілу ризиків на суму до €825 млн , тоді як Укргазбанк отримав від ЄБРР гарантію на €89,2 млн, яка розблоковує до €300 млн нового кредитування. Це саме той інструмент, який потрібен після зменшення частки держбанків: кредитувати може будь-який банк, а воєнний ризик частково виноситься за межі його балансу.

Менше держави – без старих приватизаційних шрамів

Найбільший політичний ризик – повторити старі приватизаційні помилки, коли формально законна процедура не створювала відчуття чесної конкуренції. Досі жива пам’ять про “Криворіжсталь” 2004 року, коли скандальний продаж довелося перегравати наступного року,: урок простий – легітимність угоди залежить не лише від ціни, а й від того, чи повірять люди, що покупця не призначили заздалегідь.

Закон про приватизацію держбанків, ухвалений іще у вересні 2024-го, вже передбачає базові фільтри: до конкурсу не допускають осіб з громадянством держави-агресора, санкційних осіб і колишніх власників, а сам документ розширює коло потенційних інвесторів і залучає міжнародних донорів до процедури відбору. Це не гарантія ідеальної чистоти, але базовий захист від найбільш токсичних сценаріїв. 

Продати Сенс Банк і Укргазбанк швидко – це ще не успіх сам по собі. Успіхом це стане, якщо банки отримають власників із прозорим капіталом і довгостроковою стратегією, а бюджет не приховає нових втрат під виглядом угоди. Якщо ж держава відкладе все до розмитого “після війни”, вона законсервує воєнну модель ще на роки – і мобілізаційна перевага перетвориться на гальмо для конкуренції та довіри.

Проблема не в тому, що держава була великою під час війни – у кризі вона мусила бути великою. Проблема буде, якщо вона не зможе вчасно стати меншою.

Тетяна Вікторова