Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну тисячі дітей, які втратили батьків або були позбавлені піклування, продовжують залишатися за кордоном — у притулках, шелтерах, програмах тимчасового захисту, які створювались на хвилі гуманітарної підтримки. Ці діти стали символом порятунку й водночас заручниками складних міждержавних рішень, правових колізій та суперечливих тлумачень, що таке «найкращі інтереси дитини» в умовах війни. Україна намагається повернути своїх громадян додому — не в інтернати, а в сімейні форми виховання. Але стикається з тим, що навіть добрі наміри впираються в зовнішню волю інших держав. Серед них — Греція, яка у 2025 році фактично заблокувала репатріацію восьми українських дітей із міста Славутич, евакуйованих у квітні 2022-го.
Як і куди вивезли дітей зі Славутича, і що з ними відбувалось у Греції
Після початку повномасштабного вторгнення Україна евакуювала за кордон понад чотири тисячі дітей-сиріт. Тоді Україна і держави-партнерки не розуміли, як довго триватиме війна і скільки часу діти житимуть у гостях. Евакуація сприймалась як тимчасовий захід, спрямований на захист життя дітей, які опинились під загрозою. У 2022 році не існувало механізмів повернення, бо ніхто не знав, чи буде взагалі така можливість. Згодом, коли стало зрозуміло, що бойові дії можуть тривати роками, Україна почала розробляти державну стратегію повернення дітей, які тимчасово перебувають за кордоном. У 2024 році уряд затвердив постанову, яка передбачає не повернення дітей до інтернатних закладів, а негайне влаштування у сімейні форми виховання. Таким чином, було створено законодавчу базу для поступового повернення дітей-сиріт додому. Проте на практиці цей процес виявився набагато складнішим.
Окремі країни, які у 2022 році прийняли українських дітей, не виявили готовності їх відпускати. У квітні 2022 року десятьох дітей з сиротинця «Родинний затишок» евакуювали до Греції. Їх розмістили у шелтері в Афінах у рамках грантової програми «Home Project», яка на той момент фінансувалась урядом Нідерландів. Про це розповідає керівниця сиротинця Яна Полегенько. 26 квітня 2022 року представники організації повідомили у Facebook, що діти прибули до притулку «Нісос» після тривалої й небезпечної подорожі, та опублікували фотографії.
Жодних обговорень термінів перебування не велося — війна тільки почалась, і всі сподівалися на швидке завершення бойових дій. Діти мешкали в одному будинку разом із супроводжуючою працівницею сиротинця. З часом вони почали відвідувати грецькі школи й дитсадки, щосуботи мали українську школу. Дозвілля також організовували: охочі відвідували танцювальні секції, хлопці — спортивні гуртки.
Однак, за свідченнями представників української діаспори, зокрема Тетяни Петляшенко, ситуація виявилась далекою від ідеальної. Її онука ходила до тієї ж школи, що й українські сироти. Жінка дізналась, що семеро дітей із України часто приходять до школи голодні, хворі, в неохайному вигляді. За її словами, діти просили їжу в інших учнів. В однієї дівчинки були проблеми зі шлунком, але її змушували відвідувати школу навіть під час хвороби.
Тетяна Петляшенко зазначила, що, попри спроби допомогти дітям, адміністрація шелтера забороняла спілкування з ними. Передати їжу можна було лише приховано. Вона наголосила: «Діти ходять голодні, обірвані. Цей жах я спостерігаю вже два роки. Можливо, це недержавна установа, але має ж бути якесь піклування».
Керівниця сиротинця Яна Полегенько визнала, що на початку були труднощі з харчуванням, пов’язані з адаптацією до іншого раціону. У Греції переважають страви з бобових, які діти не звикли вживати в таких обсягах. За її словами, з часом діти адаптувались. Але проблеми посилились, коли в будинок підселили кількох біженців з Близького Сходу. Це спричинило конфлікти, діти почали скаржитись, що у них забирають їжу. Саме тоді, як зазначає Полегенько, почались активні пошуки способів повернення дітей в Україну.
Чому Україна вирішила повертати дітей додому і що для цього зроблено
У 2024 році представники української діаспори подали скаргу в Офіс омбудсмена, вказавши на порушення прав дітей у шелтері. Зокрема, у зверненні зазначалося, що деякі діти перестають говорити українською. Водночас припинилось фінансування шелтера — приймаюча організація офіційно повідомила про призупинення підтримки. За словами голови Національної соціальної сервісної служби Василя Луцика, це є достатньою юридичною підставою для повернення дітей в Україну.
Організація «The Home Project» згодом знайшла інші джерела фінансування, однак українська сторона вже ухвалила рішення: дітей потрібно забрати. До весни 2024 року двох дітей встигли забрати родичі. Решту восьмеро мали повернути 24 березня 2025 року. Для них вже були знайдені прийомні родини — згідно з урядовою постановою, повернення дітей в інтернати не планувалось.
Як і чому Греція заблокувала повернення українських сиріт
За добу до запланованого повернення, 23 березня, прокурор міста Афіни у справах неповнолітніх видав постанову про тимчасову передачу дітей під опіку грецької благодійної організації «The Home Project». У документі зазначалося, що необхідно вжити «вичерпних заходів з оцінки та визначення найкращих інтересів неповнолітніх дітей, зокрема щодо можливості їх репатріації». Було вказано, що кожна дитина залишиться у притулку до ухвалення індивідуального рішення на основі персональної оцінки.
Міністерство закордонних справ України та Посольство України в Греції оперативно зреагували: спробували ініціювати зустріч з міністром міграції, надіслали термінову вербальну ноту до МЗС і Міністерства міграції Греції. Водночас Офіс омбудсмена звернувся до свого грецького колеги. Однак жодної відповіді отримано не було.
Під час подальших перемовин на рівні заступників міністрів закордонних справ, грецька сторона зазначила, що затримка має «бюрократичний характер» і пообіцяла позитивне вирішення. Але станом на червень 2025 року це рішення так і не ухвалене.
Представник МЗС Греції у відповідь на звернення українських дипломатів заявив, що «питання репатріації дітей віднесене до компетенції органів юстиції Греції, що виключає можливість зовнішнього впливу на ситуацію».
Українські дипломати відвідали дітей у шелтері. Вони зазначили, що діти підтримують зв’язок зі своїми законними представниками в Україні, однак повернутись додому поки що не можуть. У самій організації «The Home Project» заявили, що «доки для кожної дитини не буде визначено стале, індивідуалізоване довгострокове рішення, вона продовжуватиме перебувати під опікою в притулку».
Чи траплялись подібні випадки в інших країнах Європи
Це не перший випадок, коли європейська держава фактично блокує повернення українських дітей-сиріт. У серпні 2024 року в Італії суд ухвалив рішення залишити на території країни 57 дітей із Бердянська, які були вивезені після початку війни. А наприкінці травня 2025 року схожа ситуація виникла в Австрії. Організація Senecura, яка управляла шелтером, виступила проти повернення 52 дітей, пояснюючи це «невизначеним майбутнім через війну». Після тривалих переговорів дітей повернули до України 1 червня.
Василь Луцик зазначає, що у європейських партнерів будь-який обстріл або загроза в Україні сприймається як небезпека для всієї країни. Вони не диференціюють регіони. На думку Луцика, потрібно системно пояснювати, що в Україні є відносно безпечні області, уряд працює, функціонує місцева влада, і діти можуть бути влаштовані в родини з дотриманням усіх вимог.
Скільки дітей повернули і скільки ще чекають на повернення
Станом на кінець травня 2025 року, за даними Національної соціальної сервісної служби України, було повернуто 3129 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Ще 1683 дитини залишаються за кордоном. Робота над їхнім поверненням триває. Але процес гальмують не українські органи, а зовнішні перешкоди — бюрократія, відсутність готовності деяких держав визнавати українську правосуб’єктність у питаннях опіки та інтерпретації поняття «найкращі інтереси дитини».
Історія восьми дітей із притулку «Родинний затишок», які вже третій рік не можуть повернутись з Афін до України, свідчить про глибшу проблему, ніж просто технічні збої в міжнародній співпраці. Йдеться про розмиту відповідальність, нерівність у позиціях, складність уніфікації понять, які на перший погляд видаються спільними — безпека, піклування, захист.
Україна має механізм повернення, має ресурси, має готовність прийняти дітей у сім’ї. Але право реалізувати це рішення залежить не лише від держави походження, а й від готовності приймаючої країни визнати, що дитина може бути щасливою не тільки в європейському шелтері, а й у власному домі. Поки це усвідомлення не стане основою міжнародної взаємодії, подібні ситуації повторюватимуться — на шкоду дітям, які залишаються між законодавствами, між державами, між обіцянками і реальністю.
