Держави під контролем олігархів: як скандал з Міндічем показав, хто насправді керує в Україні

Державами давно правлять олігархи, а офіційна влада лише надає цьому процесу законну форму, публічну мову й церемоніальний фасад. У різних країнах тіньова влада має свої обличчя: десь вона тримається на нафті, банках і військових контрактах, десь — на цифрових платформах, супутниковому зв’язку, штучному інтелекті й даних. Однак її суть майже не змінюється: олігарх прагне не просто заробляти, а визначати правила, за якими має жити держава. Скандал з Міндічем боляче вписується в цю логіку, бо показує український варіант тієї самої хвороби. Люди без офіційних посад і доступу до державної таємниці вирішують, як і де має витрачатися оборонний бюджет, керують кадровими призначеннями та державними інституціями в країні, яка платить за все життями українців.

Влада олігархів: як вони керують державами

Державами в усіх частинах світу давно керують тіньові олігархи та ділки, і ця обставина ні для кого не виглядає таємницею, яку хтось раптом відкрив після чергового політичного скандалу. Формальна влада має печатки, трибуни, виборчі процедури й протокольну мову, однак реальні межі її рішень визначають ті, хто контролює капітал, критичну інфраструктуру, кредитні потоки, медіа, енергетику, військові підряди, цифрові платформи та дані про мільйони людей.

У класичній олігархічній системі вплив будувався навколо землі, шахт, портів, нафти, газу, металургії та банків, тому влада великого власника була грубішою, видимішою й міцно прив’язаною до фізичних активів. Однак сучасний технологічний капітал діє інакше, бо володіє не лише сервісами, але й сучасними технологіями.

Кремнієва долина в політичному значенні стала концентрованою моделлю нового олігархічного порядку, де гроші, інженерна культура, військові контракти, політичні пожертви, алгоритми й амбіції власників зростаються в окрему систему впливу, здатну тиснути на держави без захоплення влади. Тобто вона є центром впливу і лобізму, який формує новий світовий порядок через технології та капітал.

Коли власник нафтової компанії тисне на уряд через ціни, робочі місця або податкові надходження, механізм такого тиску зазвичай зрозумілий. Водночас технологічна платформа змінює алгоритм рекомендацій, порядок видачі новин, правила модерації, доступність політичної реклами або видимість певних тем. При цьому суспільство часто не бачить самого моменту втручання, хоча наслідки можуть бути глибшими, ніж після редакційної кампанії великого телеканалу.

У старому світі медіамагнат формував порядок денний через газету чи телеефір, тоді як технологічний власник отримав значно тонший інструмент — мільйони персоналізованих стрічок, в яких кожному користувачеві показують окрему версію реальності. Така влада не потребує прямого наказу, бо достатньо змінити ранжування, підсилити емоційний контент, послабити видимість небажаних повідомлень або перетворити політичну дискусію на нескінченний ринок обурення.

Скандал з Cambridge Analytica став важливим показником цієї епохи, бо показав, що персональні дані виборців вже не можна розглядати як побічний продукт цифрової реклами. Поведінкова інформація перетворилася на політичну сировину, з якої можна виготовляти адресні повідомлення, бити по страхах окремих груп, знижувати довіру до інститутів, підсилювати поляризацію або підштовхувати людину до рішення, яке вона сприйматиме як повністю власне.

Окремий рівень впливу відкривається там, де технологічний бізнес входить у військову сферу. Компанії, які ще недавно продавали себе як символи відкритості, творчості й горизонтальної культури, дедалі активніше працюють з Пентагоном, розвідкою, оборонними агентствами й військовими підрядниками. Хмарні обчислення, супутниковий зв’язок, штучний інтелект, автономні системи, розпізнавання зображень, аналіз великих масивів даних і програмне забезпечення для поля бою стали частиною нової гонки озброєнь.

У попередні десятиліття військово-промисловий комплекс асоціювався лише з різними видами зброї, але тепер держави купують не лише її, а можливість бачити, рахувати, прогнозувати, координувати, а також фільтрувати інформацію й ухвалювати рішення через приватні цифрові системи. Залежність армії від корпорації в такій конфігурації стає не менш серйозною, ніж залежність від постачальника пального або виробника боєприпасів.

Приклад Starlink показав, що приватна інфраструктура може набути стратегічної ваги, яку раніше мали лише державні системи зв’язку. Супутниковий сервіс, створений комерційною компанією, у кризовій або воєнній ситуації здатен впливати на логістику, зв’язок, доступ до інформації й навіть дипломатичні переговори. Коли технічне рішення власника або менеджменту компанії може змінити умови роботи цілих державних структур, перед світом постає вже не звичайний ринок послуг, а приватна влада з рисами квазісуверенності.

Водночас політичне фінансування закріплює цю владу в легальних формах, які зовні не схожі на корупцію, хоча за наслідками можуть бути значно ефективнішими за конверт з готівкою. Великі донори фінансують кампанії, політичні комітети, аналітичні центри, і медійні проєкти, через які формується мова законодавчих дебатів. У результаті законодавець часто отримує не лише гроші на вибори, а готову рамку мислення, заплющуючи очі на суспільні ризики.

Лобізм Big Tech навколо штучного інтелекту, антимонопольних правил і податків показує, як технологічні корпорації борються за право писати для влади інструкції. Їхні представники приходять до політиків в образі людей, без яких уряд нібито не зрозуміє майбутнього. Така позиція особливо зручна, бо будь-яку спробу обмежити корпоративний апетит можна подати як ворожість до прогресу, наукового розвитку або національної конкурентоспроможності.

Крім того, історія з DOGE у США стала показовою через саму логіку входження технологічного бізнесу в державний апарат. Під мовою ефективності, скорочення витрат і управлінської оптимізації виникла модель, в якій представники корпоративного світу отримують можливість впливати на бюрократію, кадри, бюджетні процеси й адміністративні рішення. Бізнес може дозволити собі дивитися на людину як на користувача, клієнта або витратну позицію, але держава, якщо вона ще претендує на публічну легітимність, не має права зводити громадянина до рядка в таблиці продуктивності.

Слід зазначити, що техно-лібертаріанська ідеологія додає цьому процесу особливого присмаку. Вона недовірливо ставиться до державних структур, при цьому пропонує не повноцінну демократію, а приватні платформи, алгоритмічні рішення і закриті правила користування. За фасадом свободи від бюрократії легко ховається інша залежність — від власника системи, який встановлює правила, змінює їх без політичного мандата й не відповідає перед громадянами так, як має відповідати держава.

Особливо небезпечним є те, що нові олігархи не завжди виглядають як традиційні володарі з грубими методами. Вони говорять мовою інновацій, ефективності й майбутнього, тому їхній вплив легше романтизувати. Причому промисловий магнат з монополією на сировину виглядає архаїчно, тоді як власник платформи здається «провідником нового часу», хоча обидва в критичний момент можуть однаково диктувати свої умови державним органам.

Різниця між старими й новими олігархами полягає в архітектурі влади. Традиційний власник контролював завод, родовище, банк або телеканал, тоді як технологічний олігарх зараз контролює комунікацію, цифрову пам’ять, моделі прогнозування та інструменти політичної мобілізації. Один володів матеріальним ресурсом, другий претендує на простір, в якому суспільство саме себе розуміє.

Транскордонний масштаб робить цю владу ще сильнішою, бо олігарх в старому розумінні, прив’язаний до конкретної країни, він змушений рахуватися з її судами, податковою системою, елітними групами, силовиками й політичними ризиками. Однак сучасний власник глобальної платформи одночасно діє в десятках юрисдикцій, тому впливає на політичну комунікацію й соціальні конфлікти на територіях, де він ніколи не балотувався. і не займав державні посади.

Через це сучасні держави поступово опиняються в подвійному становищі: зберігають армію, парламент, уряд, суди і правоохоронні органи, але для комунікації, кібербезпеки, зберігання даних, військової аналітики або політичної реклами дедалі частіше користується системами, які належать приватним корпораціям.

У цьому і проявляється новий тип олігархічного правління: мільярдери вже не схожі на звичайних великих бізнесменів, а створюють системи, без яких держава працює повільніше, армія бачить менше, політик говорить тихіше, виборець орієнтується гірше, а громадянин дедалі частіше живе в приватному інтерфейсі.

Як український олігархат впливає на політиків і бюджетні потоки

Українською державою десятиліттями офіційно керують топ-посадовці, але неофіційно – групи власників крупного бізнесу, які визначають, кого призначити на необхідні їм посади в міністерствах, кого «зробити» депутатами, які закони приймати і які мають «пройти без зайвого шуму», кого «призначити» злочинцем, які справи загальмувати в судах і які державні активи опиняться в орбіті потрібних людей. Під олігархами в українському випадку варто розуміти не просто багатих людей з великими будинками, яхтами, заводами чи банками. Це ті люди, чий капітал має політичне продовження. Вони розставляють у владних органах своїх людей, які мають обслуговувати їх власні інтереси через державний апарат і перетворювати публічні інституції на приватні інструменти захисту активів.

Втім, особливість українських олігархів полягає не лише в жадібності. Вони рвуться до політики тому, що їх майно і капітал мають бути захищені, силовики є інструментом рейдерства, а податкова система працювати вибірково. В Україні десятиліттями так склалося, що без політичного і силового даху олігархи не можуть нарощувати свої «законні» капітали. Доступ до влади дає йому щит, можливість домовлятися з регуляторами, впливати на тарифи, суди, митницю, прокуратуру, державні закупівлі, енергетичні правила, приватизацію й медійну атмосферу навколо власного імені. Українська олігархія тому й стала такою живучою, що для неї політика була не ідеологією, а страховим полісом на випадок державного свавілля. Водночас олігархи, вкладаючи чималі гроші в призначення потрібних їм посадовців та їхню «другу зарплату», диктують керманичам держави, що і як робити.

До повномасштабної війни український олігархат тримався на сировині, енергетиці, металургії, банках, хімії, аграрному експорті, логістиці й телевізійних каналах, однак війна сильно пошкодила їх підприємства. Частина великих активів опинилася на окупованих територіях або була знищена, експортні маршрути зламалися, металургія й промисловість втратили колишню вагу, морська логістика стала предметом військового ризику, а олігархічні телеканали втратили значну частину політичного значення після запуску єдиного телемарафону.

Проте зникнення старих фігур не означає зникнення самої моделі, бо порожнє місце у країні з ослабленими інститутами довго не залишається порожнім. Тому зараз в країні продовжують добре себе почувати особи з великим капіталом, наближені до перших осіб держави, а також ті, хто цинічно наживається на війні: мобілізації, оборонних закупівлях, логістиці, відбудові зруйнованої інфраструктури, будівництві укриттів і фортифікацій та міжнародній допомозі.

Крім того, в Україні поступово розвивається власний ефект Кремнієвої долини, але без її капіталістичної гігієни, університетської бази й довгої історії венчурного ринку. Нові групи впливу виростають навколо штучного інтелекту і цифровізації державних сервісів. Тобто традиційна олігархія трансформується в нову форму впливу, де ключовим ресурсом стає не сировина чи заводи, а технологічне домінування, дані та алгоритми. Частина цих людей справді створюватиме потрібні країні продукти, але частина перетворює війну на капітал, а капітал — на політичний доступ.

Скандал довкола Тимура Міндіча став показовим прикладом впливу олігархів і ділків на процеси, які відбуваються в державному управлінні. За версією антикорупційних органів і за змістом оприлюднених ЗМІ матеріалів у справі «Мідас», людина без державної посади, без допуску до державної таємниці, обговорює витрати бюджетних грошей, виділених на оборону, вирішує, хто має отримувати державні замовлення, приймає кадрові рішення і дипломатичні призначення. У будь-якій цивільній державі це є вкрай неприпустимим, але не в нашій.

Особливо вражає покірність державної вертикалі перед неформальним центром сили. Міністр оборони в країні, яка воює, звітує перед Міндічем про рух грошей і пояснює, чому не працює потрібна схема. У такому епізоді принижується не лише конкретний посадовець, але й сама логіка держави, бо міністерство оборони має бути її сталевим щитом, а не коридором для людей, які шукають правильний маршрут до бюджетного потоку.

Крім того, показовою є і розмова Міндіча щодо Національного банку України. Його незалежність роками була однією з умов макрофінансової стабільності держави, довіри партнерів, співпраці з міжнародними кредиторами й утримання країни в економічно керованому стані під час війни. Коли виникає враження, що голова Нацбанку може бути об’єктом неформальних вказівок, а фінансова система — простором для ручного заливання потрібних схем грошима, удар припадає не лише по репутації посадовців, а по довірі до державної фінансової архітектури.

Тіньове управління міністерствами, Нацбанком або оборонними грошима підміняє державну волю приватною. Вона створює порядок, в якому офіційний керівник сидить у кабінеті, але реальні рішення приймаються людьми, яких ніхто не обирав, не призначав, не контролював і не уповноважував розпоряджатися національними інтересами.

При цьому українські олігархи старого й нового типу не вважають себе відповідальними перед країною, з якої викачують собі капітал і вплив. Повна безкарність, наявність іноземних паспортів, родин за кордоном, активів у безпечних юрисдикціях і можливості швидко виїхати в разі «небезпечної ситуації» перетворює для них Україну лише на територією заробітку, а не на рідну країну, майбутнє якої для них є важливим. Через це модель українського олігархату особливо цинічна під час війни. Поки українці гинуть, віддають своє здоров’я за захист країни і майбутнє своїх дітей, живуть втратами житла і роботи, відверто жебракують, олігархи і ділки продовжують наживатися, ведуть своє розкішне життя за кордоном, тримають родини якомога далі від фронту та водночас управляють державою і виступають за продовження війни, бо вона їм вкрай вигідна.

Розірвати цей сценарій можна лише через злам зв’язку між великими грошима й державною посадою, але це потребує болючих політичних рішень, які ніхто приймати не збирається, бо це невигідно. Поки що радикального розриву з олігархічною логікою не видно ані в діях чинної влади, ані в переконливій риториці більшості опозиції. Одні бояться втратити власні неформальні канали управління, інші часто критикують чужі схеми лише тому, що не контролюють їх самі.

Майбутнє України вирішуватиметься не тільки на фронті та в дипломатичних кабінетах. Важливим є те, чи зможуть українці після війни не віддати свою долю олігархам, які всіма силами будуть боротися за те, щоб продовжити бути власниками держави.