У вітчизняній економіці давно існує дивний парадокс: один і той самий податковий режим може обслуговувати і людину, яка сама пече торти на замовлення, і мережу з десятками точок під єдиним брендом. Голова парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев опублікував відео про тіньовий ринок суші, згадавши кілька мереж закладів. На перший погляд це могло виглядати як звичайний кейс про спрощену систему оподаткування: хтось її обійшов, податкова відреагувала, а медіа відпрацювали тему. Однак якщо подивитися на цифри уважніше, стає зрозуміло, що справа зовсім не в суші – вони скоріше стали зручним і показовим приводом, аби говорити про значно більш масштабні проблеми тіньової економіки.
За словами Гетманцева, Osama Sushi – мережа на 170 закладів у 91 місті – формально не існує як компанія. Замість неї зареєстровано близько 850 фізичних осіб-підприємців на спрощеній системі. Торік ця конструкція заплатила до бюджету 1,4 млн грн, а роком раніше – взагалі 139 тисяч.
Для порівняння: чесні конкуренти з учетверо меншим оборотом платять 210 млн грн на рік. І ось деталь, яка чіпляє сильніше за недоплату податків: працівники мережі офіційно отримують 8 тисяч гривень на місяць, тоді як середня зарплата суші-майстра по галузі – 44,5 тисячі. Різницю, за оцінкою Гетманцева, платять “у конверті”, і лише через це держава втрачає 368 млн грн на рік.
Загалом бюджет через цю мережу недоотримує, за його підрахунками, 1,5–2 млрд грн щороку. Друга мережа, SushiStory (колишня “Суші Wok”), скромніша – 54 точки, 162 ФОПи другої групи і три третьої, – але й тут мова про втрати понад 270 млн грн на рік. Чому держава раптом так пильно вдивляється саме в те, як влаштований ресторанний бізнес? І суші тут виняток чи звичайна справа?
Суші – далеко не перший приклад
Якщо припустити, що це разовий випадок, легко не помітити головного: держава вже рік послідовно розкручує той самий сюжет у зовсім інших галузях.
Рік тому податкова заявила про сім торговельних мереж – шість продавали техніку й електроніку, одна – жіночий одяг і взуття, – які розділили себе на 491 фізособу-підприємця із загальним доходом понад 4 млрд грн. Бюджет через це, за оцінкою ДПС, втратив 668,5 млн грн ПДВ, а справу передали до Бюро економічної безпеки.
За кілька місяців масштаб виріс удвічі. У лютому податкова нарахувала вже десять відомих торговельних мереж – техніка, одяг, продукти, – які залучили понад 800 ФОПів, а можливе ухилення оцінили щонайменше в 1 млрд грн. Схема, яку описує податкова, майже завжди однакова, як конструктор: коли один підприємець наближається до ліміту своєї групи, у гру вводять наступного, а мережа – ті самі приміщення, персонал, товар, бренд – продовжує жити як одне ціле.
Іноді це виглядає майже комічно. У серпні 2025-го Гетманцев показав приклад мережі магазинів “Тано” – 117 точок у Чернівецькій та Тернопільській областях, – яка юридично оформлена на одну-єдину фізичну особу-підприємця. При цьому в тих самих магазинах під різними ФОПами продають підакцизні товари, і ці ФОПи змінюються, коли наближаються до ліміту в 7 млн грн. А трохи раніше Бюро економічної безпеки викрило мережу магазинів EconomClass, яка через таку саму схему недоплатила бюджету понад 38,6 млн грн.
І тут стає помітним те, чого багато хто не очікував: не всі мовчать і ховаються. У травні Гетманцев повідомив, що одна з великих торговельних мереж після довгих перемовин з податковою погодилася змінити модель роботи – фактично визнала, що схема більше не має майбутнього. Це, мабуть, найважливіший факт у всій цій історії. Держава не просто погрожує – вона вже отримує результат. Питання лише в тому, чи стане ця поступка правилом, чи залишиться поодиноким випадком.
Чому саме зараз
Пояснення, чому податкова взялася за це саме тепер, лежить не в ресторанному бізнесі, а в бюджеті. Цьогоріч Україна витрачає на безпеку й оборону 2,807 трлн грн – 27,2% ВВП, майже 60% усіх видатків. А в червні Верховна Рада додала до цього ще 1,56 трлн грн, довівши весь оборонний ресурс до 4,4 трлн грн. Очевидно, що коли на війну йде майже кожна гривня, яку держава здатна зібрати сама, будь-яка податкова лазівка перестає бути дрібницею й стає політичною проблемою.
Гроші на це зростання переважно прийшли ззовні – і саме тут усе замикається в одне коло. Міністр фінансів Сергій Марченко оцінює потребу України у зовнішньому фінансуванні на 2026 рік у $52 млрд. Частину цієї суми закриває нова чотирирічна програма МВФ на $8,1 млрд, ухвалена в лютому 2026-го.
Нещодавно МВФ резюмував, що боротьба зі зловживанням спрощеною системою залишається обов’язковою умовою – включно з правилами проти штучного дроблення бізнесу, перестрибування між податковими режимами і прихованої зайнятості. Отже, те, що Гетманцев показує на прикладі суші, – буквально пункт у документі, від якого залежить, чи Україна отримає наступний транш.
Другий чинник тиску – Євросоюз. У квітні Рада ЄС остаточно запустила механізм Ukraine Support Loan на до €90 млрд на 2026–2027 роки: €60 млрд – на оборонно-промисловий потенціал, €30 млрд – на бюджетну підтримку. І ця позика прив’язана до виконання Україною плану реформ, де детінізація податкової бази – не побажання, а умова.
Очевидно, що чим більше Україна залежить від чужих грошей, тим менше в держави простору мовчки терпіти сіру зону на кшталт 850 фізосіб, що продають суші.
А що думають самі українці
Логічне питання: чи готові люди до того, що держава почне закручувати гайки заради грошей від партнерів. Опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведене у квітні, показало, що половина наших співвітчизників готові підтримати навіть непопулярні рішення й підвищення податків заради збереження західного фінансування, проти – лише кожен третій.
Це не карт-бланш на будь-яке підвищення податків для всіх підряд. Це скоріше ознака того, що люди готові терпіти важкі рішення, якщо відчувають, що вони справедливі. А історія про мережу з мільярдним маркетинговим бюджетом, яка платить до бюджету менше, ніж прибиральниця на півставки, – це те, що або зміцнює відчуття справедливості в суспільстві, або, навпаки, поступово його руйнує.
Де насправді проходить межа
Податкова вже роками називає типові ознаки ризикового дроблення: спільні IP-адреси для банкінгу й кас, одна адреса реєстрації, одне торгове приміщення, один бренд, один склад, спільні бухгалтери чи працівники. Але жодна з цих ознак сама по собі нічого не доводить. У легальному франчайзингу бренд, стандарти й навіть частина маркетингу теж спільні – просто тому, що це і є суть франшизи.
У торговому центрі різні підприємці цілком законно можуть користуватися однією інтернет-мережею чи одним постачальником еквайрингу. У партнерській моделі один і той самий формат може повторюватися десятки разів без жодного прихованого власника, який забирає весь прибуток собі.
Тому питання “чи це дроблення” не закриєш переліком зовнішніх схожостей – треба дивитися, хто насправді керує грошима. Хто встановлює ціни? Хто володіє чи орендує обладнання на власний ризик? Хто наймає людей і відповідає перед ними за зарплату? Хто в кінці місяця забирає прибуток, а хто отримує лише фіксовану суму за оформлену на себе точку?
Якщо на всі ці питання відповідь одна – одна людина чи одна компанія в центрі, а ФОПи навколо просто розписують оборот на паперах, – це вже не малий бізнес, скільки б печаток на цих ФОПах не стояло. Але якщо підприємець реально вкладає власні гроші, сам відповідає за збитки і теоретично може забрати свій бізнес і піти, – спільний логотип на вивісці не мусить автоматично робити його підозрюваним номер один.
Саме ця різниця, а не сам факт існування мережі, – мала б бути в центрі кожної перевірки. І саме тут держава ризикує сплутати дві зовсім різні речі: живий франчайзинг, який годує тисячі родин і платить податки чесно, і схему, де 850 “незалежних підприємців” насправді просто виконують вказівки з одного офісу.
Чому саме ресторани стають вітриною
Ресторанний бізнес – майже ідеальний матеріал для такої фіскальної демонстрації, і не тому, що ресторатори більш нечисті на руку за інших. Просто в цій галузі багато готівки, багато дрібних оплат, багато найманих людей і доставки, багато напівформальних домовленостей. За даними ДПС, громадське харчування задекларувало за 2025 рік 246,7 млрд грн виторгу – на 21,7% більше, ніж роком раніше.
І водночас близько 15 тисяч закладів показують менш як 50 тис. грн на місяць на один об’єкт – суму, яка, за оцінкою самої податкової, фізично не покриває оренду, зарплати, комуналку й закупівлю продуктів. Ринок на папері росте, а всередині нього – величезний масив точок, чиї цифри просто не витримують арифметики. Клієнт бачить бренд, сайт, доставку, акції – і майже ніколи не бачить, скільки ФОПів насправді стоїть за однією касою.
Кому ця кампанія обходиться найдорожче
У всієї цієї боротьби вже є ціна, і платить її не лише той, хто справді будував схему. В Україні на початок року нараховано 2,1 млн ФОПів – це не маргінальна сіра зона, а величезна інфраструктура самозайнятості, дрібної торгівлі, ремонту, освіти й локальних послуг.
Водночас сектор крихкий: середній український ФОП живе 2 роки і 4 місяці, а лише за 11 місяців 2025-го офіційно закрилося понад 250 тисяч підприємців. У першому півріччі 2026-го стало трохи спокійніше – відкрилося 141,5 тисячі нових ФОПів, закрилося 102,3 тисячі, приріст понад 39 тисяч – але ці цифри більше про нервову рухливість малого бізнесу, ніж про його впевненість у завтрашньому дні.
Для великої мережі перевірка – це юристи, бухгалтерія й репутаційний синець, який за кілька місяців можна пережити. Для окремого маленького підприємця та сама увага податкової часто означає просто рішення не рости далі, перейти в готівку або закритися взагалі.
А з довірою до самого податкового адміністрування у вітчизняного бізнесу поки не густо: за останньою доступною хвилею дослідження “Податковий індекс” від Європейської Бізнес Асоціації та EY, загальна оцінка податкового середовища – 2,64 бала з 5 можливих, і це все ще негативна зона.
Серед головних скарг бізнесу – необґрунтовані інформаційні запити й штучне блокування податкових накладних. Якщо кампанія проти дроблення виглядатиме як просто більше дискреції для податкової без чітких публічних правил, вона ризикує підштовхнути бізнес не до легалізації, а до нового, спритнішого маскування – коли зовнішні ознаки дроблення розводять по різних юрособах, а суть залишається тією ж самою.
Що чекає на спрощену систему
Уряд уже офіційно записав у Національній стратегії доходів до 2030 року, що спрощена система має залишатися інструментом для мікро- та малого бізнесу, а не способом для середнього й великого мінімізувати податки чи ламати конкуренцію. На папері звучить розумно. Питання, як завжди, у виконанні: чи держава йтиме доказово, дивлячись, хто реально контролює гроші, чи піде найпростішим шляхом і просто урве пільги для всіх підряд, включно з тими, хто ніколи в житті не будував жодної мережі.
Найімовірніший сценарій – гібридний. Формально спрощену систему залишать: ліміти для другої групи ФОП цьогоріч вже 7,21 млн грн, для третьої – 10,09 млн грн, і ці числа розраховані на одного підприємця, а не на мережу з сотень точок. Але доступ до переваг спрощенки для мережевих форматів поступово звужуватимуть через реальну перевірку пов’язаності, контроль над грошовими потоками, фінмоніторинг і – судячи з вимог МВФ – майбутню реєстрацію платником ПДВ для тих, хто перевищить певний оборот.
Історія із суші тут не головна подія, а зрозумілий кожному приклад того, що зараз відбувається з усією податковою політикою воєнного часу. Справжнє питання не в тому, скільки саме донарахують Osama Sushi чи SushiStory і чи погодяться вони, як уже погодилась одна велика мережа, змінити модель роботи. Питання в тому, чи навчиться держава відрізняти підприємця, який реально ризикує власними грошима, від великого бізнесу, що просто одягнув костюм малого.
Поки ця межа проходить лише по зовнішніх ознаках – спільній вивісці, одній адресі, однаковому чеку, – великі гравці навчаться маскуватися швидше, ніж податкова навчиться їх шукати. А платити першими, як завжди, будуть найдрібніші й найчесніші.
Тетяна Вікторова
