Повномасштабна війна Росії проти України остаточно зруйнувала ілюзії щодо стабільності та безпеки європейського континенту. Те, що ще десять років тому здавалося непорушним — довготривалий мир, архітектура безпеки, трансатлантичні союзи, — сьогодні виглядає слабким і вразливим. На четвертий рік запеклих боїв найбільша війна в Європі з часів Другої світової війни стала каталізатором зміни свідомості громадян ЄС. Суспільства більше не сприймають безпеку як абстрактну категорію або військову «гру» – тепер це пріоритет, який потребує рішучих дій і структурної перебудови. У цьому контексті Україна перестає бути лише «партнером у біді». Вона дедалі більше виступає як реальний суб’єкт безпеки — з найсильнішою армією в Європі, практичним досвідом стримування російської агресії, гнучкою економікою та ресурсами, які можуть стати частиною нової оборонної моделі Європи. Чи здатна Європа переосмислити свої цінності та союзи, визнати провали минулого і почати будувати нову систему безпеки — не лише для України, а разом з Україною? Про це розмірковує економіст, науковий керівник Українського інституту економічного лідерства Ярослав Романчук
На його думку, питання безпеки знову стало визначальним для громадян країн Європейського Союзу. Про це свідчать дані опитування Eurobarometer 103, оприлюднені в травні 2025 року: 78% жителів країн ЄС вважають безпеку однією з головних проблем. У Німеччині таких – 84%, у Польщі – 86%, в Італії – 81%, у Франції – 77%, в Іспанії – 76%, у Нідерландах – 79%, у Данії – 75%. Це створює новий консенсус у європейському суспільстві.
Романчук наголошує, що 81% жителів країн ЄС підтримують спільну політику безпеки, і це найвищий показник за останні 20 років. У Німеччині – 90%, Литві – 89%, Нідерландах – 88%, Іспанії – 85%, Італії – 82%, Швеції – 82%, Польщі – 79%, Франції – 75%, навіть в Австрії – 68%. Це, на його думку, найвагоміший, найсолідніший і найцінніший консенсус в історії існування Євросоюзу.
Європейський Союз із самого початку створювався для забезпечення сталого миру після двох світових воєн. Як зазначає Романчук, саме Європа стала майданчиком для випробування мізантропічних ідеологій – нацизму, фашизму, комунізму, інших форм колективізму. У цю піч ідеологічного божевілля були кинуті десятки мільйонів людських життів. Історія Європи – це історія гігантської ціни, заплаченої за пошук миру через колективістські утопії.
Після розпаду радянської тоталітарної системи, Європа, на думку Романчука, вважала, що демократія та свобода остаточно перемогли. У 1990-х їй було не до розуміння суті російської імперії, з її глибоко вкоріненими мережами – партійними, номенклатурно-господарськими, силовими, організовано-злочинними та спецслужбістсько-релігійними. Європа святкувала, кидаючи радісні вигуки game over, не бачачи, що прийняла рішення де-факто перетворити безпекову систему НАТО на музейний експонат, на військовий перформанс – своєрідну гру в армію.
Паралельно, зауважує Романчук, були розгорнуті потужні економічні зв’язки з пострадянською Росією – не з простими людьми, не з прихильниками свободи та капіталізму, а з представниками сіткових структур, які використовували право, силу, пропаганду й масову маніпуляцію для монетизації влади. І з приходом Путіна ця влада була централізована. Деморалізована, бідна, розпорошена Росія була перетворена на агресивний нацистський, фашистський імперський проєкт. Путін став capo di tutti capi – босом єдиного центру управління ключовими сітковими структурами РФ: ФСБ, МВС, ГРУ, СВР, організованими злочинними групами, РПЦ. Цей спрут не лише захопив Росію, а й перейняв міжнародну мережу, створену радянською тоталітарною системою.
За оцінкою Романчука, ця мережа провела швидкий ребрендинг, розгорнула масовану пропаганду фальшивих кліше – про «велику російську культуру», про те, що «Росія ніколи не програвала», що вона – «країна традиційних цінностей» та «надійний партнер у забезпеченні енергетичної та кліматичної безпеки». Ідеологеми типу «Захід принижує Росію, яка прагне лише миру» були нав’язані публічному дискурсу Європи.
Романчук підкреслює, що Євросоюз десятиліттями ігнорував застереження країн Балтії та Польщі, які краще за інших розуміли нутро радянсько-рашистської імперії. Проте впливові бізнесмени та політики з Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, Нідерландів довіряли не литовцям і полякам, а саме російським представникам сіткових структур, які стали «своїми» в Давосі, Брюсселі, Берліні, Римі, Парижі. Відень перетворився на хаб російської «м’якої сили».
Саме через цю інфільтрацію, на його думку, ЄС сам зруйнував власну систему безпеки. Росія, діючи через мережу шпигунів, агентів впливу, корисних ідіотів у політиці, бізнесі, громадянському суспільстві та медіа, втягнула Європу в параліч, зосередивши її увагу на кліматичних змінах, гендерному порядку денному, безумовному доході, колективних сюжетах LGBTQIA2S+, рівності, «новому балансі Півдня і Півночі». Пандемія COVID лише посилила це спотворення. Навіть після російської агресії проти Грузії та початку війни проти України у 2014 році, ЄС продовжував демонтаж безпекової архітектури, розраховуючи на НАТО, тобто на США. Але американці за адміністрацій Обами/Байдена, за словами Романчука, самі перетворили безпеку на мем. І цілком імовірно, що імперська Росія брала в цьому участь.
Він зазначає, що саме тоді, коли слабкість України, європейський інфантилізм, байдужість США, агресивність Росії та її військово-промислова база досягли критичної точки, режим Путіна розпочав повномасштабне вторгнення. Він сподівався завершити війну за два-три дні. Але ця війна триває вже понад три з половиною роки. І сам факт її тривалості – переконливе свідчення слабкості європейської та євроатлантичної системи безпеки. Це, на думку Романчука, повний провал діяльності основних політичних партій Європи, які стали безликими, аморфними, байдужими до свободи та капіталізму. Саме тому зросла підтримка альтернатив – партій, що виступають за бізнес, за Росію, проти України, проти ЄС.
Він підкреслює: нині громадяни ЄС чітко визначилися з пріоритетами безпеки. Саме час ухвалювати сміливі рішення. Якщо НАТО неможливо реанімувати, його слід залишити помирати. Якщо ж трансатлантичні сили, включаючи США, зможуть вирватися з петлі популізму та аморального умиротворення агресора, якщо країни НАТО припинять ганебні комерційні відносини з Росією, то система безпеки може будуватися довкола НАТО, але за обов’язкової участі України.
Романчук стверджує: Україна має найбоєздатнішу армію Європи. Це унікальний актив не лише для України, а для всього Заходу. У такій ситуації це не Україна має платити за участь у НАТО чи ЄС, а навпаки – саме вона має визначати параметри співпраці. Якщо понад 80% громадян ЄС виступають за спільну систему безпеки, включення України в цю систему вигідне всім – окрім одержимих рашизмом.
За жорстких бюджетних обмежень у ЄС, зауважує він, підтримка ЗСУ та розміщення виробництва озброєнь в Україні є матеріально вигідними. В Україні дешевше, швидше і, можливо, якісніше – якщо у виробництво будуть залучені шведські, німецькі, французькі, польські чи італійські компанії. Проте для цього, вважає Романчук, слід повністю ліквідувати Укроборонпром як рудимент радянської держпланової моделі. Ключовим компонентом нової безпеки має стати ф’южн: поєднання європейського корпоративного управління та українського приватного виробництва зброї.
Він підраховує: кожен долар, інвестований у ВПК України, дасть ЄС у 2–4 рази більше військової потужності. Проєкти запускатимуться в 3–5 разів швидше, ніж у європейській бюрократії. Кожен військовий професіонал ЗСУ коштує ЄС у 2–5 разів менше, ніж європейський солдат. Але, наголошує він, в управлінні українськими ЗСУ на рівні підготовки та штабів мають бути представники ЄС – для формування довіри між партнерами.
Романчук підкреслює: партнерство у військовій сфері – виграшна тема для європейських урядів. Його реалізація знищить політичну платформу проросійських сил у ЄС – таких, як Орбан, Фіцо, а також Менцен, якщо той не припинить виголошувати вигідну Росії маячню про Україну.
Він вважає помилковим витрачати зусилля на узгодження з нормами євробюрократії, яка десятиліттями нищила конкурентоспроможність Європи. Брюссельський, німецький, французький, італійський Deep state не здає позицій. Його потрібно роззброїти та нейтралізувати. Для цього Україні потрібно зовсім нове політичне мислення, якісно нова політика. Треба вибити з рук скептиків ті «козирі», які вони використовують, щоб дискредитувати Україну.
Він наголошує: завдання уряду – нейтралізувати власний Deep state, провести дерегуляцію, дебюрократизацію, лібералізацію, приватизацію. Абсолютним імперативом сьогодні є ВПК та обороноздатність. Саме це має визначати економічну політику. Через ВПК Україна може отримати більше й швидше, ніж у будь-якому іншому напрямку. ВПК і ЗСУ – наша національна козирна карта, навіть джокер.
Романчук підсумовує: якщо зіграти цю карту грамотно, Україна отримає інститути швидкого економічного розвитку на десятиліття вперед. Це і є той самий ріст, про який говорять президент Зеленський, керівник Офісу Президента, міністерка економіки Свириденко. Зв’язка ЗСУ–ВПК дасть справжній капіталізм зі свободою та приватною власністю, це на 100% виграшна комбінація. Однак для того, щоб вона запрацювала, українські власники капіталу мають вперше за 34 роки запропонувати країні справжній лібералізм і капіталізм – на основі моделі підприємницького зростання Мізеса, Хайєка, Шумпетера і самого Романчука.
