ІА “ФАКТ” вже писало про те, як Арктика перетворюється з віддаленого льодового регіону на ключовий геостратегічний вузол століття. Танення криги відкриває нові маршрути, прискорює доступ до ресурсів і породжує нову геополітичну конкуренцію. У регіоні зіштовхуються екологічна криза, енергетичні інтереси, цифрова інфраструктура й політичні претензії. Попри “зелену” риторику, держави активізують видобуток викопного палива, будують термінали, прокладають кабелі та формують консорціуми.
За контроль над Північчю конкурують Норвегія через Equinor, Росія через “Восток Ойл” і Китай через частки в Arctic LNG 2. США і ЄС поки обережні, але ризикують відстати, зокрема в критичних галузях на кшталт постачання молібдену з Гренландії. Арктика вже не “спокійний лід”, а поле змагання інтересів, де кожен грає свою гру.
Арктика між правом і силою: як Росія трансформує Північний морський шлях у зону контролю
Чи можливий міжнародний режим судноплавства? Теоретично так, але політично – навряд чи. У рамках Конвенції ООН з морського права (UNCLOS), прибережні держави мають обов’язок забезпечувати свободу судноплавства в міжнародних водах, навіть у Північному Льодовитому океані. Але стаття 234 Конвенції відкриває лазівку: якщо умови навігації ускладнені льодом, прибережна держава може впроваджувати власні правила для захисту довкілля.
Цією нормою Росія та Канада користуються як правовим щитом для обмеження свободи навігації. Формально з метою охорони довкілля. По суті, для встановлення суверенітету над навігаційними каналами. І тут міжнародна система стикається з власною слабкістю: правові формулювання стають інструментом політичного блокування.
РФ фактично перетворює Північний морський шлях на внутрішній коридор. Закон, ухвалений у 2022 році, зобов’язує іноземні військові судна попереджати за 90 днів і дозволяє Росії забороняти їм прохід через такі стратегічні протоки як Карські ворота, Вількіцький і Саннікова.
За словами незалежних аналітиків, це спроба побудувати унілатеральний режим контролю за однією з ключових сучасних транспортних артерій. Росія робить це системно: будуються арктичні військові бази, інфраструктура, а юридичне поле підганяється під стратегію силового домінування.
Позиція США тут однозначна: такі дії несумісні з принципами UNCLOS і підривають глобальну морську стабільність.
У відповідь на спроби монополізації Північного морського шляху дедалі більше уваги приділяється трансполярному морському шляху – маршруту, який проходить прямо через центр Арктики, здебільшого міжнародними водами.
У цьому сценарії жодна держава не контролює весь маршрут, трансполярний морський шлях оминає російську берегову зону, а основною перешкодою лишаються льодові умови, що досі ускладнюють рух. Але згідно з науковими моделями, до середини століття цей маршрут може стати навігаційно реальним у літній сезон, що змінить всю структуру глобальної торгівлі.
Оптоволокно крізь кригу: як Арктика стає хребтом цифрового світу
У 2020-х низка країн почала прокладати трансарктичні підводні кабелі для нового цифрового шовкового шляху між Азією та Європою.
Зокрема, Far North Fiber – проєкт протяжністю 14 000 км, що має з’єднати Японію, Аляску, Канаду, Гренландію та Європу через Північно-Західний прохід. Це спільна ініціатива фінської Cinia, американської Far North Digital і японської Arteria Networks, очікуваною вартістю у 1,2 мільярда доларів. Важливо, що маршрут пролягає через території країн НАТО.
Polar Express – російський відповідник, який має поєднати Мурманськ і Владивосток через 12 650 км оптоволокна вздовж арктичного узбережжя РФ. Проєкт покликаний контролювати усі арктичні логістичні й енергетичні центри Росії.
Об’єднати ЄС і Китай через Північний морський шлях мала і амбітна ініціатива фінської компанії Cinia – Arctic Connect. Але внаслідок геополітичної дестабілізації через російське вторгнення в Україну проєкт заморожено.
Компанії масштабу Google, Meta (Facebook), Microsoft та Amazon бачать в Півночі енергетичну базу для цифрового майбутнього. Так, дата-центр Facebook у шведському Лулео працює на гідроелектриці, а холодне повітря Арктики забезпечує його природне охолодження, при мінімальних викидах та знижених майже наполовину енерговитратах.
Microsoft розглядає підводні серверні модулі, які можна охолоджувати морською водою. Користуючись стабільним кліматом і доступом до екологічної енергії, зелені дата-хаби в Ісландії та Фінляндії запускає Amazon. Ці техногіганти замислюються не лише про сьогодні, а й про тиск користувацького трафіку у 2030-х.
Як компонент комунікаційної інфраструктури НАТО в Арктиці уже тестується Starlink від SpaceX. Запущено пілотні проєкти в Канаді, на Алясці, а також у військовому застосуванні.
У партнерстві з урядами північних країн для забезпечення інтернет-покриття в віддалених арктичних громадах працює OneWeb. Це вже не експеримент, а оперативна інфраструктура для державних сервісів і безпеки.
Arctic Connect, окрім оптоволоконного кабелю, передбачав ще й супутниковий вузол на півночі Норвегії для інтеграції супутникових і наземних систем. Але санкції проти РФ зупинили участь китайських інвесторів.
Полярна пастка: як країни під гаслами сталості добувають вуглеводні за полярним колом
У певному сенсі Арктика – дзеркало подвійної моралі сучасної енергетичної політики. Саме тут країни, публічно просуваючи наративи “зеленого переходу”, найактивніше бурять, качають і експортують. Бо Арктика – ресурсне поле, де клімат відступає перед бюджетом.
У політичних стратегіях Норвегія – зразок сталого розвитку. “Ми будемо лідерами у зеленому переході”, – кажуть норвежці. Але нафта, як і раніше, найактивніше наповнює державну скарбницю.
5 років тому, попри офіційні зобов’язання Паризької угоди, норвезький уряд затвердив відкриття 136 нових ліцензій на розробку родовищ. А цьогоріч у Баренцовому морі державна компанія Equinor відкрила чергове нафтове родовище. Це стало частиною проєкту Johan Castberg – найбільшого нафтового об’єкта в арктичній Норвегії.
І це не виняток, а система. Канади, США, навіть Данія з Гренландією балансують між “екологічною відповідальністю” і енергетичним націоналізмом.
Арктичний видобуток – не просто нафта. Це надзвичайно вуглецево-інтенсивні проєкти через високі витрати на буріння в холодних водах. Адже чорний вуглець, продукт згоряння палива, осідаючи на льодовиках, пришвидшує їх танення. Метан, що просочується з родовищ, – парниковий газ, у десятки разів потужніший за CO₂.
Згідно з аналізом WWF, видобуток у Арктиці до 2050 року перевищить “вуглецевий ліміт”, передбачений Паризькою угодою, у 7 разів.
Чи можна поєднати бурову вежу й кліматичну політику? У короткому горизонті ні. У стратегічному – так, але за умов чесності й системного мислення. Для цього необхідне жорстке міжнародне регулювання видобутку в полярних регіонах – через окремий арктичний енергетичний протокол. Не декларативний, а юридично зобов’язальний. Треба перенаправити інвестиції у відновлювану енергетику в самих полярних регіонах.
Так, у березні минулого року Норвегія виділила $193 млн на створення плавучої вітрової електростанції в Баренцовому морі, що забезпечить енергією місто Хаммерфест і частково замінить нафтогазову генерацію.
Варто передбачити і фінансовий “перехідний фонд” для північних громад, які втратять доходи від вуглеводнів, але отримають нові можливості через зелений кластер.
Арктика між прибутком і гідністю: як тане світ корінних народів
Те, що сьогодні відбувається в Арктиці, – битва не лише за ресурси, а й за душу цивілізації. Коли ми говоримо про право на традиційний спосіб життя, маємо на увазі не фольклор, а фундаментальне право на гідність. Для інуїтів у Канаді, для саамів у Скандинавії чи алеутів у США та РФ мисливство і рибальство – не хобі, а форма існування. Але клімат та економіка грають проти них.
Танення вічної мерзлоти, нестабільні міграційні шляхи тварин, зникнення льодових переходів – усе це руйнує тисячолітній ритм життя. Звичні маршрути стають смертельно небезпечними. На Алясці за останні 10 років кількість випадків провалювання снігоходів під лід зросла вдвічі.
До цього додається і промислова експансія. На Чукотці та в Якутії місцевим спільнотам через проєкти видобутку золота, газу й вуглеводнів іноді обмежують доступ до мисливських територій. Москва ігнорує їхні голоси в процесі консультацій. У 2022 році зафіксовано щонайменше 6 порушень прав корінних народів у контексті промислового видобутку – від відмови у громадських слуханнях до репресій проти активістів.
Звичайно, існує міжнародна правова база: це декларація ООН про права корінних народів, Конвенція МОП №169, регіональні хартії. Але чи працюють вони? У Канаді – частково, у Норвегії – краще, у РФ, що не дивно, – майже нівельовані.
Наприклад, в Канаді створення території Нунавут стало реальним інструментом впливу інуїтів на політику. У Норвегії вагу в земельних і освітніх питаннях має Саамський парламент. У Гренландії з 1979 року існує автономія, з можливістю регулювати власні ресурси.
А в Росії закон “Про гарантії прав малочисельних народів” де-факто паралізований. Навіть у випадках з компаніями “Норнікель” чи “Росгеологія”, що працюють у зонах традиційного проживання, місцеві не мають реального впливу на рішення.
Мерзлота тане – стабільність світу розморожується
Танення вічної мерзлоти – не просто екологічна проблема, а виклик глобальній безпеці. Так, у 2020 році в Норильську сталася масштабна аварія: через просідання мерзлоти зруйнувався резервуар, що містив 21 000 тонн дизельного пального. Це не локальний інцидент, а індикатор того, що чекає регіон, де десятки військових, логістичних і промислових об’єктів збудовані “на льоду”.
Мерзлота – кліматичний сейф, у якому природа мільйони років зберігала запаси вуглецю, і який тепер відкривається. Метан, що виходить із тундри Якутії, Аляски чи півночі Канади, у 86 разів потужніший за CO₂ за перші 20 років після викиду. Як наголошують кліматологи, ризик “вибухового” виходу метану – черговий фактор глобального потепління, проти якого немає жодної зброї, крім стримування.
Йдеться не лише про парникові гази. У Сибіру вже були випадки сибірської виразки, які, на думку експертів, стали наслідком танення давніх могильників тварин. Патогени, що дрімали тисячоліттями, можуть повернутись у біологічний обіг. Це потенційна кліматично-епідеміологічна гібридна загроза.
Зі зростанням активності на Північному морському шляху підвищується ризик аварій. Але на відміну від Мексиканської затоки, в Арктиці немає суден-реагування за годину шляху. Наразі відсутні технології, які б дозволили ефективно прибрати нафту з поверхні криги чи під льодовим покривом. А це не лише питання екології, а й довіри до держав, які претендують на Арктику як на зону впливу.
Більшість віддалених арктичних громад у Канаді та на Алясці не мають доступу до ресурсів для реагування на розливи. Якщо завтра станеться аварія, на місце першими прибудуть не екологи, а військові. Причому питання – чиї? Росії, США чи Китаю?..
…То чи здатна цивілізація, що втрачає лід, не втратити моральний компас? Здатна, лише якщо зуміє побачити в Арктиці не лише кригу, нафту й кабелі, а, передусім, дзеркало власної совісті. Бо поки одні будують бази й прокладають оптоволокно, інші втрачають землю предків, джерела їжі й сенс існування. Поки одні говорять про “сталий розвиток”, бурові вежі підривають саму суть кліматичних зобов’язань. Арктика – це не окрайок світу, а центр протистояння між жадобою і відповідальністю, між сучасними технологіями і традиціями тисячоліть. Якщо ми не зможемо врегулювати це протистояння не лише законами, а й етичними принципами, наслідки відчує не лише регіон, а й ми самі.
Тетяна Вікторова
