ДТЕК запустив у Румунії вже третій сонячний парк – і ця подія віддзеркалює актуальний тренд. Вітчизняний бізнес вчиться виживати не лише за рахунок високих маржинальних ринків, а через доступ до дешевших грошей, прогнозованих правил гри та європейської енергетичної стабільності.
На перший погляд, така експансія виглядає парадоксально, адже в Євросоюзі відновлювана енергетика часто менш дохідна, ніж в Україні. Але саме в цьому й ключ. Для великих гравців прибуток усе частіше поступається місцем іншим аргументам – довірі банків, довгим кредитам під “зелені” стандарти, контрактам на десятиліття вперед і політичній страховці від турбулентності.
Історія з румунськими проєктами DRI (європейського підрозділу ДТЕК) є підтвердженням того, що вітчизняний енергетичний капітал шукає як рентабельність, так і нову географію безпеки.
Чому саме Румунія: не “ЄС загалом”, а точка входу
Румунія в цій історії важлива саме як конкретна юрисдикція, а не як символічна “Європа”. За останні два роки країна стала одним із найбільш активних майданчиків для будівництва сонячної та вітрової генерації в регіоні. І причина не в кліматі чи дешевій землі, а в тому, що держава створила рамку, яку банки вміють кредитувати.
Ключовим елементом став механізм довгострокових контрактів за принципом “контракт на різницю”. Це модель, де держава на 15 років фактично гарантує прогнозовану ціну для виробника: якщо ринкова ціна падає нижче погодженого рівня, бюджет доплачує різницю; якщо ціна піднімається вище, виробник повертає надприбуток державі.
У Європі це давно працює як стандартний інструмент підтримки відновлюваної енергетики, але для Румунії це стало ключовим кроком саме зараз, коли країна почала агресивно нарощувати генерацію.
Європейська комісія схвалила румунську програму держпідтримки відновлюваної енергетики обсягом 3 млрд євро, яка фінансується через європейський Modernization Fund. Цей факт важливий сам по собі: підтримка має не ситуативний характер і не залежить від щорічного бюджету, а спирається на стабільний європейський фінансовий механізм. Саме так створюється те, що фінансисти називають “інституційною передбачуваністю”.
Румунія провела перший аукціон таких контрактів у 2024 році, другий – у 2025-му. За підсумками двох раундів було законтрактовано 4,2 гігавата нових потужностей, що навіть перевищило початковий план 3,5 гігавата в межах програми відновлення та стійкості.
У результаті Румунія стала країною, де інвестор бачить не хаотичний ринок, а державний коридор рішень: “ось інструмент підтримки, ось графік аукціонів, ось джерело фінансування, ось план до 2030 року”. Це і є те “вікно можливостей”, за яке в таких юрисдикціях конкурують гравці.
Варті згадки і амбіції країни. Румунія прагне довести частку відновлюваних джерел у валовому кінцевому споживанні енергії до 38,3% у 2030 році. Це означає, що уряд не може дозволити собі “згорнути” політику, оскільки залежить від неї так само, як інвестор.
Водночас Румунія – не ідеальний ринок. Проблема мережевих підключень стала настільки гострою, що торік регулятор ANRE змінив правила приєднання, ввівши фінансові гарантії та жорсткіші умови для девелоперів. Сенс у тому, що країна намагається відсіяти паперові проєкти, які бронюють потужність, але не будують.
Це ознака ринку, що швидко росте: держава “дотягує” інституції вже під час буму. Але саме для великих гравців, які мають капітал і юридичну витривалість, такі правила навіть вигідні: вони очищають поле від слабших конкурентів.
“Зелений кредит”: як працює європейська фінансова машина
Другий фактор, що пояснює логіку ДТЕК у Румунії, – так звані “зелені кредити”. Для широкої аудиторії це звучить як маркетинг, але на практиці це дуже конкретний фінансовий продукт із жорсткими вимогами.
У Євросоюзі банки перебувають під регуляторним тиском: вони мають демонструвати, що їхні портфелі відповідають кліматичним цілям єврозони, і розкривати структуру “зелених” активів. Відповідно, кредит на сонячну електростанцію є не просто кредитом, а активом, який можна показати регулятору й інвесторам як частину кліматичної трансформації.
Для банка це означає, що такий кредит легше рефінансувати, легше “упакувати” в інструменти сталого фінансування, легше продати на вторинному ринку. Для позичальника це означає дешевші гроші і довші строки.
Саме тому DRI змогла залучити 60 млн євро кредиту від UniCredit Bank і Garanti BBVA для будівництва сонячного парку Văcărești в Румунії. Це класичний приклад фінансування, яке базується не на загальній силі компанії, а на передбачуваності конкретного проєкту.
В Україні такий тип фінансування отримати набагато складніше, бо навіть найкращий проєкт усе одно несе на собі ризик країни: війна, валютні обмеження, непередбачуваність ринку, слабкість механізмів довгих контрактів. Вартість грошей у такому середовищі завжди буде вищою, навіть якщо технологія дешевша або сонячний ресурс кращий.
Чому контракт важливіший за тариф: ставка на довгу передбачуваність
Є ще один момент, який європейські ринки робить якісно іншими. Це розвиток довгострокових контрактів купівлі-продажу електроенергії.
У Європі дедалі більше відновлюваних проєктів живуть не за рахунок державних тарифів, а за рахунок контрактів із корпоративними покупцями. Великі промислові компанії фіксують собі “зелену” електроенергію на роки вперед, щоб виконувати кліматичні зобов’язання, прогнозувати витрати та захищатися від шоків на ринку газу.
DRI у Румунії вбудовується саме в цю модель. Компанія підписала з OMV Petrom найбільший у країні фізичний контракт на купівлю електроенергії: три угоди на 8,5 року сумарно приблизно на 100 гігават-годин на рік.
Це не просто контракт, а фундамент під фінансування. Банк кредитує не “сонце”, а гарантований грошовий потік від великого покупця з кредитною історією. Саме так відновлювана генерація стає “інфраструктурним активом”, а не ризиковим експериментом.
В Україні подібні контракти можливі, але їх набагато менше, оскільки корпоративні покупці бояться брати довгі зобов’язання в воєнних умовах, а банки не готові вважати такі контракти настільки ж захищеними, як у ЄС.
Чи справді відновлювана енергетика в ЄС менш прибуткова
Теза про “меншу прибутковість” у Європі часто правильна на рівні номінальної маржі. Але вона вводить в оману, якщо сприймати її як підсумок.
У відновлюваній енергетиці ключовим параметром є не ціна електроенергії, а вартість капіталу. Сонячна електростанція не спалює паливо. Вона спалює відсотки.
Саме тому дешеві гроші часто важливіші за високу маржу. Якщо в Європі проєкт фінансується під 5–6% річних, а в Україні під двозначні ставки з премією за ризик, то навіть вища ціна продажу електроенергії може не врятувати окупність.
Це базова логіка: вартість капіталу стала одним із головних факторів, що визначають швидкість енергопереходу в різних країнах.
ДТЕК як бізнес: що саме він страхує
Якщо поставити питання руба – що саме ДТЕК страхує цією експансією – відповідь лежить не в романтиці “зеленого переходу”, а в математиці ризиків.
Перший ризик – фізичний. Українська генерація системно під ударами. У січні ДТЕК втратила 60–70% генеруючих потужностей, а відновлення енергетики може коштувати 65–70 млрд доларів.
У цих умовах навіть прибутковий актив у країні перетворюється на актив із непередбачуваною доступністю. Європейський портфель стає тилом не тому, що дає більше, а тому що дає стабільно.
Другий ризик – фінансово-регуляторний. В Україні відновлювана енергетика роками жила у режимі боргів і неповних розрахунків. Торік “Гарантований покупець” розрахувався з виробниками відновлюваної енергетики за 2024 рік лише на 79,6%. У такій реальності навіть найкращий бізнес-план має “дисконт недовіри”.
Європейський проєкт із довгим контрактом і дешевим кредитом не лише приносить гроші, а й підвищує кредитоспроможність групи як такої.
Це вже тренд: Україна експортує не лише людей, а й бізнес
Вихід українських компаній у Європу. Цей тренд має дві форми. Перша – масова і майже непомітна: українці відкривають бізнеси в Польщі та інших країнах, щоб легально працювати, приймати платежі й жити ближче до ринку. У Польщі українці зареєстрували майже 29 тисяч компаній, і понад 13 тисяч із них – уже після початку повномасштабної війни.
Друга форма – корпоративна. Компанії створюють у ЄС логістичні та операційні контури, які додають бізнесу стійкості. Так, Nova Post уже працює в 16 європейських країнах, і ця експансія унаочнює те, як бізнес підлаштовується під географію війни й переміщення людей.
У агро й харчопромі схожа логіка працює вже давно: зокрема, МХП має значний виробничий контур у Європі через Perutnina Ptuj. Це свого роду експорт ризику.
…Наступного разу ми розглянемо, чому третя сонячна електростанція ДТЕК у Румунії – це не про “ще один зелений проєкт”, а про холодну економічну логіку: український капітал дедалі частіше обирає не максимальну маржу, а мінімальний ризик. Румунія дає те, чого Україні поки бракує навіть для власних інвесторів: довгі контракти, дешеві кредити, прогнозовані правила та захист фінансової моделі від політичних сюрпризів.
Це історія не про експансію, а про тест на конкурентоспроможність держави. Якщо Україна не навчиться створювати інвестору стабільність “як у ЄС” – через страхування ризиків, чесні аукціони, прозорі мережеві правила і гарантії платежів, – то наступні великі сонячні парки українські компанії будуватимуть не вдома. І це буде не “зрада бізнесу”, а вирок системі.
Тетяна Вікторова
