Франція розраховується за європейську щедрість: чому француз із оплаченої роботодавцем зарплати отримує менше половини

Опублікована в соцмережах калькуляція, за якою у Франції компанія витрачає €95 тис., щоб працівник отримав лише €39 тис. “на руки”, завірусилася не тому, що повідомила сенсацію, а тому, що точно влучила в нерв сучасної європейської економіки. У французькому випадку це справді не вигадка, але й не “середня температура по країні”. 

Джерелом калькуляції стало приватне дослідження Boundless, яке змоделювало конкретний сценарій: €60 000 річної валової зарплати, €95 303 сукупної вартості для роботодавця і €39 501 чистого доходу працівника. Для країни, де середня річна зарплата у 2024 році становила €44 909, це радше портрет кваліфікованого офісного працівника, ніж універсальний зріз усього ринку праці. Саме тому мем справляє сильне враження, але є слабким узагальненням. Він показує край, а не всю карту.

Ще важливіше те, що французька зарплата не рахується за лінійною схемою “брутто мінус податок дорівнює нетто”. Прибутковий податок у Франції прив’язаний до податкового домогосподарства через механізм quotient familial, тобто до складу сім’ї, кількості дітей і податкових “часток”. 

Податок визначається на рівні домогосподарства, а не лише окремої людини, а модель Організації економічного співробітництва та розвитку додає ще одну важливу деталь: для зарплат автоматично застосовується 10% знижка на професійні витрати. До цього додається і те, що офіційний калькулятор внесків URSSAF дозволяє враховувати тип контракту, понаднормові, часткову зайнятість, натуральні блага на кшталт авто чи телефону та обов’язкове медичне страхування.

Тобто одна й та сама номінальна зарплата може коштувати компанії по-різному залежно від сімейного і трудового профілю працівника. Саме тому вірусна цифра так добре працює у публічній дискусії і так погано підходить для точного опису системи.

Але навіть з усіма цими поправками французька праця залишається однією з найдорожчих у розвиненому світі. У 2024 році податковий клин для самотнього працівника із середньою зарплатою у Франції становив 47,2% вартості праці проти 34,9% у середньому по Організації економічного співробітництва та розвитку. Це був 3-й найвищий показник серед 38 країн організації. Причому у французькому випадку прибутковий податок разом із внесками роботодавця формують 82% усього цього клину. 

Для Європи картина схожа. За даними Євростату, у Франції з кожних €100, які роботодавець витрачає на працівника, €32,3 йдуть не в зарплату, а у внески та інші супутні витрати. У середньому по ЄС цей показник становить €24,8. Тобто проблема не лише в тому, скільки працівник віддає державі зі своєї зарплати, а в тому, що саме наймане місце у Франції ще до виплати зарплати стає дорожчим, ніж у більшості країн Євросоюзу.

Що Франція купує за таку ціну – і чому рахунок уже не сходиться

Звідси, однак, не випливає примітивний висновок, що французька держава просто “забирає гроші”. Франція в обмін на дорогу працю купує одну з найгустіших систем соціального захисту в Європі. У 2024 році соціальні виплати у Франції становили 31,9% валового внутрішнього продукту проти 27,3% у середньому по ЄС. У перерахунку на людину це €13 650, а найбільша стаття – виплати за старістю і в разі втрати годувальника, €6 250 на особу, або 46% усього соціального кошика. Це не периферія держави, а її ядро. Саме тому французька система є не просто дорогою. Вона є дорогою і водночас реально щедрою.

Найкраще це видно в медицині та пенсіях. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку, 85% медичних витрат у Франції покриваються обов’язковими механізмами передоплати проти 76% у середньому по організації, а прямі витрати домогосподарств становлять лише 9% усіх витрат на охорону здоров’я проти 18% у середньому. У пенсіях картина не менш промовиста. 

Франція витрачає на пенсії близько 14% ВВП проти 11,7% у середньому по єврозоні, а частка французьких пенсіонерів, які живуть у бідності, становить лише 3,6% проти 12,5% у середньому по Організації економічного співробітництва та розвитку. Інакше кажучи, висока ціна праці у Франції справді купує дуже конкретні речі: нижчий ризик зубожіння в старості, нижчий фінансовий бар’єр до лікування і сильніший перерозподіл ризиків, ніж у більшості сусідів.

Саме тому французька система не руйнується, а входить у фазу, де стає занадто дорогою для безболісного утримання. Торік дефіцит Франції становив €152,5 млрд, або 5,1% ВВП, держборг зріс до 115,6% ВВП, публічні видатки сягнули 57,2% ВВП, а рівень обов’язкових вилучень піднявся до 43,6%. Інакше кажучи, Франція вже живе в режимі, коли держава бере з економіки дуже багато, витрачає ще більше, а різницю покриває боргом.

Для ЄС це означає довгий режим фіскального стискання: Париж має повернути дефіцит нижче 3% лише до 2029 року. На практиці це означає, що Франція більше не може закривати кожен новий шок ширмою широких компенсацій, субсидій і “тимчасових” податків, не роблячи систему ще більш крихкою.

Цю межу вже видно без мікроскопа. У лютому Рахункова палата Франції заявила, що бюджет 2026 року надто спирається на приблизно €12 млрд додаткових податків, а ціль з дефіциту є “вельми сумнівний”. У березні уряд відкинув вимоги про нові широкі енергетичні пільги, попри дещо кращий за прогноз дефіцит 2025 року, і залишив лише вузькі пакети підтримки – €50 млн для малих транспортних компаній, €14 млн для агросектору і €5 млн для рибальства. 

Це дуже важливий злам. Те, що у 2022 і 2023 роках ще працювало як інструмент бюджетного заспокоєння, наразі вважається занадто дорогим. Французька держава все ще сильна, але дедалі менш вільна.

Найболючіша точка цієї історії – пенсії. Навіть після реформи 2023 року, яка підвищила вік виходу на пенсію з 62 до 64 років, французька аудиторська палата оцінює, що дефіцит пенсійної системи може зрости до €15 млрд у 2035 році і до €30 млрд у 2045 році, а накопичений ефект додасть до держборгу близько €470 млрд. Це і є справжня арифметика французької дилеми. Соціальна модель не перестала працювати, але її рахунок почав рости швидше, ніж економіка, яка має його оплачувати.

…Наступного разу ми продовжимо розмову про те, як Франція стала не винятком, а найоголенішим прикладом європейської дилеми: щедра соціальна держава дедалі дорожче обходиться економіці саме в той момент, коли бізнес уже має технологічну альтернативу новому найму. 

Дорога праця тут б’є не стільки по старих робочих місцях, скільки по появі нових: прості масові вакансії стискаються, найм стає вибірковим, а офісні функції дедалі частіше програють не звільненню, а рішенню “просто не наймати”.

Французький сюжет важливий не через один вірусний калькулятор, а тому, що він показує головний нерв усієї Європи: чи можна й далі утримувати дорогу модель солідарності в економіці слабкого зростання, дорогого боргу і штучного інтелекту, який підвищує продуктивність без пропорційного зростання зайнятості. Франція лише першою вперлася в цю стіну і вже зараз змушена відповідати на питання, від якого решта Європи ще намагається ухилитися. 

Тетяна Вікторова