“Політичні формули не працюють у відриві від поля бою”: Андрій Білцький розповів про умови мирних переговорів і нову архітектуру оборони

Українська позиція у переговорах про завершення війни значною мірою залежить від реальної бойової спроможності на фронті, а не лише від політичних декларацій. Командир 3-го армійського корпусу, бригадний генерал Андрій Білецький розкрив власне бачення взаємозв’язку між оперативною ефективністю та можливістю вести переговори про мир. Він стверджує, що успішність дипломатичних ініціатив визначається тим, наскільки українські сили здатні контролювати простір та темп бою, позбавляючи противника здатності здійснювати наступ без критичних втрат. В умовах такої переваги переговори перестають бути жестом доброї волі й стають інструментом впливу, який можна застосовувати на власних умовах.

Відповідно до його оцінки, мир не є автономним політичним процесом, а логічним наслідком зміни балансу сил. Коли російська сторона втрачає можливість вести ефективний наступ через дефіцит ресурсів або високі втрати, стратегічні ініціативи України стають домінуючими, а переговори — можливими без ризику компромісу на шкоду обороноздатності.

Трансформація тактики противника: «інфільтрація» як масове просочування

Білецький окремо розділяє класичне поняття інфільтрації та її варіант, який використовує Росія. У традиційному розумінні інфільтрація передбачає підготовлені групи, що діють у слабко прикритих проміжках оборони, створюють контроль і відкривають шлях механізованому наступу. За російською тактикою, яка вживається на фронті, це набагато менш організований підхід: малі групи по дві-три людини просочуються глибоко у тил українських позицій, розраховуючи на обмеженість резервів для контратаки.

Білецький зазначає, що такі дії супроводжуються величезними втратами, а джерелом особового складу є переважно «асоціальні низи Росії» та іноземці, частина яких походить з Африки, Індії та Бангладеш. На практиці такі групи часто не витримують глибоких боїв: прикладом є випадок, коли зі 120 осіб залишилось живих лише 17 після чотирьох діб у тилу, ще до того, як вони дійшли до передових позицій.

Контрзаходи України: глибина спостереження та мобільні резерви

За словами Білецького, протидія масовому просочуванню в тил залежить від двох ключових елементів. Перший полягає у створенні ешелонованої системи спостереження та ураження на глибину до 20–25 км, яка включає БПЛА, наземні роботизовані комплекси, РЕБ, сенсори та РЛС. Другий аспект — наявність мобільних підготовлених резервів, здатних швидко знищити виявлені групи противника ще до того, як вони отримають підтримку логістики або артилерійську підтримку.

Білецький зазначає, що завдяки цим методам 3-й армійський корпус ефективно контролює територію на Лиманському та Борівському напрямках, де проти нього діють три армії російських угруповань. Дрібні «осередки» інфільтрації на 500 м знищуються протягом кількох діб, що забезпечує стабільність оборони та дозволяє ефективніше використовувати артилерійські та мінометні ресурси.

Крім того, Білецький підкреслює, що наявність підконтрольних осередків противника за спиною створює ризики для піхоти, оскільки ресурси оборони доводиться відтягувати назад. Контроль над «плямами» дозволяє не лише оптимізувати розподіл сил, а й підвищити загальну стійкість позицій. Він наводить приклад Лимана, де, незважаючи на прогнози про швидке падіння міста, корпус зберігає контроль над населеними пунктами, а російська сторона не змогла повністю окупувати навіть частину Луганської області.

Військовий відзначає, що ресурсів ніколи не буває забагато, особливо щодо наземних роботизованих комплексів та БПЛА. Попри дефіцити цих засобів, він оцінює стандартний боєкомплект як достатній для виконання завдань без катастрофічних наслідків. Основні проблеми пов’язані з нестачею сучасних технологічних систем спостереження та обмеженою кількістю мобільних резервів, які дозволяють швидко ліквідувати дрібні групи противника у тилу.

Стратегічний глухий кут як передумова переговорів

У логіці, яку окреслює командир корпусу, переговори можливі лише за наявності стратегічного глухого кута для однієї зі сторін, адже саме неможливість досягти прийнятного результату військовим шляхом змушує переходити до політичних інструментів. Якщо просування блокується системно, якщо втрати стають неприйнятними, а темп наступу зривається ще на підходах до передових позицій, війна переходить у фазу виснаження, де подальше загострення не дає оперативного виграшу.

У цьому сенсі Білецький наголошує, що оборона має перетворитися з реакції на інструмент впливу. Йдеться про створення такої конфігурації фронту, в якій противник не може накопичити сили для масштабного прориву, а будь-яка спроба маневру фіксується і знищується ще на етапі підготовки. Саме за таких умов переговори не виглядають поступкою, а стають наслідком зміни співвідношення можливостей.

Контроль глибини як нова архітектура оборони

Описуючи принципи побудови оборони, командир корпусу фактично говорить про багатошарову систему контролю, де спостереження, виявлення та ураження не існують окремо, а утворюють єдину мережу. За відсутності глибини спостереження противник отримує шанс накопичувати малі групи в «сірій зоні», поступово розширюючи присутність, тоді як наявність безперервного моніторингу дозволяє виявляти рух ще до того, як він стає загрозою для переднього краю.

Глибина у 20–25 кілометрів, про яку йдеться, означає можливість контролювати не лише безпосередню лінію зіткнення, а й підходи, логістику та маршрути просування. Така модель зменшує залежність від чисельності піхоти, оскільки частину функцій беруть на себе технологічні засоби. Водночас вона висуває підвищені вимоги до координації, швидкості ухвалення рішень та здатності резервів діяти автономно, не очікуючи тривалих погоджень.

Лиманський і Борівський напрямки у загальній конфігурації фронту

Як зазначає Білецький, значна протяжність ділянки, яку утримує 3-й армійський корпус, формує особливу відповідальність за стабільність фронту. Присутність трьох російських армій на Лиманському та Борівському напрямках створює постійний тиск, що вимагає не лише оборонних дій, а й системного контролю над внутрішніми загрозами, пов’язаними з інфільтрацією.

Зі слів військового випливає, що глибина просочування, яка раніше досягала кількох кілометрів, поступово скорочена до локальних осередків, які ліквідовуються протягом кількох діб. Така динаміка свідчить про перебудову системи реагування та покращення координації між підрозділами. Приклад Лимана, який зберігає контроль попри попередні прогнози щодо можливого падіння, у цьому контексті подається як ілюстрація того, що стабільність фронту залежить від здатності закривати «плями» в тилу швидше, ніж вони перетворяться на повноцінні загрози.

Людський ресурс противника і межі його застосування

Оцінюючи російську тактику, Білецький звертає увагу на характер комплектування підрозділів, що здійснюють просочування, та на високий рівень втрат, які супроводжують такі дії. Масове використання малих груп без достатньої підтримки призводить до значного виснаження особового складу, проте тактика продовжує застосовуватися за наявності резерву людей.

Висловлений ним приклад з підрозділом, який протягом кількох діб втратив переважну більшість особового складу, демонструє, що ставка робиться на кількісний ресурс, а не на збереження підготовлених кадрів. Такий підхід може забезпечувати короткостроковий ефект у вигляді проникнення на глибину, однак не гарантує довготривалого утримання позицій без значних втрат.

Технологічний вимір війни та обмеження забезпечення

Попри оцінку достатності стандартного боєкомплекту, командир корпусу підкреслює, що саме сучасні технологічні засоби залишаються у зоні найбільшого дефіциту. Безпілотні системи різних типів, наземні роботизовані комплекси, засоби радіоелектронної боротьби та сенсорні платформи визначають якість контролю простору, а їх нестача обмежує можливості розширення глибини спостереження.

З огляду на це, удари по енергетичній інфраструктурі та виробничих потужностях, які пов’язані з виготовленням таких систем, розглядаються як спроба вплинути на технологічну складову оборони. Війна у цьому вимірі набуває характеру боротьби за здатність бачити, чути й реагувати швидше, ніж противник.

Підсумовуючи власну позицію, Білецький фактично зводить можливість миру до питання спроможності змінити оперативний баланс. За його логікою, лише стійка перевага у контролі простору, збереження ключових ділянок та блокування наступальних можливостей противника створюють підґрунтя для переговорів, у яких Україна не опиниться у позиції вимушених поступок.