Гідність після смерті: Олександр Кочетков пояснює нові методи ідентифікації загиблих воїнів

Тема ідентифікації тіл загиблих захисників України є однією з найболючіших у сучасних умовах війни, оскільки вона стосується не лише права родин на гідне поховання, а й питання державної відповідальності та суспільної пам’яті. Відсутність підтвердженої ідентифікації означає, що воїни вважаються зниклими безвісти, а їхні рідні роками не можуть отримати ані матеріальної компенсації, ані психологічного завершення трагічної історії. Проблема ускладнюється тим, що з Росії надходить значна кількість так званих репатрійованих тіл, які здебільшого перебувають у вкрай спотвореному стані, що робить традиційні методи впізнання надзвичайно складними.

Політичний аналітик, ексзаступник керівника пресслужби президента України Олександр Кочетков зазначає, що уявлення про легкість ідентифікації за допомогою ДНК-тестів є помилковим і часто нав’язаним нефахівцями. Комплексне проведення ДНК-досліджень, яке є необхідною умовою для ідентифікації тіл, вимагає значних фінансових витрат — сума може сягати до 40 тисяч гривень за один випадок, що в умовах тисяч непізнаних тіл перетворюється на колосальне навантаження для бюджету.

Крім того, навіть наявність коштів не гарантує результату, адже трапляються випадки, коли у загиблого відсутні найближчі родичі або вони перебувають за межами досяжності, і тому отримати зразки для порівняння виявляється неможливим. Окремим чинником є й те, що сам по собі генетичний тест не можна вважати абсолютно безпомилковим методом: він дає лише високу ймовірність збігу, але не абсолютну впевненість. Тому використання ДНК як єдиного механізму ідентифікації несе в собі ризик — це занадто дорого, затратно в часі та не завжди достовірно.

Експерт підкреслює, що за цієї причини на Заході при масових катастрофах чи авіакатастрофах на перший план виходять дактилоскопічні відбитки та особливі прикмети, серед яких татуювання, тоді як стоматологічні дані й ДНК використовуються лише на другорядних етапах. Навіть за умов розкладу чи обгорілих останків українські криміналісти вже розробили і впровадили методику відновлення відбитків пальців, а іноді й татуювань, що відкриває можливість швидкої та майже безкоштовної ідентифікації. Ця методика не потребує складного лабораторного обладнання, що робить її доступною для широкого застосування.

На думку експерта, головною перешкодою залишається не технічний рівень, а інституційна інерція. Міністерство внутрішніх справ продовжує наполягати на використанні виключно ДНК-тестів, оскільки це звичний і усталений підхід, який не потребує відомчих змін. Проте така позиція призводить до затягування процесу, до невиправданих бюджетних витрат і до нових страждань родин загиблих воїнів. Проте навіть попри підтримку прогресивних методів з боку профільних урядовців, зокрема віце-прем’єрки Ірини Верещук, цього недостатньо для подолання бюрократичного спротиву.

Він наголошує, що Верховна Рада теоретично готова розпочати законодавчі зміни, однак цей процес може тривати роками й не дати швидкого результату. Однак родини загиблих потребують відповіді зараз, адже кожна затримка означає невизначеність і неможливість завершити процес прощання. У результаті страждає не лише людська гідність, а й державний бюджет, який змушений фінансувати дорогі й тривалі генетичні дослідження.

Олександр Кочетков звертає увагу, що цивілізованість держави вимірюється не лише ставленням до живих, а й тим, як вона вшановує і повертає ім’я тим, хто загинув за її свободу. Він закликає міністра внутрішніх справ Ігоря Клименка та міністра охорони здоров’я Віктора Ляшка до спільних дій, які б дозволили інтегрувати сучасні алгоритми ідентифікації тіл та зробити процес гідним і ефективним.

На його переконання, впровадження методик, розроблених українськими експертами-криміналістами, є реальним кроком, здатним зняти з родин тягар невизначеності та повернути їм право на гідне прощання з близькими.