Хто з українців готовий вертатися з Європи і що визначатиме це рішення: результати нового дослідження

Повномасштабна війна змінила українське суспільство не лише в межах країни, а й далеко за її кордонами. В Європі за кілька років сформувалася велика спільнота людей, які виїхали від небезпеки, влаштували побут у нових містах і поступово вбудовуються в інші економіки. Масштаб цього переміщення вже давно виходить за межі суто гуманітарної теми, оскільки йдеться про працездатне населення, освічених фахівців, родини з дітьми та ту частину середнього класу, від якої залежить не лише споживання, а й здатність країни відновлюватися після війни.

Скільки українців залишаються за кордоном і чому це питання виходить за межі статистики

Нове дослідження Центру економічної стратегії пропонує дивитися на цю ситуацію через цифри, соціальний склад і мотиви самих людей, які опинилися за межами України після початку великої війни. Під час презентації дослідження, в якій взяли участь директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елла Лібанова та голова української місії Світового конгресу українців Андрій Шевченко, обговорювали не лише масштаби виїзду, а й умови можливого повернення, які для мільйонів людей залежать від поєднання безпеки, роботи, освіти дітей і зрозумілих правил життя після війни.

За оцінкою Центру економічної стратегії, за межами України зараз перебувають приблизно 5,6 мільйона українських біженців. За цією цифрою стоїть складне середовище людей з різним віком, доходами, освітою, професіями і сімейними обставинами, через що питання повернення не можна звести до одного універсального сценарію.

Для України ця проблема має безпосередній економічний вимір, оскільки йдеться не лише про тимчасову втрату населення, а про тривале вибуття людей, які працювали, витрачали кошти, сплачували податки, виховували дітей і підтримували локальні економіки у своїх містах. Саме тому розмова про біженців дедалі частіше переходить із площини співчуття та статистичних звітів у площину стратегічного вибору, від якого залежить майбутня структура ринку праці, темпи відновлення і демографічний баланс країни.

Соціальний вимір біженців

Матеріали дослідження показують тенденцію, яка особливо важлива для розуміння наслідків війни для України: значна частина тих, хто залишив країну, належить до економічно активного населення.

За результатами опитування, 71% біженців мають вищу освіту, 71% працювали в Україні до виїзду, а 43% могли дозволити собі дорогі покупки. Для порівняння, до війни, за даними соціологів, таких домогосподарств в Україні було близько 20%, і саме це зіставлення дає ключ до розуміння нинішньої ситуації. Серед тих, хто поїхав, виявилася значна частина українського середнього класу, тобто люди, які мали ресурс для самостійного життя, професійну суб’єктність і в багатьох випадках — досвід стабільної економічної участі.

Особливо промовисто виглядає оцінка, за якою приблизно 1,7 мільйона українців у західних країнах уже працюють. Для держав, які їх прийняли, це означає залучення нової робочої сили, тоді як для України наслідок виглядає значно жорсткіше, оскільки через втрату працівників і споживання економічні втрати можуть становити від 2% до майже 10% ВВП на рік залежно від сценарію.

Як відбувається інтеграція в європейських країнах

Кілька років життя за кордоном поступово змінюють статус українських біженців у приймаючих країнах, де тимчасове перебування дедалі частіше переходить у довший і складніший процес влаштування. Дослідження фіксує, що частка працевлаштованих серед біженців становить близько 60%, а це свідчить про досить помітний рівень включення в ринок праці.

Водночас сама наявність роботи не означає повноцінної професійної реалізації, оскільки 54% українців працюють не за тією спеціальністю, яку мали в Україні. Така невідповідність між попереднім досвідом і теперішньою зайнятістю створює ризик поступової втрати кваліфікації, особливо в тих сферах, де професійний рівень тримається на безперервній практиці, регулярному навчанні і роботі в профільному середовищі. Людина, яка в Україні працювала у своїй галузі, а за кордоном змушена погоджуватися на іншу діяльність, з часом може втрачати не лише кар’єрні позиції, а й зв’язок із власною професією.

Окремим чинником інтеграції дослідники називають знання мови країни перебування, і цей висновок виглядає визначальним для всіх подальших сценаріїв. Що швидше людина опановує мову, то легше їй шукати роботу, спілкуватися з інституціями, будувати соціальні зв’язки і уникати професійного зниження, яке часто починається саме там, де бракує мовної впевненості для входу у свою сферу.

Чи хочуть українці повертатися і чому це питання не має простої відповіді

Попри поступову інтеграцію в європейських країнах, значна частина українців не відмовилася від ідеї повернення, хоча саме слово “повернення” в їхньому випадку дедалі частіше пов’язане не з емоційним жестом, а з низкою дуже конкретних умов. За даними дослідження, 43% біженців кажуть, що планують повернутися, тоді як 36% не планують цього робити.

Проте ці цифри не можна читати як готовий план дій, оскільки більшість тих, хто говорить про повернення, не прив’язують його до визначеної дати. Серед потенційно готових повернутися 80% розглядають такий крок лише після завершення війни та відновлення цивільних польотів над Україною. Отже, навіть там, де бажання повернутися зберігається, воно пов’язане з базовими умовами безпеки, мобільності та передбачуваності, без яких рішення про переїзд назад залишається відкритим.

Важливо й те, що для багатьох людей повернення мислиться не як абстрактний приїзд “в Україну”, а як повернення у конкретний регіон, до власного міста, звичного соціального середовища і локального кола зв’язків. Якщо ж люди готові розглядати інші варіанти, то найчастіше це Київ або великі міста, де простіше знайти роботу, житло, освіту для дітей і медичні послуги. Дослідження також показує, що більш схильними до повернення є люди старшого віку, для яких зв’язок із домом, усталеним побутом і звичною соціальною тканиною часто виявляється сильнішим, ніж у молодших поколінь.

Хто менш схильний до повернення

Окрему групу становлять ті українські біженці, які після завершення війни не планують повертатися в Україну, і в цій категорії дослідники бачать досить чіткі соціальні контури. Ідеться передусім про людей, які виїхали за кордон повною сім’єю, а також про тих, хто має тяжко хворих родичів, для яких стабільність системи догляду, лікування і щоденної підтримки може виявитися вирішальним аргументом на користь подальшого життя за межами України.

Соціальний склад усієї групи біженців теж допомагає зрозуміти, чому рішення про повернення в багатьох випадках є родинним, а не індивідуальним. Більшість українських біженців — це дорослі жінки, яких 40%, тоді як 29% становлять дорослі чоловіки, а ще приблизно третину — діти до 18 років. За такої структури будь-який вибір щодо майбутнього залежить не від однієї особи, а від компромісу між безпекою, школою, роботою, здоров’ям і можливістю зберегти сімейну цілісність.

Дослідники окреслюють три сценарії щодо того, скільки українців можуть повернутися додому після завершення війни, і в кожному з них видно, наскільки великим залишатиметься українське розселення за кордоном навіть за сприятливих умов. За середнього сценарію повернуться 1,6 мільйона біженців, а за межами України, без урахування Росії та Білорусі, залишаться 2,7 мільйона людей.

Песимістичний сценарій передбачає повернення 1,3 мільйона українців, тоді як за кордоном залишаться 3,0 мільйона. Оптимістичний сценарій виглядає значно кращим для України, однак і він не означає повного зворотного руху, оскільки навіть у такому разі повернеться 2,2 мільйона, а 2,1 мільйона біженців залишаться за межами країни. Усі три моделі показують одну й ту саму річ: навіть після війни Україні доведеться жити з наслідками великої міграції, а питання повернення не вирішиться автоматично разом із припиненням бойових дій.

Чому підлітки можуть стати вирішальним чинником для всієї родини

Під час обговорення дослідження Андрій Шевченко звернув увагу на чинник, який часто випадає з економічних розрахунків, хоча в реальному житті саме він може схилити шальки терезів у той чи інший бік. Ідеться про позицію дітей і підлітків, для яких кілька років життя за кордоном — це вже не короткий епізод, а частина особистого досвіду, навчання, дружби і дорослішання.

Якщо 15-річна дитина підтримує зв’язок з однокласниками в Україні, це, за словами Шевченка, може істотно підвищити шанси на повернення всієї сім’ї. У цій деталі видно важливу закономірність: рішення батьків часто проходить через внутрішній стан дитини, яка або зберігає живий контакт з українським середовищем, або поступово вкорінюється в новій країні. Саме тому одним із ключових завдань називають збереження зв’язку українських дітей за кордоном із системою освіти в Україні, адже цей зв’язок може впливати не лише на знання мови чи навчальну траєкторію, а й на саму готовність родини уявити своє майбутнє знову в Україні.

Чи варто створювати окремі пільги для тих, хто повернеться

Питання повернення майже неминуче приводить до дискусії про те, чи має держава створювати спеціальні стимули саме для тих громадян, які вирішать повернутися з-за кордону. Проте в цій темі, як застерігають окремі експерти, прихований серйозний ризик соціальної напруги, якщо допомога одній категорії людей виглядатиме більшою або привілейованішою порівняно з іншими групами, які також пережили війну і втрати.

Елла Лібанова звертає увагу на те, що надмірні пільги лише для тих, хто повернеться, можуть підірвати суспільну згуртованість. Якщо держава створить враження, що одні громадяни отримують більше підтримки, ніж інші, зокрема внутрішньо переміщені особи, це здатне породити конкуренцію за ресурси, образу і відчуття несправедливості. У такій логіці проблема полягає не в самій підтримці, а в її балансі, адже після війни країна потребуватиме не розділення на “більш потрібних” і “менш потрібних”, а системи рішень, яка не руйнуватиме довіру між різними групами постраждалих.

Що може змінити 2027 рік

Окремий сюжет, який дедалі частіше впливає на рішення українців за кордоном, пов’язаний із майбутнім тимчасового захисту в Європейському Союзі. Березень 2027 року згадується як орієнтовна дата завершення цього механізму, а отже питання про довше перебування в Європі поступово переходить із теоретичної площини у практичну.

За наведеними даними, близько 20% українських біженців уже перейшли на інші дозволи на проживання, тоді як 80% залишаються на тимчасовому захисті. Це означає, що переважна більшість людей досі тримається на механізмі, який не є постійним, і саме тому 2027 рік може стати моментом складного вибору. Якщо країни ЄС не запропонують зрозумілих правил переходу на інші статуси, частина українців опиниться між кількома непростими сценаріями: повернення в Україну, пошук іншої країни для життя або ризик нелегального перебування.

Отже, рішення про повернення для мільйонів українців залежатиме від поєднання кількох умов, і жодна з них окремо не здатна дати остаточну відповідь. Безпека, завершення війни, відновлення цивільного авіасполучення, робота, можливість повернутися саме у свій регіон, стан дітей, ступінь інтеграції в новій країні, здоров’я родичів і правова визначеність у Європі. Всі ці чинники діятимуть одночасно, перетинаючись між собою так само складно, як перетинаються людські біографії.