“Їх забагато”: в Польщі батьки просять обмежити кількість українських дітей у шкільних класах

Коли батьки вивозили своїх дітей за кордон, вони керувалися метою — уберегти життя. Після початку повномасштабного вторгнення Україна перетворилася на зону постійної загрози: обстріли, руйнування, тривоги. Мільйони жінок з дітьми залишили країну, сподіваючись знайти тимчасовий захист, а заразом — стабільне навчання, спокій і безпечне дитинство. Однак з часом виявилося, що за межами України безпека — не завжди гарантія прийняття. Українські діти в європейських школах дедалі частіше стикаються з непрямим, а подекуди й відкритим тиском: від ускладненого переходу до навчання до звинувачень у «перешкодах у класі». У країнах, які з перших днів демонстрували солідарність, усе гучніше лунають вимоги обмежити присутність українців у школах, зменшити їхню кількість у класах або взагалі перевести в окремі групи. Найбільше таких сигналів надходить з Польщі, яка прийняла найбільше біженців з України. Але вже тепер польські батьки відкрито заявляють: українських дітей у школах — надто багато, і вони заважають.

Випадок у Седльце: від скарг до петиції

У червні 2025 року в місті Седльце (польською — Siedlce) батьківський комітет початкової школи №1 подав офіційне звернення до місцевої влади. Суть петиції — прохання обмежити набір українських дітей у школу. На момент звернення там навчалося 65 учнів з України — близько однієї сьомої від усього шкільного контингенту. Про це повідомляє Tygodnik Siedlecki.

Автори петиції скаржаться на те, що українські школярі не володіють польською мовою, не прагнуть її вивчати й нібито унеможливлюють нормальний навчальний процес. У заяві зазначено, що в окремих класах кількість українських дітей наближається до половини. У 7 і 8 класах, за словами представниці батьківського комітету, більшість з них не говорять, не пишуть і не читають польською. А отже, на думку батьків, саме їхня присутність робить повноцінне навчання для польських дітей неможливим.

У цьому зверненні міститься не лише критика організації навчального процесу — фактично воно демонструє неприйняття українських дітей як рівноправної частини шкільної спільноти. Водночас замість вимоги адаптаційної підтримки чи мовної допомоги — озвучено пропозицію обмеження кількості учнів за національною ознакою.

Подібні настрої в різних містах

Схожі епізоди відбувалися й раніше — і не лише в Польщі. У Кракові навесні 2024 року батьки кількох шкіл вимагали, щоб українські учні навчались окремо. У Варшаві були зафіксовані конфлікти між місцевими педагогами та батьками через нібито небажання українських дітей брати участь у позакласних заходах. У Познані торік місцеві ЗМІ повідомляли про випадки, коли дітей з України неохоче брали в гуртки, а вчителі не мали жодної методичної підтримки для роботи з учнями, які не володіють польською.

У Чехії, Німеччині, Словаччині також час від часу виникають ситуації, коли адміністрації шкіл не справляються з інтеграцією великої кількості українських учнів. Але саме в Польщі, через масштаб і тяглість перебування, почали звучати відкриті вимоги зменшити присутність українських дітей у навчальних закладах.

Ще в 2022 році польські профспілки освітян попереджали: система не готова до раптового збільшення навантаження без змін у фінансуванні та кадровому складі. Але замість того, щоб адаптувати навчальні програми або створити систему мовної підтримки, частина суспільства почала звинувачувати самих українських дітей у «незручностях».

Мовна проблема чи небажання прийняти інше?

Одним з головних аргументів петицій і скарг є «небажання вивчати польську мову». Це формулювання повторюється в різних варіаціях — нібито українські діти не прагнуть адаптації, відмовляються від мовних курсів, не намагаються інтегруватися. Але варто розрізняти дві різні ситуації: відсутність можливості та реальне ігнорування.

У більшості шкіл немає окремих педагогів, які володіють українською. Уроки польської мови часто замінюють звичайними дисциплінами. У старших класах немає жодного перехідного періоду — дитина одразу має писати твори, розв’язувати задачі та читати історичні джерела іноземною мовою. Для підлітка, який ще рік тому ховався в укритті, а сьогодні має відтворювати польською функції хімічних елементів — це не просто складно, це принизливо й фруструюче.

Також слід пам’ятати, що не всі діти приїхали в Польщу з нульовим рівнем польської. Частина з них навчається паралельно в українській дистанційній школі. І навіть якщо дитина не опанувала польську за один рік, це ще не означає, що вона «не хоче».

У петиціях, подібних до тієї, що надійшла в Седльце, мимоволі відкривається інша стратегія — асиміляція. Це не про допомогу українським дітям адаптуватися, а про вимогу повного злиття в польське мовне і культурне середовище. Без врахування віку, попереднього досвіду, травм і права на ідентичність.

Замість того, щоб створити спеціальні класи з підсиленим вивченням польської, дати педагогам методичну підтримку, забезпечити мовних асистентів або хоча б перекладацьку допомогу — дітям фактично нав’язується вибір: або ти повністю стаєш «своїм», або ти — тягар. Це не інтеграція. Це витіснення м’якими методами.

Що можуть зробити батьки і школи

Батьки, чиї діти навчаються за кордоном, повинні мати реалістичні очікування — і водночас не мовчати. Якщо школа не створює умов для адаптації, дитина має право отримати консультацію, підтримку та допомогу. Важливо не дозволити, щоб тиск у колективі залишався без відповіді. У багатьох містах Польщі діють організації, які захищають права українських дітей, надають юридичні консультації, фіксують випадки дискримінації. Не треба боятися звертатися.

Школи ж мають усвідомити, що українські учні не є тимчасовим явищем. Навіть якщо війна закінчиться завтра, багато родин залишаться — і завдання системи освіти не в тому, щоб витіснити, а в тому, щоб включити. Це можливо лише тоді, коли буде створено інституційний підхід: мовні підготовчі класи, двомовні асистенти, нормоване навантаження для вчителів і підтримка дітей з психологічними труднощами.

Українські діти, які виїхали від війни, не несуть відповідальності за систему, до якої потрапляють. Вони не винні, що мовний бар’єр заважає, що класи переповнені, що вчителям бракує ресурсів. Їх не можна робити зручною мішенню для роздратування, бо дитина, яка сьогодні чує: «ти тут зайвий», — завтра вже не віритиме жодній обіцянці про європейські цінності, солідарність і безпеку.