Понад 20 нових мільйонерів щодня: що насправді показує ця цифра про Європу

Для багатьох європейців останні роки були боротьбою за те, щоб зарплата бодай наздогнала ціни. Інфляція з’їдала доходи, житло дорожчало, оренда тиснула сильніше, а відчуття фінансової стабільності ставало дедалі крихкішим. Але для іншої частини Європи цей самий період виглядав зовсім інакше: акції зростали, бізнеси дорожчали, нерухомість у престижних містах додавала в ціні, а великі статки збільшувалися майже автоматично.

Саме про це говорить статистика Knight Frank Wealth Report 2026: за 5 років кількість людей у Європі зі статком понад $30 млн зросла з 146 525 до 183 953. Це приблизно 37,4 тис. нових надбагатих, або понад 20 людей на день. Але головне тут не ефектна цифра. Вона показує, що в Європі швидше багатіють не ті, хто просто багато працює чи добре заробляє, а ті, хто вже має активи – бізнес, акції, нерухомість, фонди або спадковий капітал.

І це відбувається у момент, коли державам самим дедалі важче зводити бюджет: треба більше грошей на оборону, пенсії, медицину, доступне житло, кліматичний перехід і соціальні програми. Тому зростання кількості надбагатих – це не просто новина про ринок люксу, а симптом нової європейської нерівності: приватне багатство концентрується вгорі, а публічні витрати стають дедалі важчими для всіх.

Активи тікають уперед

Людина зі статком понад $30 млн – це не просто працівник із дуже високою зарплатою. У цю категорію зазвичай потрапляють власники компаній, спадкоємці, фінансисти, топменеджери з пакетами акцій, технологічні підприємці, приватні інвестори, учасники фондів прямого приватного капіталу й власники дорогої нерухомості. Їхній добробут залежить не стільки від щомісячного доходу, скільки від того, як ринок оцінює їхні активи.

Тому різниця між зарплатою й активом тут принципова. Після інфляційного шоку 2021–2023 років реальні зарплати в ЄС лише поступово відновлювалися: Європейська комісія фіксувала суттєве падіння у 2022 році та м’якше зниження в першій половині 2023-го, а позитивне реальне зростання повернулося тільки з третього кварталу 2023 року й прискорилося до 2,7% у 2024-му. 

Торік Організація економічного співробітництва та розвитку писала, що в першому кварталі 2025-го реальні зарплати все ще залишалися нижчими за рівень першого кварталу 2021 року у 18 із 37 країн, для яких були доступні дані.

Для працівника це означає роки відновлення купівельної спроможності. Для власника активів – зовсім іншу траєкторію. Якщо дорожчає пакет акцій, бізнес, квартира в центрі міста або частка у фонді, чистий статок зростає без того, щоб людина обов’язково отримувала більшу зарплату.

Capgemini у World Wealth Report 2026 показує, наскільки сильним був цей механізм у 2025 році: глобальне багатство людей із фінансовими активами понад $1 млн зросло на 8,7% до рекордних $98,3 трлн, а їхня кількість збільшилася майже на 2 млн – до 25,3 млн осіб. Найбільше виграли ті, хто стоїть на самому верху цієї групи: люди з понад $30 млн активів наростили багатство ще швидше.

ШІ лише підсилив цю логіку. У 2025–2026 роках інвестори переоцінювали компанії, пов’язані з чипами, дата-центрами, хмарною інфраструктурою, автоматизацією, фармацевтикою й оборонними технологіями. Європейський приклад – ASML, нідерландський постачальник літографічного обладнання для виробництва чипів, який називав попит, пов’язаний з ШІ, довгостроковим драйвером ринку напівпровідників. Такі хвилі справді створюють нових багатих. Але ще частіше вони збільшують статки тих, хто вже мав частки, опціони, доступ до приватних раундів або фондового ринку.

Нерухомість працює так само, тільки ближче до повсякденного життя. За даними Eurostat, з 2015 року до кінця 2025-го ціни на житло в ЄС зросли на 64,9%, тоді як оренда – на 21,8%. У Португалії житло за цей період подорожчало на 180%, а у 12 країнах ЄС ціни більш ніж подвоїлися. Для власника кількох об’єктів це приріст капіталу. Для орендаря або молодої родини – вищий поріг входу, більший перший внесок, дорожча іпотека й довший шлях до власності.

До цього додається спадковий капітал. UBS у Billionaire Ambitions Report 2025 зафіксував, що 91 спадкоємець отримав рекордні $297,8 млрд – на 36% більше, ніж роком раніше. Кількість багатопоколінних мільярдерів у світі зросла приблизно до 860 осіб із сукупними активами $4,7 трлн. Це вже не лише історія про підприємництво. Це історія про капітал, який накопичений, структурований, захищений і передається далі разом із бізнесами, фондами, нерухомістю, пакетами акцій і податковими конструкціями.

Саме тому зростання клубу надбагатих не можна читати як ознаку рівномірного збагачення Європи. У єврозоні, за даними Європейського центробанку, верхні 10% домогосподарств контролюють близько 56% чистого багатства, тоді як нижня половина – приблизно 5%. 

Близько 80% акцій, інвестфондів і облігацій належать верхнім 10%. Межа проходить не тільки між багатими й бідними. Дедалі частіше вона проходить між тими, хто має активи, і тими, хто живе переважно з праці.

Держава дорожчає

У 2016 році таку статистику можна було б подати як історію про успішні фінансові ринки або привабливість європейських юрисдикцій. Наразі вона звучить інакше. Європа входить у період, коли публічні фінанси одночасно стискають оборона, старіння населення, дорожче обслуговування боргу, кліматичний перехід, житлова криза й інтеграція мільйонів людей, які втекли від війни в Україні.

Найочевидніший новий рахунок –  оборона. Сьогодні Європа вже не обговорює переозброєння як тимчасову реакцію на шок, а закладає його в бюджетну нормальність. За оцінками Ради ЄС, оборонні видатки держав-членів у 2025 році мали сягнути €381 млрд — на 11% більше, ніж у 2024-му, і майже на 63% більше, ніж у 2020 році. 

Оборонні інвестиції –  закупівлі, модернізація, обладнання, дослідження й розробки –  оцінювалися майже у €130 млрд. Тобто після десятиліть “мирного дивіденду” безпека знову стала не разовою кризовою витратою, а постійною статтею, яка конкурує за гроші з пенсіями, медициною, житлом і кліматичним переходом.

Другий рахунок повільніший, але важчий – демографія. Європейський центробанк із посиланням на 2024 Ageing Report прогнозує, що витрати, пов’язані зі старінням населення в єврозоні, зростуть із 25,1% ВВП у 2022 році до 26,5% у 2070-му. У ризиковому сценарії приріст може сягнути 4 процентних пунктів. 

Це пенсії, медицина, довгостроковий догляд. І що більша частина економічної вартості осідає в капіталі, а не в зарплатах, то складніше фінансувати соціальну державу переважно з доходів від праці.

Третій контекст – повернення фіскальних обмежень. Європейська комісія в осінньому прогнозі 2025 року очікувала, що дефіцит сектору загального держуправління в ЄС зросте з 3,1% ВВП у 2024 році до 3,3% у 2025–2026 роках і 3,4% у 2027-му. 

Після пандемії, енергетичного шоку й періоду вищих ставок держави вже не живуть у світі майже безкоштовних грошей. Підвищувати податки на середній клас політично небезпечно. Тому верхній сегмент приватного багатства стає не просто моральною темою, а потенційною фіскальною базою.

Ще один тиск додає кліматичний перехід. Європейська комісія оцінює, що інвестиції в енергетичну систему ЄС у 2021–2030 роках мають зрости більш ніж удвічі – приблизно до €565 млрд на рік порівняно з попереднім десятиліттям. Водночас кліматичні екстремальні події вже спричинили економічні втрати на €738 млрд у 1980–2023 роках, із яких €162 млрд припали лише на 2021–2023 роки. 

Зелений перехід потребує і державних грошей, і приватного капіталу. Але якщо витрати переходу відчувають домогосподарства, а вигоди капіталізуються у вартості компаній та активів, політичний спротив стає передбачуваним.

Є ще міграційний і житловий вимір. Навесні цього року  в ЄС було 4,37 млн людей з України під тимчасовим захистом. Це гуманітарна відповідальність Європи, але також додаткове навантаження на школи, медицину, місцеву інфраструктуру, соцслужби й ринок оренди. 

Паралельно Європейська комісія винесла доступне житло в окремий політичний напрям і готувала перший European Affordable Housing Plan. Житло перестало бути лише справою міст, ставши питанням соціальної стабільності.

Податки проти мобільного капіталу

На цьому місці легко сказати: треба просто більше оподаткувати багатих. Але саме слово “просто” тут зайве. Великі статки рідко лежать на рахунку. Вони розкладені між пакетами акцій, частками в приватних компаніях, нерухомістю, фондами, трастами, холдинговими структурами, мистецтвом, борговими інструментами й активами, які складно швидко оцінити. 

Податок на чисте багатство – тобто на суму активів мінус борги – звучить зрозуміло лише доти, доки треба оцінити публічні акції. Коли йдеться про сімейний бізнес, стартап, приватну інвестиційну структуру або колекцію мистецтва, виникає питання, хто, як часто і за якою методологією визначатиме ціну.

Організація економічного співробітництва та розвитку фіксувала, що кількість країн організації з індивідуальним податком на чисте багатство скоротилася з 12 у 1990 році до 4 у 2017-му. Держави скасовували його не тільки через ідеологію. Причинами були низькі надходження, високі адміністративні витрати, вузька база, ухилення й ризик втечі капіталу.

Тому дедалі частіше дискусія зміщується з самого “запасу” багатства на моменти, коли воно проявляється: дивіденди, приріст капіталу, спадщину, великі подарунки, продаж активів, переїзд у низькоподаткову юрисдикцію. Європейські уряди мають набір м’якших і практичніших варіантів: закривати пільги для приросту капіталу, реформувати спадкове оподаткування, вводити податки на вихід із юрисдикції, оновлювати правила для дорогого майна й краще контролювати структури, через які багатство ховається від оподаткування.

Франція перетворила цю дилему на політичну драму. Символом нового конфлікту стала пропозиція економіста Gabriel Zucman запровадити мінімальний 2% податок на активи домогосподарств зі статком понад €100 млн. Такий податок міг би стосуватися близько 1 800 домогосподарств і, за оцінкою Zucman, дати до €20 млрд на рік. 

Але Le Monde наводив іншу лінію аргументації: економісти Guillaume Allègre та Xavier Timbeau з French Economic Observatory погоджуються з діагнозом про низькі ефективні ставки на самому верху, але пропонують не щорічний податок на активи, а ширше оподаткування економічного доходу, зокрема приросту капіталу під час продажу, дарування або спадкування. За їхньою оцінкою, 30% податок на такі прирости міг би дати Франції близько €54 млрд на рік.

Норвегія показує інший бік проблеми. Країна зберігає податок на багатство як частину моделі рівності, але частина заможних платників після підвищення навантаження переїхала до Швейцарії. Медіа описували це як урок для Європи: податок може підтримувати соціальний контракт, але водночас створює стимул для найбільш мобільних власників активів змінювати резидентство. Водночас Норвегія посилила податок на вихід: виїзд може запускати оподаткування нереалізованого приросту капіталу понад 3 млн норвезьких крон за ставкою 37,8%.

Але й панікувати через “втечу багатих” не варто. Tax Justice Network критикує популярні сюжети про масовий відтік мільйонерів і нагадує, що навіть гучні прогнози часто стосуються менш як 1% мільйонерської популяції країни. Більшість заможних людей прив’язані до родини, бізнесу, мови, ринку, шкіл і статусу. Проблема тонша: наймобільніша верхівка має непропорційну вагу для інвестицій, податкових надходжень, благодійності, фінансових сервісів і преміальної нерухомості.

Тому це вже не просто податкова політика, а податкова геополітика. Велика Британія з 6 квітня 2025 року замінила старий режим для недоміцильованих резидентів, відомий як non-dom, новою системою на основі податкового резидентства. 

Італія, навпаки, використовує фіксований податок для нових заможних резидентів: у 2024 році платіж підвищили до €200 тис. на рік, але режим залишився привабливим через передбачуваність, спадкові правила й доступ до ЄС. 

Швейцарія пропонує частині заможних іноземців оподаткування на основі витрат на життя, а не глобальних доходів. Монако, Дубай і Сінгапур продають не тільки низькі податки, а й безпеку, школи, правову стабільність, аеропорти, банкінг і статус.

…Наступного разу ми розглянемо, як великі статки змінюють не лише податкову політику, а й сам простір європейських міст. Квартира в Мілані, будинок у Лондоні чи вілла біля Женеви для надбагатих дедалі частіше є не житлом, а сейфом для капіталу, резидентською опцією і способом закріпити статус. 

Для середнього класу це не пряма конкуренція за одну й ту саму квартиру, але наслідки відчутні: дорожча земля, преміалізація центрів, тиск на оренду й повільне розмивання старої обіцянки, що стабільна робота гарантує власне житло.

Інша частина цієї історії ще гостріша: гроші стають інфраструктурою впливу. Надбагаті не просто купують активи – вони можуть фінансувати партії, лобістів, медіа, аналітичні центри й університетські програми. Це не завжди корупція, але це нерівний доступ до порядку денного. І саме тут європейська дискусія про багатство перестає бути розмовою про податки, а стає розмовою про те, хто реально впливає на правила гри.

Тетяна Вікторова