Війна в Україні щодня забирає у дітей те, що мало б бути непорушним: безпечне дитинство, здоров’я й відчуття захищеності. Малеча та підлітки гинуть від обстрілів, стають жертвами мін і нерозірваних боєприпасів, отримують каліцтва, які назавжди змінюють їхнє життя. У багатьох родинах діти вже знають, що таке ампутації, протези, нескінченні перев’язки, реабілітаційні центри й біль, який стає повсякденністю. У цих історіях завжди звучить подвійна трагедія: страждання самих дітей та безсилля батьків, які бачать, як їхні сини й доньки перетворюються на поранених свідків війни.
Однією з таких історій є доля 13-річного Назара Паніна з Харківщини, який восени 2024 року зазнав важких поранень через вибух протипіхотної міни «пелюстки». Того дня він гуляв з другом поблизу села, де після обстрілів залишалося багато небезпечних предметів. Друг хлопця знайшов міну й кинув її під ноги Назарові.
Вибух роздробив ногу підлітка, спричинив множинні переломи та осколкові поранення, поставивши під загрозу ампутацію. Сам друг отримав пробите легеню й печінку, але зумів дістатися до траси. Назар же, попри біль і втрату сил, доповз до сумки товариша, щоб викликати швидку допомогу.
Мати хлопця, Євгенія Мостова, згадує ті хвилини як страшний сон. Їй зателефонувала голова сільради й сказала, що з Назаром сталася біда, але деталей не повідомила. Уже за кілька хвилин жінка почула слова, які пам’ятає досі: «Збирайся, він готовий». Коли вона приїхала до траси, де чекала «швидка», син був напівпритомний. Спочатку його доправили до лікарні в Барвінковому, але через складність травми перевезли до Харкова. Там лікарі майже місяць не давали прогнозів, адже стан був надто тяжкий, проте попри всі ризики ногу вдалося врятувати.
За три місяці лікування Назар переніс сімнадцять наркозів і три операції, серед яких дві пересадки шкіри та втручання у перший день після госпіталізації. Лікарі буквально зшивали йому ногу по частинах, використовуючи апарат Єлізарова. Після першої пересадки він міг лише лежати й сидіти, вставати категорично заборонялося. Лише через місяць дозволили обережно підводитися, але кожна спроба давалася з великим болем.
Поступово хлопець почав вчитися заново ходити: спочатку з ходунками, пізніше — з милицями. Мати згадує, як після виписки їхні труднощі лише почалися. У дім важко було потрапити, бо не було взуття, яке б налізло на травмовану ногу. Волонтери пошили спеціальний чохол, і старший брат допомагав заводити хлопця під руки.
Все це відбувалося на тлі ремонту будинку, зруйнованого ще у 2022 році під час обстрілу касетними боєприпасами: тоді в оселю влучило п’ять снарядів, залишивши діри в стелі, пошкоджені кімнати та зруйнований дах. Лише частину ремонту вдалося зробити завдяки допомозі благодійників, решту родина відновлювала власними силами, але війна і травма сина відсунули роботи на другий план.
Назар поступово відновлюється: робить масаж ноги, намагається «розходжувати» її, як радять лікарі. Удома він виходить на дитячий майданчик, хоча навіть коротка прогулянка дається важко, і вже біля стадіону хлопець відчуває втому. Лікарі поки не дають остаточних прогнозів: можливо, буде потрібна ще одна операція, щоб зменшити кульгавість. Проте в Інституті Сітенка, куди Назар їздив кілька місяців тому, відзначають, що результати відновлення обнадійливі.
У цій історії багато деталей, які показують не лише трагедію однієї сім’ї, а й масштаб проблеми. Українські діти продовжують підриватися на мінах, залишених російською армією. Вони отримують поранення, які змінюють усе їхнє подальше життя. Водночас приклад Назара і його родини демонструє силу опору, віру в одужання та підтримку, яку надають лікарі й волонтери. Всі ці елементи складаються в картину, де поруч існують страшна реальність війни та прагнення жити, навіть якщо шлях до відновлення довгий і болісний.
