Війна в Україні зруйнувала не лише міста й долі, а й глибоко втрутилася в одну з найвразливіших сфер людського життя — психічний та ментальний стан. Те, що ще 4 років тому залишалося приватною проблемою або темою вузького фахового діалогу між лікарем і пацієнтом, у воєнний час перетворилося на питання суспільної безпеки, державної відповідальності та контролю над людиною.
Масова травма, втрата близьких, життя під постійною загрозою обстрілів, вимушене переміщення, руйнування житла і соціальних зв’язків, економічна нестабільність і хронічна невизначеність сформували нову реальність, в якій психічні розлади перестали бути винятком і стали логічною реакцією психіки людини на екстремальні обставини. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), у країнах, які перебувають в стані війни або тривалого збройного конфлікту, від 25% населення потребують професійної психологічної або психіатричної допомоги
Окремо у звітах ООН наголошується, що саме збройні конфлікти різко підвищують рівень депресивних і тривожних розладів, посттравматичного стресового розладу та суїцидальних ризиків серед цивільного населення
Парадокс воєнного часу також полягає в тому, що психіатрія одночасно стає і простором порятунку, і джерелом страху. Для певної категорії людей — це єдина можливість зберегти психічну стабільність і працездатність. Для інших — ризик отримати стигматизуючий діагноз, зіткнутися з обмеженням прав, проблемами з працевлаштуванням або небажаними адміністративними наслідками. В цій напрузі між допомогою та контролем формується глибока недовіра до системи психіатричної допомоги.
Крім того, ситуацію додатково ускладнює мобілізаційний процес воєнного часу. Психіатричний висновок у таких умовах набуває особливої ваги — інколи як обґрунтований медичний документ, інколи як інструмент управлінських рішень, а подекуди — як останній бар’єр між людиною та фронтом. Це породжує дві крайнощі: страх звертатися по допомогу та свідому симуляцію психічних розладів у надії уникнути служби. Обидві моделі поведінки є симптомами системної кризи довіри між громадянином і державою.
Журналісти ІА «ФАКТ» вирішили проаналізувати, кому з населення в умовах війни доступна психіатрична та психологічна допомога, і чи виступає вона справжнім простором підтримки, чи швидше інструментом тиску та контролю. Для цього ми поспілкувалися з психологами та психіатрами, вивчили доступні дані і кейси, щоб з’ясувати, як працює система на практиці і де проходить межа між допомогою і адміністративним впливом.
Щоб розібратися в реальній доступності психіатричної та психологічної допомоги, ми взяли інтерв’ю у психіатра Харківської обласної клінічної психіатричної лікарні №3. За його словами, офіційно допомога доступна багатьом, але на практиці ситуація зовсім інша.
«Фактично системну підтримку отримують лише ті, хто перебуває у структурі військових. Вони мають доступ до психологів у госпіталях, групових консультацій і процедур ВЛК. Для цивільних все значно складніше: допомога реально існує лише у великих містах і для тих, хто може дозволити собі приватну психотерапію. Решта лишається поза системою», — пояснює лікар.
За його словами, найменш захищеними є внутрішньо переміщені особи, мешканці прифронтових територій, люди похилого віку та ті, хто не має доступу до цифрових сервісів. Особливу групу становлять чоловіки призовного віку, для яких будь-який візит до психіатра автоматично сприймається як ризик мобілізації.
«Ми часто бачимо, що люди просто бояться звертатися, навіть коли стан вимагає допомоги. Страх наслідків і соціальної стигматизації робить доступ до системи номінальним, а не реальним.
Українці витримують надзвичайно складні обставини, однак тривала війна позначається на психічному стані. Зростає рівень виснаження, тривожності, з’являються проблеми зі сном і симптоми посттравматичного стресового розладу. Навіть психологічно стійкі люди потребують підтримки, часу на відновлення та елементарної турботи про себе ‒ повноцінного сну й регулярного харчування.
Досвід інших країн свідчить про довготривалі наслідки війни. Наприклад, у США після завершення бойових дій кількість смертей, пов’язаних з психологічними наслідками, зокрема самогубствами серед ветеранів, перевищила втрати під час самої війни. Це підкреслює, що наслідки травматичних подій можуть проявлятися й посилюватися вже після припинення активних бойових дій.
Нелікований посттравматичний стресовий розлад з часом здатен набути хронічного характеру та впливати на структуру особистості. Саме тому важливим є своєчасне психологічне втручання. Водночас у нинішніх умовах його повноцінна реалізація ускладнена через нестачу спеціалістів і скорочення профільних відділень», — розповідає психіатр.
Отже, офіційні декларації щодо турботи держави про психічний стан населення і реальна практика часто розходяться. Допомога існує, але вона «елітна» і вибіркова, що створює ще один рівень тривоги та недовіри серед населення.
Ми поспілкувалися також з психологом Наталією Коваль з Київської обласної психлікарні та юристом Олександром Гончаром, який консультує з питань прав людини та соціальних гарантій.
«Повномасштабна війна суттєво вплинула на психічний стан українців, і ці зміни стають дедалі помітнішими. Серед молодих людей віком 25‒35 років у 2025‒2026 роках рівень стресу залишається надзвичайно високим і сягає 91%.
У психічний стан літніх людей дедалі частіше характеризується відчуттям “життя на паузі”. Тривала війна впливає на сприйняття часу й майбутнього: багато хто перестає будувати плани, відкладає важливі рішення та живе в режимі очікування. Це супроводжується втратою здатності радіти звичним речам і поступовим емоційним виснаженням. Постійна напруга, ізоляція та накопичені втрати поглиблюють відчуття спустошення.
Крім того, поширеними залишаються симптоми посттравматичного стресового розладу. Серед них ‒ порушення сну, підвищена дратівливість, емоційна нестабільність, схильність до роздратування або спалахів злості. За наявними тенденціями, такі прояви фіксуються приблизно у 44‒45% населення, і літні люди належать до групи підвищеного ризику через накопичений досвід стресових подій та обмежений доступ до психологічної допомоги.
Додатковим чинником є фінансова тривога. Понад 40% людей висловлюють занепокоєння через нестачу коштів, що особливо гостро відчувається серед старшого покоління з фіксованими доходами. Невпевненість у матеріальному забезпеченні посилює загальну тривожність, погіршує емоційний стан і ускладнює процес відновлення.
Приблизно половина людей нам повідомляє про постійне виснаження, пригнічений настрій та проблеми зі сном. Тривале перебування у стані напруження формує хронічну втому, яка поступово накопичується та ускладнює повсякденне життя.
Щодня я працюю з пацієнтами, і майже половина з них звертається не за терапією, а з питанням: “Що буде після діагнозу?”. Люди бояться, що психіатричний статус обмежить їхні права, завадить працевлаштуванню, змінить документи або стане проблемою на ВЛК. У багатьох є реальні історії, коли колишні пацієнти потрапляли у бюрократичні пастки на роки
Минулого місяця я консультувала родину переселенців із Сєвєродонецька. Батько мав сильну тривожність, але відмовлявся від лікування через страх, що це вплине на дозвіл на роботу і соціальні виплати. Його стан погіршився настільки, що довелося підключати кризову команду», — каже Наталія Коваль.
За неофіційними оцінками, які озвучила Наталія Коваль, близько 60% пацієнтів, які потребують регулярної психопідтримки у Києві та Львові, не звертаються через страх наслідків діагнозу.
Юрист Олександр Гончар додає:
«Я веду консультації у Києві та Львові, і бачу одну закономірність: запис в медичних документах про психіатричний діагноз часто використовується як аргумент проти людини. Це може впливати на отримання ліцензій, роботу в державних органах, доступ до деяких соціальних програм. Ми навіть фіксували випадки, коли чоловіки призовного віку, які мали короткострокову консультацію у психіатра, почувалися змушеними приховувати свій стан, боячись потрапити до мобілізаційного списку.
У середньому на 10 чоловіків призовного віку, які мали епізодичну психіатричну консультацію, 7 уникали повторного звернення, бо боялися, що це буде використано проти них.
Навіть для тих, хто офіційно отримав статус пацієнта психіатра, існує довгострокова фіксація записів. Люди часто не усвідомлюють, що ці дані можуть з’являтися у бюрократичних перевірках протягом кількох років. Через це формується культура замовчування та самолікування».
У підсумку страх перед наслідками діагнозу перетворює психіатрію з потенційного ресурсу підтримки на додаткове джерело стресу, що ускладнює доступ до допомоги та поглиблює психічні проблеми суспільства і це стає настільки системним, що навіть фахівці визнають: без зміни правил фіксації діагнозів і прозорості процедур, більшість людей залишатиметься в тіні та не отримає необхідної підтримки.
Поступово суспільство адаптувалося до реальності постійної небезпеки. Багато людей навчилися функціонувати в умовах тривог, втрат і невизначеності, однак така адаптація має свою ціну. Спостерігається емоційне притуплення, зниження чутливості до подій та зростання рівня агресивних реакцій. Те, що раніше викликало сильні переживання, дедалі частіше сприймається як буденність.
Водночас більшість громадян оцінює власне життя як таке, що має низьку якість. Близько 72% українців пов’язують це з постійними переживаннями за безпеку та матеріальне становище. Невизначеність щодо майбутнього та нестабільні доходи посилюють тривожність і відчуття нестабільності.
Слід зазначити, що попит на психологічну допомогу зростає. Якщо у 2022 році до спеціалістів зверталися близько 7% громадян, то наприкінці 2025 року цей показник зріс до 17%. Водночас потреба значно перевищує можливості системи: понад 70% дорослих потребують підтримки, однак далеко не всі мають до неї доступ.
Окремим викликом стане повернення до мирного життя 5‒6 мільйонів ветеранів та членів їхніх родин. Їхня реінтеграція вимагатиме як професійної психологічної допомоги, так і формування в суспільстві нових моделей взаємодії, взаєморозуміння та підтримки.
Варто зазначити, що в умовах загальної мобілізації психіатрія стикається з явищем, яке раніше вважалося поодиноким: люди свідомо імітують або перебільшують симптоми психічних розладів. Метою цієї симуляції є отримання офіційного діагнозу як способу уникнення від служби на фронті. На перший погляд, це може виглядати як «масовий обман», але глибший аналіз показує, що це є показником небажання воювати, а також системного кризового дефіциту довіри до державних процедур і соціальних гарантій. Недовіра до процедур і гарантій робить будь-яку офіційну оцінку ризиковою, тому пацієнти намагаються грати за власними правилами.
Важливо підкреслити, що межа між симуляцією, перебільшенням симптомів і реальним психічним розладом воєнного часу часто розмивається. Хронічний стрес, травма, постійна загроза життю й економічна нестабільність здатні провокувати реальні симптоми, які люди можуть додатково підсилювати, навмисно чи неусвідомлено. У таких умовах традиційна категоризація «справжнє» vs «фальшиве» втрачає чіткість і не завжди дозволяє адекватно оцінити стан людини, оскільки психіка реагує на тривале навантаження складно й багаторівнево, поєднуючи об’єктивні прояви розладу з суб’єктивними стратегіями пристосування.
«Я бачу випадки, коли психіатричні висновки застосовують в зовсім інших контекстах, ніж лікування. Наприклад, виникають конфлікти з роботодавцями: працівника, який отримав діагноз навіть у рамках тимчасового спостереження, можуть звільнити або обмежити його доступ до посадових обов’язків. Іноді виникають суперечки з військовими структурами або ВЛК, де психіатричний статус може трактуватися на користь або проти людини, залежно від обставин.
Крім того, психіатричний висновок іноді стає аргументом у сімейних конфліктах або питаннях опіки над дітьми, а активні громадяни чи ті, хто проявляє незручну громадську позицію, можуть стикатися з тиском на підставі діагнозу.
Люди дійсно приходять з психічними проблемами, але бачать, що документ стає інструментом контролю — і це демотивує звертатися по допомогу взагалі», — розповідає наш перший співрозмовник, лікар.
Ключовим у цьому питанні є також відсутність прозорих процедур і гарантій, через що психіатричний діагноз втрачає функцію захисту і стає потенційним ризиком. У таких умовах система, яка мала би підтримувати психічне здоров’я, часто лише поглиблює страхи та недовіру до спеціалістів, змушуючи людей замовчувати симптоми або шукати альтернативні способи «захисту».
Таким чином, діагноз може стати не основою для лікування, а ярликом, який формально існує на папері, але соціально і адміністративно працює проти людини, створюючи додатковий рівень тиску у стресовій ситуації війни.
Як бачимо, війна виявила слабкі місця психіатричної системи, які раніше залишалися прихованими. Перш за все, країна стикається з нестачею фахівців: на великі міста та фронтові регіони припадає надто мала кількість психіатрів, щоб покрити потреби населення. При цьому навантаження на наявних спеціалістів критичне — перегруженість та професійне вигорання стають нормою, що негативно впливає на якість оцінки та лікування. У такій системі будь-яка консультація скорочується до мінімуму, а комплексне спостереження за пацієнтом практично неможливе.
Додатковим фактором є відсутність єдиних стандартів діагностики та взаємодії між психологічною і психіатричною допомогою. Пацієнт часто рухається між різними структурами, отримуючи фрагментарну підтримку або взагалі залишаючись без неї. Такий розрив поглиблює недовіру до системи і стимулює приховування симптомів, самолікування або звернення до непрофесіоналів. Особливо гостро відчувається дефіцит довгострокового супроводу: навіть коли пацієнт отримує початкову допомогу, відсутність стійких програм терапії, підтримки та моніторингу створює ризик рецидиву, загострення симптомів і хронізації розладів.
Війна змінила не тільки фронт і економіку, але й систему психічного здоров’я. Психіатрична і психологічна допомога в Україні сьогодні доступна лише частині населення: військовим через внутрішні структури, мешканцям великих міст і тим, хто має фінансові можливості. Для решти — переселенців, жителів прифронтових територій, людей похилого віку та чоловіків призовного віку — система формальна і фрагментарна.
Це не критика професії, а реальність війни. Вона показує, що навіть медицина, покликана рятувати життя, може опинитися у ролі інструменту тиску, якщо відсутні прозорі процедури, довіра та доступність допомоги.
