Військовий історик Макс Хастінгс у своїй колонці в The Times закликав європейських і британських лідерів чесно визнати масштаби кризи у сфері оборони. Він вказує, що європейські армії не мають ані достатньо зброї, ані скоординованої логістики, ані людських ресурсів. Залежність від США – майже повна: від постачання боєприпасів до супутникового зв’язку та авіації. Якщо Америка під проводом Трампа відмовиться підтримувати Україну, Європа може опинитись без критично важливої допомоги.
Хастінгс скептично ставиться до заяв про переозброєння: за словами експерта, ані бюджети, ані політична воля в європейських столицях не відповідають заявленим цілям. Він зазначає, що британська армія виснажена, а нестачу солдатів, вірогідно, доведеться компенсувати залученням іноземців або найманців. На його думку, ідея, що можна буде злякати Росію лише ядерним арсеналом без реального зростання оборонних спроможностей, ілюзорна.
Європа, каже Хастінгс, має достатньо ресурсів, аби протистояти Росії, але їй бракує рішучих лідерів і готовності до жертв.
Структурна залежність Європи від США в безпековій сфері
Європа опинилася перед стратегічною прірвою. Макс Хастінгс сказав те, про що давно говорять у вузьких кабінетах НАТО: без США європейська оборона – фікція. Витончені заяви про “стратегічну автономію” перетворюються на димову завісу, коли доходить до конкретики – хто дає розвіддані, хто доставляє танки, хто закриває небо, хто координує системи озброєння. Це не ЄС, а Вашингтон.
Найкритичніший вузол – супутникова розвідка та військовий зв’язок. Без американських супутників типу NRO, без глобальної GPS-мережі, без розвідобміну через NSA і Space Command, жодна країна ЄС – навіть Франція з Helios чи Німеччина з SAR-Lupe – не зможе отримати дані про пересування російських військ або запуски ракет у режимі реального часу.
ЄС не має глобального ока, не має цифрових нервів війни. У 2022-у під час оборони Києва саме США передали ЗСУ ключові координати ударних цілей, саме американські супутники виявляли колони техніки, саме з Вашингтона йшов перший аналіз напрямку наступу.
ПРО та ППО? Без Патріотів не буде ані прикриття військових баз, ані захисту міст. Європейські системи типу IRIS-T чи SAMP/T поки що не охоплюють навіть базову частину потреб. Лише у 2023 році Німеччина заявила, що планує створити “європейський ППО-щит” – і досі не ухвалено спільної стратегії. Франція з Італією мають SAMP/T, але навіть на слов’янському сході континенту його майже не бачать. А Патріоти – виробництва США. Запчастини та навчання теж американські. І коли Трамп каже: “Ці країни не платять за оборону”, – він має підстави. У 2023 році лише сім країн НАТО виконали норму 2% ВВП на оборону.
Командні центри НАТО інтегровані в американське командування. Будь-яка реальна бойова операція – це рішення з Брюсселя, яке проходить через Флориду, Норфолк або Штутгарт. Без доступу до американських систем управління, шифрування, аналітики – це просто картографія, а не воєнне планування. І Європа не має аналогів американських центрів типу CENTCOM або EUCOM.
Ще одна залежність – транспорт і логістика. У Європи майже немає літаків, здатних оперативно перекинути важку техніку. Основна маса C-17 і C-5 Globemaster – в США. Так, Франція має A400M, а Британія – кілька C-130. Але це краплі в морі. Якщо завтра Польща просить перекинути 2 бригади з Німеччини до Балтії – без американців це не буде зроблено вчасно. І це підтверджують навіть внутрішні доповіді НАТО.
У сфері кібервійни, технічної розвідки, електронної боротьби Європа як самостійна сила просто відсутня. Британія має GCHQ, Німеччина – BND. Але без американської NSA, без спільного кіберщитка, без спільних баз даних – це не війна XXI століття, а армія зразка 1980-го. У 2022 році саме США попередили про підготовку масованих хакерських атак з боку РФ за 2 тижні до вторгнення.
Можна згадати і про ядерне стримування. Так, формально Франція має власну зброю. Велика Британія володіє ракетами Trident II. Але ці ракети виготовлені в США. Їх технічна підтримка теж американська. Без американської волі ядерне стримування Лондона лише теоретичне. Франція – окремий випадок, але вона сама не буде захищати Польщу чи Литву.
Тепер питання: що Європа може зробити? Виробляти більше снарядів. Так, це можливо – при політичній волі. Відновити військову економіку, побудувати власні супутники, але це 10 років і десятки мільярдів. Створити повітряні сили – можливо, при тотальному об’єднанні зусиль. Але прямо зараз навряд чи.
Натомість, що Європа не зможе зробити без США: закрити небо, вести кібервійну, перекинути армії на інший фланг континенту, паралізувати логістику ворога в глибокому тилу, забезпечити глобальну розвідку. Вести війну на два театри – наприклад, на Балтиці й у Середземному морі.
Це і є відповідь на питання: що станеться, якщо США під керівництвом Трампа відмовляться втручатися. В Європи буде армія паперу, гарна риторика і багато міністрів оборони, які виступають з трибун. Але війна – це не мікрофон. Це ракета, яку треба вчасно виявити, перехопити, знищити. І без США ніхто в Європі не натисне жодної кнопки.
І поки в Лондоні та Берліні сперечаються, де взяти ще 5 мільярдів, у Москві готуються до наступної кампанії. І головне питання: хто буде першим – рішучість чи поразка.
Європейський виробничий Вавилон
Європейський військово-промисловий комплекс сьогодні – радше фікція великої армії, ніж реальна мобілізаційна міць. На тлі повномасштабної війни в Європі стало очевидно, що континент не готовий до конфлікту високої інтенсивності. І справа не в технологіях, не в грошах, не в індустріальному спадку. Проблема глибша – у відсутності політичної волі, стратегічного рішення й системної мобілізації.
З перших тижнів вторгнення стало ясно, що ЄС не спроможний оперативно забезпечити навіть свого найближчого партнера боєприпасами. Ілюстративним прикладом є артилерія. У березні 2023 року ЄС урочисто пообіцяв поставити Україні мільйон снарядів протягом року. Але вже в березні 2024-го в найоптимістичнішому сценарії йдеться про поставку лише половини. Заводи не витримали темпу, бо десятиліттями потужності згортались, виробничі лінії розбирались, а нові порохові фабрики так і не були збудовані. Ніхто не готувався до війни ні інституційно, ні кадрово.
Сьогодні в Європі знайти інженера, здатного зібрати артилерійський снаряд чи зварити корпус для PzH 2000 – це як знайти спеціаліста для запуску космічного шатла. Молодь не йде в промисловість. Вища освіта гуманітаризована. Заводи, які працюють з вибухівкою чи бронею, не вписуються в образ Європи 2020-х. Компанії на кшталт Rheinmetall чи Expal місяцями шукають персонал, навчання технолога триває мінімум рік – і без гарантії, що він не піде в IT після стажування.
Європейська фрагментованість озброєння стала не просто викликом ефективності, а проблемою життєздатності самої концепції колективної безпеки. Франція виробляє Caesar, Німеччина – PzH 2000, Швеція – Archer, Італія – Palmaria. У кожної системи – свої калібри, свої запчастини, окрема логістика, окреме технічне обслуговування. Якщо на фронті закінчились снаряди до Caesar, не допоможе союзник із боєкомплектом для PzH 2000 – бо не підійде жоден компонент.
Для порівняння, у США – одна система HIMARS, одна ракета GMLRS, уніфікована логістика, стандартизована навчальна база. Натомість у Європі – десятки моделей, кожна з яких вимагає власного ланцюга постачання. За даними Єврокомісії, у країнах ЄС у 2022 році використовувалось 178 різних систем озброєння. У США – лише 30. Це не різноманітність, це логістичний колапс.
Ініціативи з уніфікації провалюються одна за одною. Наприклад, спільний проєкт винищувача шостого покоління FCAS мав би об’єднати Францію, Німеччину й Іспанію, але загруз у конфліктах за контроль над прибутками та IT-компонентами. У результаті Франція модернізує Rafale, Німеччина купує F-35, Італія йде в британський проєкт GCAP. Замість єдиної злітної смуги – три паралельні дороги. І це на тлі реальної війни в центрі континенту.
Навіть централізоване рішення закупити боєприпаси для України через EDA у 2023 році розвалилось у момент реалізації: контракти з’явились лише через кілька місяців. Бо сперечались про все – від калібру до заводу. І поки Європа видавала пресрелізи, Україна купувала снаряди через посередників.
Крім того, гальмує все бюрократія. В ЄС кожне оборонне рішення проходить через національні уряди, парламентські слухання, тендери й погодження. Контракт на ракети – від 6 до 18 місяців. Контракт на БПЛА – до року. У той час як в Україні втрати на фронті рахуються щодня. За даними Єврокомісії, у 2021 році лише 11% оборонних закупівель здійснювались у кооперації між країнами-членами, у 2022-му – вже 7%. Навіть після вторгнення, після створення фондів на кшталт European Defence Fund чи ACT, кожна країна продовжує купувати своє – для себе.
Стратегічні фонди звучать красиво, але на ділі часто йдеться про латання дірок, а не про зростання потужностей. Німеччина оголосила про 100 мільярдів євро для оборони. Але переважна більшість коштів пішла на погашення старих зобов’язань – зарплати, ремонт існуючої техніки, модернізацію документації. Нових заводів чи ліній для масового виробництва снарядів немає.
Генсек НАТО Столтенберг ще у 2023-му прямо визнав: “Ми втратили час. Ми діяли занадто повільно. І тепер потрібно радикально змінювати темпи оборонного виробництва”. Але темпи не змінюються. Бо політики все ще бояться не поразки, а втрати електоральної лояльності. Вони шукають консенсус, а не рішення. Думають про вибори, а не про мобілізацію. І тому армії ЄС існують здебільшого на папері. А заводи чекають рішень, замість того щоб працювати у три зміни.
Для України це означає лише одне: нестабільність поставок. У найкращому разі – затримки. У найгіршому – техніка без боєприпасів. PzH 2000 – чудова гармата, але без запчастин це просто трофей. Caesar – високоточний, але калібр французький. Archer – надійний, але їх менше десятка. Ця мозаїка не складається в армію. Або вона буде єдиною – або її не буде взагалі.
Європа має шанс. Потенціал, виробництво, технології, кошти – все є. Але цього недостатньо. Бо війна не ведеться на презентаціях. Війна ведеться сталлю, вибухівкою, бронею. І якщо ЄС не перейде у мобілізаційний режим, Росія не побачить перед собою армію. Вона побачить виставку – музей військових традицій, не здатних вести спільну війну.
…Наступного разу ми продовжимо обговорення ключових питань, що формують сучасну безпекову архітектуру Європи. Насамперед звернемо увагу на ефективність координації в межах ЄС і НАТО: наскільки злагоджено діють європейські країни у відповідь на спільні виклики, чи працює на практиці ініціатива спільних закупівель озброєння та стандартизації, чи залишається вона радше декларативною. Розглянемо боєздатність самих армій: чому більшість європейських військ залишаються недоукомплектованими, наскільки серйозною є криза кадрів, та що заважає її вирішенню – брак фінансування, відсутність мотивації чи інституційна інерція?
Окремо розглянемо динаміку оборонних бюджетів у Німеччині, Франції, Італії, Іспанії, Польщі. Проаналізуємо, які фактори гальмують ухвалення рішень на рівні держав: політична воля, тиск суспільної думки, європейська бюрократія чи внутрішні суперечності. З цього логічно випливає питання про концепцію “стратегічної автономії” – що вона реально означає в контексті оборони, хто її підтримує, хто блокує, і що вже зроблено, зокрема, щодо створення Європейського оборонного фонду, розгортання Сил швидкого реагування та інших інституцій.
Окремим фокусом стане роль Великої Британії після Brexit: як змінилася її військово-політична присутність у Європі, чи зберігає вона вплив та ініціативу, чи, навпаки, поступово втрачає важелі впливу, перетворюючись на слабку ланку. Не обійдемо увагою й загальне ставлення суспільств ЄС до перспектив “воєнної економіки”: чи готові громадяни країн Європи до збільшення витрат на армію, потенційної мобілізації, і як політики намагаються це комунікувати, пояснювати та легітимізувати в очах виборців.
Зрештою, звернемося до ключового питання: наскільки реалістичні оцінки європейських аналітиків про те, що ЄС міг би стримати Путіна самотужки? Чи справді європейська оборона здатна функціонувати без американського плеча, і яким виглядає баланс сил у довгостроковій перспективі – як на рівні технологій, ресурсів, так і політичної єдності?
Тетяна Вікторова
