Дешеві гроші, дорогі наслідки: як еволюціонував китайський “Один пояс, один шлях” – від наливок бетону до контролю над ресурсами

Поки світ зосереджений на війнах, виборах і внутрішніх кризах, Піднебесна зробила крок, що легко загубився в інформаційному шумі, але має довгий економічний резонанс. Фінансування амбіційної ініціативи “Один пояс, один шлях” зросло майже на 75 % і досягло рекордних 213,5 млрд доларів. Утім це не повернення до експансивної моделі початку 2010-х і не спроба “врятувати глобалізацію”, а прагматична ставка на контроль над ресурсами, енергією та логістичними вузлами у світі, де грошей на розвиток стає менше, а ризиків – більше.

Для нас ця історія не є абстрактною геополітикою. Адже вона напряму стосується конкуренції за кошти на відбудову, умов, на яких ці кошти заходять, і того, хто в середньостроковій перспективі отримує важелі впливу на економічні рішення держав.

Від бетону до контролю: як Китай перезібрав “Один пояс, один шлях”

Проєкт, який Китай запустив у 2013 році, будувався на простій логіці: дороги, мости, порти, залізниці. Масштабно, швидко, з мінімальним аналізом платоспроможності партнерів. Цей етап часто називали інфраструктурним “заливом бетоном”.

Після пандемії, боргових криз у країнах-партнерах і хвилі критики за “боргові пастки” Пекін модель переглянув. У 2024–2025 роках “Один пояс, один шлях” виглядає значно холодніше. Фокус змістився з універсального будівництва на стратегічні сектори: енергетику, гірничодобувну промисловість, метали, а також інфраструктуру, безпосередньо прив’язану до портів і промислових зон.

За даними Green Finance and Development Center, у першій половині 2025 року понад 35 % усіх китайських інвестицій у межах ініціативи припали на енергетику, ще близько 25 % – на метали та видобуток. Транспортна інфраструктура зменшилася до 7,2 % портфеля. Це принципова зміна: дороги й залізниці більше не є самоціллю, а лише допоміжним інструментом доступу до ресурсів і логістичних вузлів.

Фактично Китай перестав інвестувати “щоб було” і почав інвестувати “щоб контролювати”. Кожен великий проєкт тепер має чітку прив’язку до довгострокових інтересів: постачання енергії, доступу до критичних мінералів або створення альтернативних маршрутів торгівлі.

Кому дістаються гроші: географія інтересу, а не солідарності

Розподіл коштів у минулому році показує справжню карту впливу Китаю. Левову частку фінансування отримали Африка, Центральна Азія та Близький Схід. Натомість Латинська Америка – лише близько 1 % нових великих контрактів у першій половині року.

В Африці найбільші обсяги інвестицій припали на Нігерію – приблизно 24,6 млрд доларів, Демократичну Республіку Конго – близько 23,1 млрд доларів, а також на проєкти в Єгипті та Саудівській Аравії. Це не випадкові країни. Нігерія та Демократична Республіка Конго мають значні запаси нафти, газу і критичних мінералів, зокрема кобальту. Саудівська Аравія залишається ключовим глобальним енергетичним гравцем.

Демократична Республіка Конго у 2024 році забезпечувала близько 74 % світового видобутку кобальту, і китайські компанії глибоко інтегровані в цей сектор, що дає Пекіну вплив на глобальні ланцюги постачання батарей та електротехніки.

В Азії ключовими одержувачами стали Казахстан, що отримав близько 25,8 млрд доларів, Таїланд – близько 8,5 млрд доларів, а також проєкти у Південно-Східній Азії, зокрема розвиток порту Kyaukphyu у М’янмі. Такі вузли дозволяють Китаю будувати альтернативні торговельні маршрути і зменшувати залежність від традиційних морських шляхів.

Картина загалом проста: Китай інвестує не рівномірно, а там, де можна отримати контроль над енергією, ресурсами або логістикою. Це і є кістяк сучасної глобальної торгівлі.

Ціна китайських грошей: борг, умови і приховані ризики

Порівняння китайського фінансування з позиками МВФ або Світового банку часто зводять до відсоткових ставок. Але реальну різницю складають правила гри, що проявляються через роки.

Дослідження AidData, що проаналізувало сотні контрактів China Eximbank і China Development Bank, показує: у 48 % угод Eximbank і у 100 % контрактів China Development Bank містяться положення про конфіденційність, які обмежують розкриття умов боргу.

Такі угоди часто передбачають, що частина доходів країни автоматично спрямовується на погашення боргу. Формально держава нічого не передає у власність кредитору, але на практиці її фінансові потоки опиняються “на повідку” – гроші спочатку йдуть на виплати, а вже потім на власні потреби.

Класичні кейси давно відомі. У Шрі-Ланці порт Хамбантота у 2017 році перейшов у 99-річну концесію за участі китайської компанії після боргової кризи та проблем з окупністю проєкту.

У Чорногорії кредит на будівництво автомагістралі став настільки важким тягарем, що країна публічно шукала допомоги для зниження боргових ризиків. У Кенії лише у 2022 році були оприлюднені документи щодо кредитів на залізницю SGR, і це рідкісний випадок для регіону.

Логіка цих історій така: швидкі гроші спрощують старт проєкту, але ускладнюють контроль; непрозорість заважає суспільству вчасно побачити ризики; а у кризі країна торгується вже не за розвиток, а за відтермінування дефолту.

Ринки, Захід і Україна: нова конкуренція без ілюзій

Активність Китаю в енергетиці та металах напряму впливає на світові ціни. Коли держава концентрує контроль над вузькими місцями ланцюгів постачання, ціни реагують не лише на попит і пропозицію, а й на політичні рішення. Так, плани Китаю закупити до 15 000 тонн кобальту у державні резерви підвищували нервозність ринку, навіть без миттєвого стрибка цін.

Паралельно світ входить у фазу дефіциту “довгих” грошей. Фіксується падіння глобальних потоків прямих іноземних інвестицій у 2024 році на 11 % – до 1,5 трлн доларів.

На цьому тлі здається, що Захід відступає. Насправді він діє повільніше й інакше. Євросоюз просуває Global Gateway, Сполучені Штати і партнери з G7 – Partnership for Global Infrastructure and Investment. Ці ініціативи роблять ставку на прозорість, стандарти і приватний капітал, але програють Китаю у швидкості.

Для України це означає дуже конкретний вибір. За оцінкою RDNA4, потреби у відбудові сягають близько 524 млрд доларів на 10 років. Найбільші статті – житло, транспорт, енергетика, промисловість і агросектор. Західні кошти приходять через правила і реформи. Китайські – потенційно швидше, але з політично чутливими умовами і довгим борговим “хвостом”.

Кейс “Мотор Січі” показав, як інвестиційна угода у стратегічній сфері швидко перетворюється на геополітичний конфлікт і юридичні ризики для держави.

Європейська відповідь: інвестиції замість імпорту і нові правила гри з Китаєм

Показово, що паралельно з посиленням китайської зовнішньої експансії в Європі все чіткіше артикулюється інша логіка відповіді. У заявах Емманюеля Макрона фактично зафіксована зміна фокусу: ЄС більше не зацікавлений у моделі, де континент виступає ринком збуту для надлишкової продукції, виробленої за нижчими стандартами або за рахунок масштабних державних субсидій. 

Європейський інтерес зміщується від імпорту товарів до залучення капіталу, технологій і виробництв, які створюють додану вартість усередині самого Союзу, підтримують експортний потенціал і не руйнують конкурентне середовище. У цьому підході ключове слово – не “закритість”, а симетрія: однакові правила, однакові вимоги, однакова відповідальність для всіх учасників ринку.

Саме тому посилення торговельних захисних механізмів, перевірок іноземних інвестицій і системи стимулів для “якісних” ПІІ в Європі дедалі частіше подається не як протекціонізм, а як спроба перезавантажити баланс у відносинах з Китаєм. Логіка проста і жорстка: якщо Пекін хоче залишатися важливим економічним партнером, він має бути не лише постачальником дешевих товарів, а співучасником індустріального розвитку – з локальними заводами, передачею технологій і дотриманням регуляторних стандартів. 

У ширшому контексті це означає, що глобальна конкуренція поступово переходить із площини “хто більше продає” у площину “хто де інвестує і на яких умовах”, і саме в цій зміні правил гри вирішується майбутнє як китайської ініціативи, так і європейської промислової політики.

…“Один пояс, один шлях” більше не виглядає як універсальний рецепт розвитку і ще не став фабрикою неминучих криз. Це інструмент, який працює рівно настільки, наскільки країни здатні рахувати повну ціну грошей. У світі, де інвестицій меншає, а борги наздоганяють, швидкі рішення здаються привабливими. Але саме вони найчастіше виявляються найдорожчими. 

І питання, яке залишається відкритим, звучить як бухгалтерський рядок: хто і в якій валюті заплатить за інфраструктуру, збудовану сьогодні, коли настане час повертати борги завтра.

Тетяна Вікторова