В умовах затяжної війни, коли фінансові ресурси держави спрямовуються передусім на забезпечення оборони та підтримку найуразливіших категорій населення, будь-яке рішення щодо перерозподілу бюджетних коштів набуває особливої ваги й викликає широкий суспільний резонанс. Питання зарплат чиновників у цей час стає не тільки темою економічної доцільності, а своєрідним тестом на здатність влади демонструвати солідарність з суспільством. Ініціатива щодо встановлення обмеження максимального рівня заробітної плати для державних службовців у розмірі 80 тисяч гривень на місяць відкриває дискусію про те, чи стане подібний крок дієвим інструментом зміцнення довіри до держави та більш справедливого використання коштів платників податків. Водночас це ставить на порядок денний і складні питання: чи не зашкодить обмеження здатності залучати й утримувати висококваліфікованих кадрів у системі управління, чи дозволить воно досягти відчутного фінансового ефекту, і, зрештою, чи зможе такий захід перетворитися на реальний внесок у загальну стратегію виживання та відбудови країни в умовах війни.
Ініціатива парламентарів щодо встановлення верхнього ліміту оплати праці для посадовців
Суть запропонованого заходу полягає у встановленні верхнього ліміту оплати праці для держслужбовців у розмірі 80 тисяч гривень на місяць. Автори ідеї – голова комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев і спікер парламенту Руслан Стефанчук – подали відповідну пропозицію до проєкту Державного бюджету на 2026 рік. Їхня аргументація ґрунтується на принципі рівності перед фінансовими викликами війни: у той час, коли значна частина громадян отримує мізерні доходи, а держава змушена витрачати левову частку бюджету на оборону, надмірні заробітки чиновників виглядають несправедливими й деморалізуючими. Таким чином, ініціатива покликана вирівняти дисбаланс і показати приклад солідарності, який має надати додаткової легітимності економічним рішенням влади.
Разом з тим Гетманцев наголосив на винятках з цього обмеження – воно не поширюватиметься на військових та інших осіб, безпосередньо задіяних у заходах із забезпечення національної безпеки й оборони. Таке уточнення є принциповим, адже саме ці категорії працівників сьогодні несуть найбільший тягар війни, і їхні виплати не можуть ставати предметом економії. На думку ініціаторів, це розмежування дозволяє уникнути спекуляцій про те, що урізання стосуватиметься захисників країни, й водночас підкреслює: ініціатива спрямована не проти системи державного управління як такої, а проти надмірних привілеїв у період загальнонаціональної кризи.
Варто зауважити, що дискусія навколо зарплат чиновників триває не перший рік і щоразу посилюється в умовах воєнного стану. Прозорість, доступність та справедливість у використанні бюджетних коштів стають критеріями довіри громадян до держави. Тому пропозиція Гетманцева і Стефанчука виходить далеко за межі суто фінансового питання – вона зачіпає моральний вимір влади, її здатність демонструвати приклад скромності й дисципліни, коли суспільство змушене виживати в умовах постійних потрясінь. Якщо ця ініціатива буде ухвалена, вона може стати своєрідним маркером нової етики державного управління в умовах війни.
Ілюзія економії: чим небезпечне обмеження зарплат посадовців
Втім залишається відкритим питання про те, чи стане такий захід справді ефективним для держави. З одного боку, встановлення ліміту в 80 тисяч гривень дозволить зекономити певні суми та направити їх на першочергові потреби. З іншого – обмеження може стати випробуванням для кадрової політики: чи погодяться висококваліфіковані фахівці працювати в умовах, коли приватний сектор здатен запропонувати значно вигідніші умови? Баланс між економією та необхідністю утримувати професійний управлінський апарат виглядатиме надзвичайно тонким. Спробуймо розібратися, чому така пропозиція не просто поверхова, а й потенційно шкідлива для країни.
У політичному просторі України дедалі частіше з’являються ініціативи, які покликані не стільки вирішити стратегічні завдання держави, скільки створити видимість швидких рішень, здатних підживити довіру суспільства бодай на короткий час. Пропозиція обмежити зарплати чиновників на рівні 80 тисяч гривень належить саме до цього ряду — її винесли на порядок денний як «відповідь на запит суспільства», однак насправді вона є нічим іншим, як прикладом політичної символіки без жодної серйозної програми зміни системи управління. Замість глибокої реформи, яка могла б модернізувати державний апарат, пропонується простий, але гучний жест, який у перспективі здатен послабити і без того хитку конструкцію українського публічного сектору.
Найбільш очевидною вразливістю цієї ініціативи є її суто декларативний характер. Встановлення умовної «стелі» для зарплат не усуває тих структурних хвороб, від яких десятиліттями страждає державна служба: надмірної бюрократії, відсутності чітких показників результативності, хронічного дефіциту інституційної пам’яті та відповідальності. Подібне рішення не оптимізує державну машину, не робить її гнучкішою та не стимулює конкуренції за якісні кадри. Воно нагадує косметичний ремонт аварійного будинку: свіжа фарба на фасаді не рятує від руйнування несучих стін.
У короткостроковій перспективі головною ціною такого популістичного підходу може стати втрата компетентних, професійних кадрів з державного сектору. Якщо у галузях IT, приватній юридичній чи фінансовій компанії зарплата може складати 150–200 тисяч гривень, то чиновник, який працює з міжнародними кредитними угодами чи бореться за відшкодування збитків України у міжнародних судах, навряд чи залишиться на посаді з обмеженням у 80 тисяч. Проте заміна цих людей не відбудеться автоматично: українська державна служба й так перебуває в умовах жорсткої конкуренції з приватним сектором, де зарплати на порядок вищі, а кар’єрні перспективи більш прогнозовані в держсекторі не стоїть черга фахівців. Тому економія на зарплатах посадовців може обернутися ще більшими втратами у вигляді невигідних контрактів або програних справ.
Отже, держава ризикує залишитися без тих, хто здатен вести складні переговори, розробляти стратегії, залучати інвестиції тощо. На практиці це означатиме, що країну в критичний момент очолять не професіонали, а посередні виконавці, для яких головним аргументом буде не ефективність, а лояльність до начальства.
Досвід інших країн підтверджує цю закономірність – там, де уряди намагалися обмежити доходи високопосадовців «згори», результатом став не контроль над витратами, а дефіцит кадрів і вимушене залучення консультантів за ще більші гроші. Спроби знижувати зарплати для держслужбовців у ключових сферах призвели до масового відтоку досвідчених управлінців і серйозних проблем у роботі відомств. Україна з її демографічними та економічними викликами ризикує повторити ці помилки, причому в умовах, коли втрачати компетентність державного апарату просто небезпечно.
Крім того, Україна декларує рух до європейських стандартів, де оплата держслужби прив’язана до рівня відповідальності й навантаження. Наприклад, у Польщі зарплата міністра становить близько 3 тисяч євро, але з додатковими компенсаціями й прозорою системою премій. У країнах Балтії високий рівень оплати держслужби пояснюється необхідністю залучати професіоналів і зменшувати ризики корупції. Україна ж, замість комплексної реформи, робить різкий і популістичний крок, який може створити відчуття, що вона рухається не вперед, а назад, у бік радянської практики «урівняловки».
Водночас варто звернути увагу на дисбаланс у доходах між посадовцями держсектору й працівниками критично важливих сфер, і насамперед варто звернутися до конкретних цифр. За офіційними даними МОЗ, середня зарплата медсестри у 2024 році становила близько 13 тисяч гривень. Лікарі отримували в середньому 18–20 тисяч, хоча у прифронтових регіонах нерідко працювали понаднормово й без достатнього забезпечення. У сфері освіти середня зарплата вчителя коливалася в межах 12–15 тисяч гривень. За даними «Укрзалізниці», машиністи отримували від 20 до 30 тисяч гривень, але при цьому працювали у надзвичайно складних умовах постійних атак на інфраструктуру. Для порівняння: у державних структурах, зокрема в центральних міністерствах, середня зарплата керівників середньої ланки сягала 70–90 тисяч, а топменеджери держкомпаній на кшталт «Нафтогазу» отримували мільйонні бонуси.
Цей розрив створює відчуття глибокої несправедливості, адже суспільство бачить, що ті, хто рятує життя і на межі виснаження чергують у прифронтових шпиталях чи навчають дітей, залишаються з мізерними доходами, тоді як чиновники мають у кілька разів вищі зарплати. Обмеження у 80 тисяч подається як компроміс, проте воно залишає розрив настільки величезним, що сама суть «справедливості» зводиться нанівець. Лікар, який отримує 18 тисяч та працює з ризиком для життя у режимі 24/7, і чиновник зі «стелею» у 80 тисяч живуть у різних економічних реальностях, і жодна політична риторика не здатна приховати цю різницю. Чи можна серйозно говорити про справедливість, коли саме ці категорії, без яких держава просто не витримає, залишаються на нижчому щаблі винагороди, ніж чиновники?
Не менш вагомим аргументом проти цієї ініціативи парламентарів є юридична вразливість такого обмеження, бо Конституційний Суд уже визнавав незаконним подібні спроби — зокрема. У 2020 році, коли уряд запровадив карантинний ліміт на зарплати керівників держпідприємств і чиновників. Це рішення було скасовано саме через невідповідність основним правовим гарантіям оплати праці та принципу незалежності державних інституцій. Попри цей урок, політичні еліти знову повертаються до ідеї, приреченої на оскарження, створюючи ризик повторного провалу й дискредитації будь-яких наступних реформ.
Слід зазначити, що економічний аспект також виглядає сумнівно. Навіть якщо обмежити зарплати всім топчиновникам, це дасть десятки мільйонів гривень економії. Проте у масштабах Держбюджету, де тільки на субсидії у 2025 році передбачено понад 50 мільярдів гривень, а на оборону витрачається понад трильйон гривень, ці суми виглядають мізерними. Для порівняння: одна система NASAMS (норвезько-американський зенітно-ракетний комплекс середньої дальності) коштує приблизно 200 мільйонів доларів. Отже, заощаджені на зарплатах гроші не вплинуть на стратегічні можливості країни. У такому випадку чи справді варто ризикувати втратою кваліфікованих кадрів заради економії, яка не вплине на стратегічні потреби? Тобто ефект від ініціативи радше політичний і символічний, ніж реальний економічний.
Особливу увагу заслуговує аргументація авторів, які наполягають на тому, що обмеження не торкнеться військових і тих, хто безпосередньо працює на оборону. Це справді дозволяє уникнути звинувачень у зазіханні на зарплати захисників, але водночас створює певну ілюзію чіткої межі між «необхідними» і «надмірними» витратами. У реальності управлінські рішення в економіці, дипломатії, медицині чи логістиці можуть мати не менш критичне значення для виживання держави, ніж постачання зброї, і тут виникає ризик недооцінки ролі так званих «цивільних» чиновників, які відповідають за підтримання життєдіяльності країни під час війни. Якщо для досвідченого юриста, який веде міжнародні справи України проти Росії, нова межа виглядатиме як приниження, це поставить під питання його мотивацію залишатися на службі державі.
Окремо варто зупинитися на непрозорості винятків, закладених у цій ініціативі. Формулювання «для посад у сфері безпеки й оборони» виглядає занадто розмитим і потенційно відкриває двері для маніпуляцій. Адже достатньо кваліфікувати певну позицію як «дотичну до безпеки», і вона вже не підпадає під обмеження. Це створює простір для кулуарних рішень, коли одних чиновників залишать у межах «стелі», а для інших придумають винятки, легалізуючи додаткові надбавки й премії. У результаті суспільство отримає не систему, а вибірковість і ще більше підстав для недовіри.
Ще одним хибним аргументом на користь обмеження є переконання, що воно допоможе зменшити корупцію. У реальності ж дослідження доводять протилежне: низькі зарплати лише підвищують стимули для пошуку «альтернативних» доходів. Корупцію стримує не розмір оплати праці, а прозора система стимулів і ефективний контроль.
Якщо система зарплат буде обмежена, то чиновники, які прагнуть зберегти свій рівень доходів, шукатимуть тіньові схеми. Україна вже має гіркий досвід, коли низькі офіційні зарплати стимулювали хабарництво та «сіру» винагороду. Приклади можна знайти ще в 2000-х роках, коли прокурори чи судді на папері отримували 4–5 тисяч гривень, а насправді жили у розкішних маєтках. Обмеження зарплат без ефективної антикорупційної системи може відродити подібні практики. Тобто замість чесного чиновника з офіційною високою платнею суспільство отримає корумпованого управлінця з низькою офіційною зарплатою і величезними неофіційними доходами.
Нарешті, ще одним аспектом є стратегічний, і саме він найглибше оголює слабкість ініціативи, яка обмежується точковим і швидкоплинним рішенням замість комплексної політики, здатної змінити баланс у державному управлінні. У воюючій країні, де кожна гривня бюджету має працювати на виживання, символічні кроки вже не можуть заміняти системні реформи. Обмеження зарплат чиновників виглядає як спроба «зняти соціальну напругу», але не дає відповіді на головне питання: як зробити державну машину ефективною і водночас справедливою?
Реальний шлях полягає у масштабному перегляді структури державного апарату. В Україні роками накопичувались паралельні інституції, які дублюють функції одна одної: міністерства й агентства з майже однаковими повноваженнями, державні комітети, які фактично лише підписують папери, та численні відділи «з координації», що існують для самої лише звітності. Коли держава витрачає мільярди на утримання такого апарату, постає питання не про те, скільки отримує конкретний чиновник, а про те, навіщо потрібні десятки тисяч посад, які не впливають на результат. Справжня економія має полягати у скороченні цих структур, а не встановленні «стелі» зарплат для тих, хто реально працює.
Логічним рішенням було б перевести частину чиновників у своєрідний «резерв державної служби» — з обмеженими функціями та скороченим фінансуванням, але з можливістю повернення на активну роботу після війни. Це дозволило б оптимізувати витрати, не втрачаючи кадровий потенціал повністю. Подібні моделі вже застосовувалися в інших країнах, які переживали кризові періоди: у Польщі після фінансової кризи 2008 року частину держслужбовців перевели на гнучкі контракти, а в країнах Балтії у 90-ті роки відбулося радикальне скорочення адміністративного апарату з одночасним підвищенням вимог до якості роботи тих, хто залишився.
Пропозиція парламентарів щодо економії бюджетних грошей має бути спрямована не на латання бюджетних дір, а підвищення зарплат у базових галузях, без яких країна не зможе функціонувати під час війни. Це був би сигнал, що держава цінує не лише тих, хто сидить у «високих» кабінетах, а й тих, хто щодня забезпечує саме життя країни.
Таким чином, пропозиція обмежити зарплати чиновників є не ефективним економічним інструментом, а черговим політичним спектаклем, розрахованим на миттєвий ефект у новинних стрічках. Вона є вкрай поверхневою, бо не ставить питання про раціональність використання всього держапарату, не розв’язує проблему корупції, не зменшує витрати бюджету у відчутних масштабах, не передбачає механізму перерозподілу ресурсів на користь медиків, вчителів чи працівників критичної інфраструктури. Це рішення створює ілюзію руху до справедливості, але без радикальної перебудови управлінської системи й фінансових пріоритетів воно залишиться лише ще одним політичним жестом, що не витримає випробування часом.
