Кожному з нас зараз важливо бути певним у тому, чи буде робота, скільки коштуватиме оренда, пальне, продукти – і чи вистачить державі грошей на пенсії, лікарні та війну. На цьому тлі новина про те, що Закарпаття скоротило свою залежність від державних дотацій до 25 %, – це не “історія десь у горах”, а маркер того, як змінюється вся фінансова система країни.
Бізнес, який переїхав у область під час війни, зробив регіон помітно сильнішим: там з’явилися нові робочі місця, виросли податки до місцевих бюджетів, а частка грошей “із Києва” помітно зменшилася. На тлі вилучення податку із доходів військових у центр, боротьби громад за фінансову самостійність і подорожчання імпортних товарів кейс Закарпаття показує, як області можуть навчитися заробляти самі й менше жити “на крапельниці” держбюджету – і чому всі ці процеси врешті впираються у те, скільки ми платимо за житло, пальне, продукти й які послуги реально отримуємо у своєму місті.
Унікальний випадок чи сценарій, який можна повторити?
Закарпаття виглядає яскравим кейсом, але це радше крайня точка спільного тренду для всього західного регіону. За даними Мінекономіки, ще у 2022 році найбільше підприємств державної програми релокації їхало до Львівської області – приблизно 25–30 % усіх релокованих компаній. Далі йшло Закарпаття з часткою 16–18 %, потім Чернівецька, Тернопільська, Івано-Франківська та Хмельницька області з частками близько 7–8 % кожна.
Тобто “економічним тилом” стала вся дуга від Львова до Закарпаття. Але саме Закарпаття “вистрілило” найпомітніше. Станом на 2024–2025 роки в області працює приблизно 282 релоковані підприємства, а загалом від початку великої війни сюди перемістилося до 400 компаній. Частина з них уже повернулася у деокуповані регіони або поїхала далі, але ті, що залишилися, дали сильний ефект: торік податок на прибуток до обласного бюджету році зріс утричі, а область показує один із найбільших приростів вакансій у країні. Для звичайного мешканця це означає більше пропозицій роботи, вищу конкуренцію за працівника, але й дорожче житло та послуги.
Вабить релокантів і Львівщина: наразі там налічується понад 230–240 релокованих підприємств. Область має найбільшу в країні кількість індустріальних парків – 19, розвинене промислове виробництво, логістичні коридори до Польщі та потужний сектор ІТ. Львів виступає великим багатофункціональним хабом, де релокований бізнес “нашаровується” на вже сформовану економіку.
До війни Закарпаття було менш індустріальним, із сильнішою аграрно-туристичною складовою. Тому приплив кількох сотень підприємств відносно розміру місцевої економіки дав набагато різкіший ефект – і за зайнятістю, і за податками, і за дотаційністю бюджету. Саме цим пояснюється падіння залежності від держдотацій з 60 % у 2021 році до 25 % у 2024-му.
Водночас Івано-Франківщина обрала іншу модель, зробивши ставку не лише на перенесення готових заводів, а й на розвиток екосистеми малого та середнього бізнесу. У межах проєкту “Нова економіка Івано-Франківська” підтримку в навчанні, менторстві або гранти отримали понад 180 місцевих та релокованих підприємців, розвиваються кластери деревообробки, будматеріалів та харчової промисловості. Це радше “інкубатор” нових бізнесів, ніж просто склад для великих виробництв, що переїхали.
Тернопільщина також входила до популярних напрямків релокації з часткою 7–8 %, але через менший ринок, відсутність прямого кордону з Євросоюзом і слабший туристичний потенціал на загальнонаціональному тлі її ефект менше помітний.
Чому “вистрілило” так сильно саме Закарпаття
По-перше, через безпеку. Область далеко від лінії фронту, за гірським хребтом, без великих енергетичних вузлів масштабу львівських. Логіка власника заводу зрозуміла: якщо вже перевозити станки й людей через всю країну, то якнайдалі від ракет і якнайближче до єврозони.
По-друге, Закарпаття межує з 4 країнами Євросоюзу – Угорщиною, Словаччиною, Румунією і через невелику ділянку з Польщею. Тут працюють кілька автомобільних і залізничних пунктів пропуску, через які можна вивозити готову продукцію до європейських клієнтів. Для виробників меблів, металоконструкцій, харчів, легкої промисловості це означає зменшення ризиків і витрат.
По-третє, Закарпатська обласна військова адміністрація і громади для релокованих організовували “єдині вікна”, пропонували промислові зони, склади, допомогу з житлом для працівників. Мінекономіки торік окремо виділило для бізнесу області щонайменше 530 мільйонів гривень у межах програми підтримки виробників “Зроблено в Україні”.
Що реально дає релокований бізнес: робота, зарплати, бюджет і дорожче життя
Слово “релокація” мовою побуту означає, що у твій регіон заїжджають сотні фірм з інших областей, привозять станки, інженерів, швачок, айтішників, бухгалтерів, запускають виробництво і починають платити податки на місці.
За оцінками обласної влади, лише ті підприємства, які вже запущені, дали Закарпаттю близько 6 тисяч нових робочих місць. Значна частина – з “білою” зарплатою, конкурентною навіть порівняно з деякими країнами Євросоюзу: окремі виробництва платять до 50 тисяч гривень на місяць, що відповідає приблизно 1–1,5 тисячі євро. Якщо рахувати непрямі робочі місця у логістиці, сервісі, оренді житла, то йдеться вже про десятки тисяч зайнятих.
До війни середня заробітна плата в Закарпатській області у грудні 2021 року становила близько 15 800 гривень, тоді як середня по країні – 17 400 гривень. На середину цього року середня зарплата в області перевищує 21–22 тисячі гривень на місяць, тобто за кілька років зросла приблизно на 35–40 %, хоча й залишається трохи нижчою за середню по Україні. Частина цього – інфляція, але частина – реальне зростання через конкуренцію за працівника: там, де одночасно працюють туристичний бізнес і завод електроніки, людина може перейти з 14–16 тисяч гривень на 25–30 тисяч, а фахівець високої кваліфікації – до 40–50 тисяч.
Серед релокованих на Закарпаття компаній приблизно половина задіяні в ІТ та пов’язаних сервісах, чверть бізнесів представлена переробною промисловістю (деревообробка, харчові виробництва, легка промисловість), решта – сервіс, логістика, готельно-ресторанний сектор. Окремо працюють “якорні” заводи з виробництва електроніки, кабельно-провідникової продукції, спортивного спорядження, зокрема, Flextronics, Jabil, Yazaki, Fischer, що дають тисячі робочих місць. Це поступово відриває область від ролі суто туристично-аграрного краю й створює промислову базу, яку не відмінить невдалий туристичний сезон.
Після реформи децентралізації значна частина податку на доходи фізосіб та інші платежі залишаються на місцях. Кожна гривня “білої” зарплати на релокованому заводі наповнює місцевий бюджет. До 2021 року Закарпаття було типовою дотаційною областю: близько 61,5 % обласного бюджету формували державні дотації, податкові надходження давали лише 29,1 % ресурсу. Уже в 2022 році частка дотацій впала до 37,5 %, а частка власних доходів зросла до 54,2 %. У 2023–2024 роках баланс стабілізувався на рівні приблизно 47–48 % податкових надходжень і 43–44 % дотацій. Тобто майже половину бюджету область вже заробляє сама.
Але разом із грошима і зарплатами прийшли дорожче життя і тиск на інфраструктуру. На хвилі релокації бізнесу та масового переїзду внутрішньо переміщених осіб ринок оренди житла фактично “вибухнув”. Уже восени 2022 року медіанна ціна оренди однокімнатної квартири в Ужгороді зросла на 125 % порівняно з 2021 роком – до близько 15 тисяч гривень. За новішими оцінками, з січня 2022 по листопад 2025 року середня вартість оренди на Закарпатті в цілому зросла майже на 195 % – із приблизно 4 300 гривень до 12 700 гривень. Оренда “однушки” в Ужгороді вже підбирається до 20 тисяч гривень на місяць, тобто дорожча, ніж у Києві чи Львові, де середня ціна – приблизно 17 тисяч гривень.
Якщо твоя зарплата – середні для області 21–22 тисячі гривень, оренда в 18–20 тисяч гривень означає, що 70–90 % доходу йде лише за квартиру. Це дуже швидко перетворює “економічне диво” на побутовий тиск, якщо ти не працюєш у найоплачуваніших галузях.
Перегрів по-закарпатськи: житло, соціальна інфраструктура, світло і вода
Таким чином, виник ризик “мікроекономічної перегрітості” – ситуація, коли економіка росте швидше, ніж встигає адаптуватися інфраструктура. До повномасштабного вторгнення в області проживало близько 1,24 мільйона осіб. На кінець минулого року офіційно зареєстровано приблизно 120 тисяч ВПО, а за неофіційними оцінками мобільних операторів – у регіоні перебувають 300–350 тисяч переселенців. Фактично населення зросло орієнтовно на чверть, і це на території з гірським рельєфом та обмеженими можливостями для швидкої забудови.
Першим “перегрівається” ринок житла – про це вже йшлося, але за ним іде соціальна інфраструктура. Торік на Закарпатті працювали 107 шелтерів для ВПО, і обласна влада планувала відкривати ще як мінімум 4 тому, що людям досі ніде жити. Частину людей розміщують у переобладнаних гуртожитках, колишніх санаторіях, а подекуди навіть у приміщеннях медзакладів: так, в Ужгороді у будівлі міської поліклініки облаштували і кабінети лікарів, і житлові кімнати для переселенців.
Лише в Ужгороді за час війни понад 5 500 переселенців пройшли через міську поліклініку – консультації, обстеження, лікування. Ще більше 1 000 людей звернулися до міської клінічної лікарні, сотні лягли в стаціонар. Для звичайних пацієнтів це означає довгі черги до терапевтів та вузьких спеціалістів, а сама система медицини працює в більш напруженому режимі.
Школи та садочки ледь тримаються на плаву. Громади відкривають додаткові класи, переходять на дві зміни, а батькам дедалі частіше доводиться чути: “Місць немає, шукайте інший заклад”.
Транспорт і дороги відчувають цей тиск не менше, ніж лікарі. Маршруток, міжміських автобусів, приватних авто й фур з товарами для нових підприємств побільшало, а от дороги ті самі – вузькі гірські траси й серпантини. У результаті трапляється більше заторів, більш тривалих поїздок й зношуваність асфальту.
Окрема точка ризику – енергетика. Закарпаття забезпечує себе електроенергією лише на третину. Решту електрики область “дотягує” з загальноукраїнської енергосистеми. Після масованих ударів Росії по енергетичній інфраструктурі “Укренерго” неодноразово попереджало про ризик відключень по 12–20 годин навіть у відносно спокійних західних областях, включно із Закарпаттям.
Так, за перший квартал цього року область додала близько 20 мегаватів нових генеруючих потужностей – малі сонячні електростанції та локальні електростанції. У масштабах країни за цей період ввели 365 мегаватів нової розподіленої генерації. Але на фоні більш ніж 1,2 мільйона мешканців і сотень підприємств це радше “латання дір”, ніж вирішення проблеми.
Залежність від центральної енергосистеми означає, що кожне нове виробництво, склад або торговий центр збільшує ризик жорсткіших графіків відключень, обмежень для промисловості, додаткових витрат бізнесу на генератори, системи зберігання енергії та резервні лінії. Для частини інвесторів у певний момент це може стати гальмом розвитку: не через брак людей або грошей, а через обмежені можливості мереж.
Отже, перегрів для регіону – це не лише про високі цінники, а й про те, що без великих інвестицій у житло, соціальні об’єкти, дороги і енергетику успіх релокації може упертися у стелю.
“Математика дотаційності”: хто кого насправді годує
Щоб зрозуміти, що означають 25 % дотаційності, треба розібратися, як працює система бюджетного вирівнювання. Спрощено це виглядає так: держава дивиться, скільки податків на душу населення збирає конкретний бюджет (область або громада), порівнює з середньою податкоспроможністю по країні й далі або додає, або забирає.
У Бюджетному кодексі закладена формула: якщо індекс податкоспроможності бюджету менше 0,9, територія вважається “біднішою за середню”, і їй надається базова дотація у розмірі 80 % від браку до порогового значення 0,9. Якщо індекс перевищує 1,1, територія вважається “багатшою за середню” і перераховує частину доходів до держбюджету як реверсну дотацію.
Торік місцеві бюджети загалом отримали з держбюджету 134,8 мільярда гривень дотацій і 53,1 мільярда гривень субвенцій. Разом це приблизно чверть їхнього ресурсу. У середньому по країні кожна четверта гривня в місцевому бюджеті – це гроші з центру, але це середнє мало що пояснює: є області й громади з дотаційністю 20–30 %, а є території з понад 80 %, насамперед прифронтові та деокуповані, де промисловість зруйнована й податки майже не надходять.
На цьому тлі Закарпаття пройшло шлях від дотаційного “утриманця” до майже самодостатнього регіону. Частка дотацій у його бюджеті знизилася з приблизно 60 % у 2021 році до 25 % у 2024 році – завдяки релокованим підприємствам і зростанню власних податкових надходжень.
Окрема історія, яка сильно змінює картину, – податок на доходи військовослужбовців. До жовтня 2023 року цей податок зараховувався до місцевих бюджетів за місцем дислокації частин. Для Закарпаття це було колосальним бонусом: у 2022 році до місцевих бюджетів області надійшло 2,4 мільярда гривень податку на доходи військових, а за перші 7 місяців 2023 року – майже 2 мільярди гривень, що становило приблизно 27 % доходів бюджетів загального фонду без трансфертів.
У проєкті бюджету на 2024 рік уряд запропонував централізувати цей податок у держбюджеті. Це дало близько 25,8 мільярда гривень уже наприкінці 2023 року і до 93,7 мільярда гривень у 2024-му. Для держави це дало додатковий ресурс на оборону, для місцевих бюджетів обернулося втратою значної частини доходів. Асоціація міст України показала, що військовий податок фінансував ремонти укриттів, доріг, шкіл, підтримку ВПО і родин військовослужбовців.
Керівництво Закарпаття апелює до того, що торік 2,5 мільярда гривень військового податку на доходи фізосіб було спрямовано в держбюджет, і якби ці кошти залишалися в області, вона вже сьогодні була б практично незалежною від дотацій.
Отже, цифра “25 % дотаційності” – результат не лише економічного підйому, а й зміни правил гри. Військовий податок спочатку зробив низку тилових регіонів дуже заможними на папері, а потім, після централізації, повернув їх ближче до реального стану, паралельно підвищивши формальну дотаційність.
Якщо завтра законодавець поверне частину цього податку громадам або змінить пороги індексу податкоспроможності, ми побачимо новий перерозподіл: одні області раптом виглядатимуть “менш дотаційними”, інші – “більш дотаційними”. Сама по собі цифра без контексту мало що означає.
Тетяна Вікторова
