Хімічна небезпека в Україні: газові атаки ворога, удари по промисловості та забруднена екологія
28 квітня світ відзначає День хімічної безпеки, яка для сучасної України є вкрай актуальною і важливою. Війна розклала її на три пов’язані площини: військову, техногенну та екологічну. Росія застосовує токсичні речовини проти українських військових, удари по промисловості призводять до аварійних викидів, а зруйнована інфраструктура залишає забруднення, які залишаться на десятиліття або можуть стануть незворотними. Україна стикається з небезпекою, яка переходить з лінії фронту в міста, з промислових майданчиків — у воду й ґрунти, з воєнної хроніки — у майбутню якість життя людей.
Застосування хімічної зброї Росією проти українських військових
28 квітня відзначають річницю набуття чинності Конвенції про заборону хімічної зброї (КЗХЗ), видану в 1997 році. Цей документ став фундаментальним правовим інструментом, який юридично перетворив токсичні речовини з інструментів ведення війни на об’єкти суворої міжнародної утилізації, запровадивши тотальне ембарго на їхню розробку, накопичення та розгортання. Завдяки діяльності Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ), яка виступає глобальним арбітром у цій сфері, у липні 2023 року було офіційно підтверджено знищення останніх задекларованих світових запасів, що перевищували 72 304 тонн смертоносної спадщини.
Проте реалії війни в Україні демонструють глибокий розрив між офіційною забороною та практикою на полі бою, де армія РФ цинічно обходить норми міжнародного права. Російська агресія проти України фактично перетворилася на полігон для випробування тактики «малих хімічних кроків», яка дозволяє її армії тестувати межі міжнародного терпіння без ризику негайної масової відплати.
Статистичні дані Генерального штабу ЗСУ за перші три місяці 2026 року вражають масштабами: зафіксовано близько 400 інцидентів з використанням небезпечних хімікатів, що вказує на перетворення хімічного терору на системний елемент ворожої наступальної доктрини. Замість класичних нервово-паралітичних агентів, Росія масово застосовує газові гранати К-51 та РГ-ВО, що містять речовини CS та CN. Використання хлорацетофенону (CN) є особливо небезпечним, оскільки ця сполука, заборонена для поліцейського застосування в багатьох країнах через високу токсичність, при значній концентрації спричиняє глибокі опіки слизових оболонок і може призвести до летальних наслідків.
Взагалі за даними Генерального штабу Збройних Сил України, з початку повномасштабного вторгнення Російська Федерація застосувала небезпечні хімічні речовини проти українських військових понад 13 000 разів. Якщо проаналізувати дії ворога, то можна побачити, що кількість таких випадків зростає в теплу пору року. В 2024 році найбільше їх було у травні та червні (понад 700 та 600 випадків відповідно), подібна тенденція збереглася і в 2025 році (понад 800 та 700). З огляду на це, очікується подальше збільшення подібних атак влітку цього року.
Стратегічний розрахунок ворога базується на використанні засобів боротьби з масовими заворушеннями як специфічної зброї «викурювання», що дозволяє діставати українських захисників у важкодоступних підземних укріпленнях та бетонних бліндажах. Коли важка артилерія не здатна пробити фортифікаційні перекриття, газ, що затікає в найменші щілини, змушує бійців залишати позиції, підставляючи їх під вогонь стрілецької зброї або атакувальних дронів-камікадзе.
Слід зазначити, що в 2026 році спостерігається небезпечна еволюція тактики, за якої ворог почав комбінувати різні типи газів, намагаючись створити суміші, проти яких стандартні фільтри протигазів виявляються малоефективними. Разом з використанням сльозогінних агентів, армія РФ вдається до застосування значно агресивніших речовин, серед яких чільне місце посідає хлорпікрин, чиє використання у військових цілях прямо заборонено Конвенцією. Державний департамент США ще у травні 2024 року офіційно визнав факт застосування цього релікту Першої світової війни, який викликає критичні набряки легень та тяжкі ураження дихальних шляхів. Тривожна хроніка тягнеться ще від подій в окупованому Маріуполі 11 квітня 2022 року, коли захисники «Азовсталі» відчули на собі дію невідомої речовини, що спричинила дихальну недостатність та вестибулярні розлади. Навіть у 2026 році на Донецькому та Запорізькому напрямках фіксуються скиди з дронів речовин із характерним запахом мигдалю, які призводять до миттєвої втрати свідомості, що змушує міжнародну спільноту переглядати механізми реагування на такі гібридні загрози.
Реакція цивілізованого світу на ці виклики трансформує певні, але мляві кроки. Рада ЄС продовжила санкційний тиск на 25 ключових осіб та 6 організацій, відповідальних за хімічну експансію, до жовтня 2026 року. Україна, своєю чергою, отримала важливий інструмент впливу, будучи обраною до Виконавчої ради ОЗХЗ на період 2026–2028 років, що дозволяє безпосередньо формувати порядок денний боротьби з хімічною безкарністю. Проте глобальна картина залишається строкатою, оскільки чотири держави — КНДР, Єгипет, Південний Судан та Ізраїль — досі перебувають поза межами правового поля Конвенції. Особливу напругу створює режим Північної Кореї, чий прихований арсенал, за оцінками розвідок, може сягати 5000 тонн хімічних агентів, створюючи постійну загрозу регіональній стабільності.
Додаткової складності питанню додає легальний ринок хімічних засобів «нелетальної» дії, де країни продовжують закуповувати ресурси для потреб внутрішньої безпеки. Наприклад, оголошена США у 2026 році закупівля сльозогінного газу на суму понад 50 мільйонів доларів демонструє, що межа між правопорядком і можливим нецільовим використанням хімії на війні залишається предметом гострого контролю. Тож вже зараз міжнародні інституції мають довести свою спроможність не лише підписувати звіти, а й ефективно зупиняти новітні форми хімічного насильства, які маскуються під «засоби контролю», але несуть реальну загрозу життю як військовим, так і мирному населенню.
Як війна перетворює індустрію на екологічну зброю
Повномасштабна війна докорінно трансформувала архітектуру екологічних загроз в Україні, перетворивши звичне індустріальне навантаження на динамічну й непередбачувану систему ризиків. Сьогодні будь-який цивільний об’єкт, від нафтобази до очисної споруди, здатен за лічені хвилини перетворитися на осередок токсичної катастрофи внаслідок влучання. При цьому видима загроза у формі чорного диму над згарищем є лише вершиною айсберга, оскільки найбільш підступна небезпека осідає в грунтах, просочується у водоносні горизонти та консервується в уламках бетону, доступ до яких заблокований мінуванням або активними боями.
Географія бойових дій фатально збіглася з картою промислового серця країни, де концентрація металургійних, хімічних та енергетичних потужностей є найвищою. Донеччина, Харківщина, Запоріжжя та Дніпропетровщина стали ареною, де індустріальна спадщина детонує в прямому й переносному сенсах. Співпраця експертів Conflict and Environment Observatory (CEOBS) та Zoï Environment Network дозволила зафіксувати понад 570 тривожних епізодів на 250 об’єктах лише за перші пів року вторгнення, причому більшість із них стали наслідком прямих фізичних руйнувань цілісних майнових комплексів. У таких умовах забруднення перестає бути побічним продуктом виробництва, перетворюючись на безпосередній результат розпаду самої інфраструктури, що вивільняє накопичену десятиліттями токсичну енергію.
Доля Кременчуцького нафтопереробного заводу ілюструє цей болючий перехід від контрольованого експлуатаційного забруднення до катастрофічного. В умовах мирного часу робота НПЗ супроводжувалася передбачуваним впливом на атмосферу та стічні води, проте ракетні атаки перетворили стратегічне підприємство на гігантське вогнище, де горіння нафтопродуктів супроводжувалося викидом сажі та канцерогенів безпосередньо на житлові квартали.
Навіть після того, як останнє джерело вогню було ліквідоване, об’єкт залишився джерелом тихої загрози через просочену пальним землю та хімічно агресивну пожежну піну, що змішалася з технічними водами в зруйнованих комунікаціях. Подібна ситуація спостерігалася і в Сумах, де пошкодження 50-тонного резервуара з аміаком на заводі «Сумихімпром» поставило під загрозу тисячі життів. Хоча тоді сприятливий вітер та професійність рятувальників запобігли трагедії, цей інцидент наочно продемонстрував, наскільки крихкою є межа між локальною технічною несправністю та масштабною евакуаційною кризою в умовах війни.
Крім того, справжнім епіцентром екологічного лиха стали промислові гіганти Сходу, такі як сєвєродонецький «Азот» та маріупольська «Азовсталь». Рудо-бурі хмари оксидів азоту, що підіймалися над Сєвєродонецьком у травні 2022 року, стали візуальним втіленням хімічної агресії, що вражає дихальні шляхи на великій відстані. Руйнування цехів аміаку та метанолу на «Азоті» створило багатовекторну загрозу, де одночасно постраждали атмосферне повітря, грунти та артерія річки Сіверський Донець. У Маріуполі ситуація взагалі набула безпрецедентного масштабу через нашарування свіжих руйнувань на критичний стан дореволюційної та радянської спадщини. Радарні знімки, що підтверджують пошкодження понад половини структур «Азовсталі», лише частково описують глибину проблеми: вибухи на коксохімічних ділянках та поблизу накопичувачів промислових відходів підняли в повітря пласти старого пилу, насиченого важкими металами та ціанідами, створюючи токсичний коктейль, що за своєю небезпекою перевищує будь-які довоєнні показники.
В суспільстві також існує певний когнітивний дисонанс у сприйнятті екології міст, де зупинилися заводи, адже припинення роботи димарів створює ілюзію очищення повітря. Насправді ж ми спостерігаємо перехід забруднення у приховану, латентну фазу, коли замість регулярних викидів ми отримуємо неконтрольовані витоки з розбитих ємностей, розпилення азбесту з руїн та деградацію систем очищення стоків. Цей феномен особливо помітний на прикладі Авдіївського коксохіму та Лисичанського НПЗ, де пожежі на установках виробництва сірки та смолопереробних лініях залишили по собі «випалену землю» в хімічному розумінні цього слова. Відсутність можливості провести негайну рекультивацію грунтів означає, що сірчані сполуки та феноли стають частиною місцевої екосистеми на довгі роки.
Не менш тривожним є процес, який відбувається в надрах Донбасу, де затоплення шахт перетворюється на повільну екологічну катастрофу без вогню та вибухів. Припинення відкачування шахтних вод призводить до їхнього контакту з породами, що спричиняє мінералізацію та насичення води важкими металами. Ця агресивна рідина поступово підіймається до рівня питних горизонтів, отруюючи колодязі та перетворюючи родючі землі на солончаки. Водночас трагедія Каховської ГЕС довела, що промислове забруднення минулих десятиліть здатне до «реінкарнації».
Потужний потік води підняв і дна колишнього водосховища понад 90 тисяч тонн відкладень, насичених металами від заводів вище за течією, і переніс їх у вразливі екосистеми пониззя Дніпра. Це нагадування про те, що війна не створює нові проблеми з нуля, а часто вивільняє старі, роблячи їх частиною глобального кругообігу речовин у природі, який тепер несе загрозу далеко за межі заводських парканів.
Сліпа відбудова: як брак даних сьогодні закладає екологічні проблеми завтра
Важко зрозуміти масштаби екологічної катастрофи, коли тривають бої. Даних замало, тому аналіз довкілля зараз нагадує спробу скласти мозаїку, де бракує більшості деталей. Коли моніторингові станції знеструмлені або фізично стерті з карти, а доступ лабораторій до епіцентрів катастроф заблокований лінією фронту чи мінними полями, фахівці змушені спиратися на дистанційні методи дослідження. Об’єднаний дослідницький центр Європейської комісії прямо вказує на те, що відсутність регулярних польових замірів є головним бар’єром для формування об’єктивної динамічної карти довкілля. Як наслідок, сучасні звіти базуються на дешифруванні супутникових знімків, аналізі візуальних матеріалів із відкритих джерел та свідченнях очевидців, що дозволяє фіксувати лише видимі наслідки, залишаючи глибинні процеси невидимими до моменту деокупації територій.
Структурне розуміння масштабів руйнації вимагає чіткого розмежування трьох ешелонів шкоди, кожен з яких має свій часовий горизонт та механіку впливу на біосферу. Безпосередніми та найбільш медійними є гострі аварії, де вогонь на нафтобазах, розгерметизація цистерн з аміаком чи вибухи складів із агрохімікатами миттєво насичують атмосферу та грунти концентратами токсинів.
Значно підступнішим є другий рівень — хронічне забруднення, що виникає внаслідок системного розпаду промислової інфраструктури: від затоплення шахт та виходу на поверхню мінералізованих вод до руйнації очисних споруд і накопичення шламових відходів. Третій же пласт загрози прихований у стратегіях майбутнього відродження, де існує високий ризик ігнорування екологічних стандартів заради оперативного економічного результату.
Особлива небезпека посткризового періоду полягає у спокусі реанімувати застарілі індустріальні гіганти у їхньому первинному, технологічно недосконалому вигляді заради швидкого створення робочих місць. Такий підхід загрожує консервацією екологічного колапсу, який десятиліттями спостерігався у Маріуполі, Запоріжжі чи Авдіївці, де промисловий диктат не залишав простору для безпечного життя. Якщо відбудова піде шляхом копіювання радянських виробничих ліній, Україна ризикує власноруч зацементувати ті проблеми, які війна лише оголила, перетворюючи відновлення на нескінченне відтворення токсичного спадку.
Ефективна відповідь на виклики забруднення, викликаного бойовими діями, не може обмежуватися формальними підрахунками збитків, а має трансформуватися у систему жорсткого екологічного менеджменту. Це передбачає створення детальних цифрових карт уражених ділянок, проведення незалежних експертиз відразу після розмінування та формування переліку об’єктів з критичним рівнем ризику. Необхідно впровадити суворий контроль за станом хвостосховищ (спеціальні інженерні споруди, призначені для зберігання радіоактивних, токсичних та інших відвальних відходів збагачення корисних копалин.
Такі відходи називають «хвостами» – ред.), розробити протоколи утилізації будівельного сміття з домішками азбесту та накласти мораторій на запуск підприємств без попередньої комплексної оцінки їхнього впливу на екосистему. Сучасна історія довела, що стара промислова модель є надзвичайно вразливою, адже у мить обстрілу завод перетворюється з активу на екологічну бомбу сповільненої дії, що робить перехід до зелених технологій не просто вибором, а безальтернативною умовою національної безпеки.
Україна сьогодні мимоволі стала майданчиком, де випробовується міцність міжнародних конвенцій та ефективність сучасних методів екологічного моніторингу. Здатність держави вибудувати прозору систему контролю за кожним літром токсичних відходів та кожним випадком хімічної агресії на полі бою визначить як успіх у міжнародних судах, так і безпеку наступних поколінь. Хімічна війна не закінчується з припиненням вогню, а триває доти, доки отрута залишається в грунтах, воді та логіці промислового управління. Перед державою стоїть завдання перетворити країну з «зони ризику» на територію технологічної безпеки, де індустрія більше не є заручником власної небезпечної спадщини.
