Пів року тому, коли Україна, Польща та країни Балтії лише оголосили про намір переглянути свою участь в Оттавській конвенції, це виглядало як тривожний, але ще гіпотетичний сигнал. Держави, що межують із Росією, вперше за десятиліття публічно поставили власну оборону вище за гуманітарні табу 1990-х. Тоді йшлося про заяви, правові механізми і складну дилему між міжнародним правом та воєнною необхідністю.
Сьогодні ця гіпотеза перетворилася на факт. 10 січня вихід Фінляндії з Оттавської конвенції набув чинності офіційно і формально, після передбаченого процедурою строку. Гельсінкі повідомили ООН, минуло 6 місяців – і тепер рішення “працює” в юридичній реальності оборонного планування Фінляндії.
Коли країни, що десятиліттями будували політику на гуманітарних заборонах, починають їх скасовувати, це означає, що війна перестала бути “чужою” і стала частиною їхнього власного майбутнього. Саме в цьому контексті варто сприймати і новину про Фінляндію, і синхронні рішення Польщі та країн Балтії, і український курс на вихід, і американське зняття власних обмежень на застосування протипіхотних мін.
Це не технічна деталь і не жест “для Москви”, а маркер того, що Європа юридично й економічно адаптується до довгої війни на континенті – і для України питання звучить просто: “це папери чи це нові вагони зі зброєю?”
Папери, які відкривають склад: що реально змінюється для України в постачанні зброї
Оттавська конвенція 1997 року забороняє використання, накопичення, виробництво та передачу протипіхотних мін. Для країн-учасниць це було не “моральне побажання”, а юридичне обмеження: навіть якщо держава мала запас або технологію, її можливість передавати такі засоби іншим країнам була заблокована самим договором.
Україна ратифікувала Оттавську конвенцію у 2005 році – в іншій реальності, коли повномасштабна війна з Росією не виглядала як найближче майбутнє. Торік Київ офіційно оголосив про намір вийти з конвенції: 29 червня президент підписав указ про рішення Ради національної безпеки і оборони щодо виходу, а 15 липня парламент підтримав законодавчий крок про “зупинення” дії конвенції для України до завершення збройної агресії Росії.
Паралельно країни східного флангу НАТО почали рух у тому самому напрямку. 18 березня минулого року міністри оборони Польщі, Литви, Латвії та Естонії опублікували спільну заяву про рекомендацію виходу з Оттавської конвенції, пояснюючи це погіршенням безпекової ситуації через російську агресію.
Що це означає для України практично? Те, що для частини союзників зникає “ручне гальмо”: раніше вони могли хотіти передати певні мінні засоби, але впиралися у пряму юридичну заборону. Коли держави виходять з режиму заборони, питання змінюється з “чи дозволено?” на “чи потрібно?”. А це вже не міжнародне право, а політичне рішення і військова доцільність.
Варто визнати, що сам вихід автоматично не створює нових контрактів. Публічних повідомлень про масові постачання протипіхотних мін Україні з боку Польщі, Фінляндії або країн Балтії станом наразі немає. Але юридичний бар’єр, який раніше робив такі рішення токсичними або формально неможливими, слабшає – і створює “вікно можливостей”.
Не “жабки”: які міни маються на увазі і чому це інша війна
У масовій уяві “протипіхотна міна” часто виглядає як радянська “зелена” пастка, яка лежить у землі десятиліттями. Але сучасний мінний арсенал, згадуваний у контексті України і дискусій союзників, часто будується на іншій логіці – “непостійності”.
Так, у дискусії про американські передачі Україні фігурували артилерійські боєприпаси сімейства ADAM, які розкидають мінні елементи і мають режим самознищення: частина моделей розрахована на самознищення приблизно через 4 години, частина – приблизно через 48 годин.
Тут важлива не реклама “розумної зброї”, а принцип: такі системи задумуються як тимчасовий інженерний бар’єр, який виконує задачу під час бою і не перетворюється на довгостроковий “вічний мінний пояс” після зміни лінії фронту. Це не скасовує ризиків і не робить міни гуманними, але змінює профіль проблеми: менше “сліпих” мін на роки означає більше контрольованих загороджень на години або дні.
Це важливо знати, адже дехто може побоюватися, що будь-яке повернення до мін означає “ще 30 років розмінування”. Але технологічний тренд у частині систем інший: облік, програмованість та тимчасовість. І якраз тому тема виходу з конвенції не зводиться до “повертаємось у ХХ століття”. Швидше, йдеться про те, що реальність війни на континенті змушує Європу повернутися до інженерної оборони, але вже на іншій технологічній базі.
Після війни – найстрашніше: чи вдарить це по темпах розмінування
Україна й без цього живе в умовах масштабної мінної небезпеки. За оцінками Програми розвитку ООН, потенційно забрудненими можуть бути близько 23% території України – орієнтовно 139,000 квадратних кілометрів. Це дороги, поля, лісосмуги, околиці сіл, місця боїв і відступів.
Цивільні жертви – теж не статистика “колись”. Станом на грудень минулого року було зафіксовано 1,379 цивільних постраждалих від мін і вибухонебезпечних залишків війни з початку повномасштабного вторгнення, з них 413 загиблих і 966 поранених.
Важливо розуміти, що вихід з Оттавської конвенції сам по собі не зробить розмінування швидшим. Швидшим його роблять фінансування, техніка, навчання саперів, доступ до територій, стандарти, карти та безпека під час робіт. Але тип і спосіб постановки мін має значення. Коли загородження створюються з обліком і документуванням, сапери отримують шанс працювати по картах і координатах. Коли мінування хаотичне, “польове”, з пастками у дворах, у підвалах, на стежках, без жодної фіксації, – це найгірший сценарій, який множить ризики для цивільних і розтягує розмінування на роки.
Саме тому важливо розуміти різницю: сучасні “непостійні” системи з самознищенням потенційно зменшують довгостроковий хвіст небезпеки, але вони не можуть “відмінити” головну мінну катастрофу України, яку створила Росія. І це не питання політичної оцінки, це питання масштабу: Росія мінує не як військовий інженерний бар’єр, а як інструмент виснаження території.
Міноборони повідомляло, що лише торік підрозділи розмінування очистили 66,267 гектарів звільнених територій від вибухонебезпечних предметів. Це великі цифри, які водночас показують, наскільки довгим буде шлях, якщо рахувати проблему у квадратних кілометрах.
Отже так, країна “замінована по вуха” – це правда. Але “міни назавжди” – не єдина можлива модель. Те, що зараз обговорюють союзники, у кращому випадку означає перехід до більш контрольованої інженерної війни, де мінні загородження мають цикл життя, облік і передбачуваність. І це вже має значення для того, як швидко люди зможуть безпечно повертатися до роботи на полях і до повсякденного життя.
Чи стане це новою нормою в Європі і що з цього для України
Якщо дивитися на події не через окремі країни, а через загальний тренд, вихід з Оттавської конвенції перестає бути “винятком прикордонних держав”, стаючи частиною ширшого зсуву: Європа повертається до реальності великої сухопутної війни і перебудовує оборону під довге протистояння.
Символом цього стала Німеччина: ще у 2022 році Берлін оголосив про спеціальний фонд у 100 млрд євро для модернізації Бундесверу. Коли континент починає витрачати десятки і сотні мільярдів на переозброєння, зводити фортифікації, будувати оборонну індустрію і паралельно знімати юридичні заборони, які вважалися “недоторканими”, це означає , що Європа сама стає фронтиром.
А для нас це означає, що підтримка перестає бути благодійністю. Вона стає частиною їхнього власного плану виживання. І тоді ключове питання: “чи готуються вони воювати разом з нами, а не замість нас?” – отримує відповідь не гаслами, а інфраструктурою: оборонними бюджетами, заводами, логістикою, юридичними рішеннями, які відкривають або закривають конкретні типи поставок.
Тетяна Вікторова
