Удар по райуправлінню поліції у Шостці: реакція суспільства як маркер ворожості до правоохоронців та управлінської кризи МВС

У Шостці російські безпілотники знищили районне управління поліції, поранивши 22 співробітників. При цьому реакція українців на цю подію у соцмережах виявилася шокуючою: майже всі користувачі висловлювали не співчуття, а раділи «бумерангу», бажаючи, щоб подібні удари були по всіх відділках. Це демонструє глибоке, накопичене роками вороже ставлення суспільства до поліції. Однак справжня причина цієї проблеми лежить у системній кризі управління МВС, керівництво якого не замислюється над тим, як правоохоронний орган зробити авторитетним в очах українців. Коли помилки та зловживання перекладаються на нижчі ланки, а стратегічного управління немає, навіть законні дії поліції викликають гнів і недовіру в суспільстві, що підриває саму основу правопорядку.

Реакція українців на удар по райуправлінню поліції у Шостці

11 березня у Шостці російські безпілотники завдали удару по районному управлінню поліції, знищивши будівлю та поранивши 22 працівників. Інформація про подію швидко поширилася в соцмережах, але її обговорення викликало сильне здивування: майже всі українці не проявили жодного співчуття до постраждалих та обурення, що їх обстріляв ворог. Коментарі наповнені радістю від того, що кількість поранених обмежена, та побажанням, щоб удари зачепили всі відділки поліції.

В коментарях часто зустрічалися посилання на «правило бумерангу» — люди оцінювали подію як моральну відповідь системі, яка, на їхню думку, знущається з українців. Вони написали про те, що «це повинно було статися раніше», «якби по всіх відділках так прилітало — порядок би був». Багато хто підкреслював, що 22 постраждалих — «занадто мало», демонструючи емоційне задоволення від того, що система хоча б частково зазнала втрат.

Аналіз реакції українців показує дві ключові тенденції: емоційне задоволення від вразливості поліції та повна відсутність співпереживання до конкретних людей, які постраждали. Це свідчать про нездорову атмосферу в українському суспільстві, яке радіє горю своїх же співвітчизників, що постраждали від ворога. Таке явище має назву шаденфройде (злорадність) — німецьке слово, утворене від слів Schaden, що означає «збитки», і Freude, — «радість». Воно описує задоволення, яке людина відчуває, спостерігаючи за невдачами або стражданнями інших, і часто пов’язане з відчуттям моральної чи соціальної переваги над постраждалим. В українському суспільстві це проявляється через порівняння власного становища з ситуацією інших: радість від чужих втрат стає способом психологічної компенсації та зміцнення відчуття контролю у хаотичних обставинах. Коли таке явище поширюється у масовій свідомості, воно формує атмосферу емоційного відчуження, зменшує здатність до співпереживання і загрожує соціальній згуртованості, бо колективне задоволення чужим горем послаблює моральні зв’язки та емпатію у суспільстві.

Крім того, така реакція суспільства є індикатором глибокого невдоволення роботою правоохоронців, яке накопичувалося роками. У більшості коментарів подія оцінюється не як трагедія для конкретних людей, а як «відплата» системі. При цьому соціальні мережі виступають показником цих настроїв: українці не обговорюють подію лише як наслідок атаки, вони оцінюють її через призму системи, відчуваючи моральне задоволення від того, що правоохоронна структура виявилася вразливою. У підсумку атака у Шостці та реакція українців створюють повну картину того, як війна і соціальні очікування взаємодіють між собою. В даному випадку удар ворога по райуправлінню поліції є маркером настроїв суспільства, демонструючи, що оцінка державних структур під час кризових ситуацій може радикально відрізнятися від стандартних уявлень про співчуття і моральну реакцію.

Чому дії поліції під час війни викликають критику українців

Критика Національної поліції України під час повномасштабної війни зосереджується на кількох ключових напрямках, які поєднують нові повноваження та давні системні проблеми, і саме через це суспільство реагує на дії правоохоронців настільки гостро. Перш за все, обурення українців викликає участь поліції у мобілізаційних заходах. Силова складова мобілізації перетворилася на одне з найболючіших питань для суспільства, в центрі якого опинилася Національна поліція, яка виступає головним виконавцем силової частини цього процесу. Працівники поліції здійснюють затримання та втручаються у конфліктні ситуації з ТЦК, через що значна частина громадян сприймає їх не як гаранта порядку, а інструмент силового примусу. Виявлення та доставлення військовозобов’язаних до центрів комплектування, так звана «бусифікація», часто сприймається громадянами як тиск на населення та перевищення обов’язків поліції. Внаслідок цього весь негатив, що накопичується навколо мобілізаційних процедур, миттєво переноситься на поліцейських.

Водночас в Національній поліції вже відкрито визнають, що участь у мобілізаційних заходах призводить до значних репутаційних втрат. Голова відомства Іван Вигівський підкреслив, що поліція бере участь в оповіщенні разом з територіальними центрами комплектування та співробітниками СП, і ця діяльність істотно впливає на імідж органу. Він наголосив, що представники ТЦК можуть проводити оповіщення самостійно, а правоохоронців слід залучати лише у тих випадках, коли «особа не реагує». Втім, саме поліція має виключне право на затримання у межах статті 210 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що автоматично ставить її на передову конфлікту, навіть якщо ініціатором процедури виступає інша інституція.

Спільні дії поліції та співробітників ТЦК часто включають силові затримання, блокування транспорту, побиття, втечі водіїв та фізичні напади на військових. При цьому поліція, маючи право перевіряти документи та доставляти осіб до ТЦК, обмежена трьома годинами адміністративного затримання, але виникають численні скарги на незаконне утримання та дії, які громадяни сприймають як перевищення повноважень. Часто до конфліктів долучаються родичі або перехожі, які намагаються «відбити» затриманих, що призводить до штрафів і нових проваджень, збільшуючи коло напруженості.

Водночас практика мобілізації вступає у конфлікт з базовими нормами Закону України «Про Національну поліцію», де довіра населення визначена ключовим критерієм ефективності діяльності органу. Однак результати опитування Київського міжнародного інституту соціології свідчать про протилежну тенденцію: поліції довіряють лише 35% громадян, а 46% висловлюють недовіру. Для порівняння, у 2024 році ці показники становили 37% та 38% відповідно, а баланс довіри-недовіри погіршився з -1% до -11%. Ці дані ілюструють реальний розрив між законодавчо задекларованою функцією поліції та її сприйняттям у суспільстві, підкреслюючи, що репутаційні втрати від мобілізаційної практики є системними та глибокими.

Проте, судячи з коментарів у соцмережах і загального відношення українців до поліції, результати опитування Київського міжнародного інституту соціології виглядають спірними, оскільки майже всі коментарі містять негатив в бік правоохоронців.

Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко під час нещодавнього пленарного засідання Верховної Ради пояснив, що поліція бере участь у заходах з оповіщення та доставлення військовозобов’язаних до центрів комплектування лише за зверненням територіальних центрів комплектування та самостійно не визначає статус порушення правил військового обліку та мобілізаційного законодавства. За словами міністра, адміністративні протоколи складають виключно представники ТЦК, а поліція лише виконує доручення щодо осіб, які вже мають встановлений статус ухилянта. При цьому він наголосив, що всі дії Національної поліції відбуваються виключно в межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України, і що питання організації мобілізаційного процесу не є прямою відповідальністю Міністерства внутрішніх справ.

Попри ці пояснення, слова Клименка викликали різку реакцію в українському суспільстві, зокрема в соцмережах користувачі обурилися та звинуватили його в брехні. Громадськість неодноразово підкреслювала, що для багатьох людей участь поліції у доставленні військовозобов’язаних виглядає як перевищення обов’язків, що виходить за межі функцій правоохоронних органів і є незаконною. Обурення особливо підсилюють повідомлення про те, що поліція виконує ці дії у вигляді прямого силового впливу, що сприймається як тиск на цивільне населення під час війни, коли соціальні очікування справедливості загострені.

Додаткові джерела критики стосуються зловживання розширеними повноваженнями, які отримала поліція під час воєнного стану: перевірки документів без обґрунтувань, безпідставні зупинки автомобілів, незаконні обшуки або надмірне застосування сили, що для суспільства виглядає як пряме порушення конституційних прав громадян. На фоні цих випадків навіть офіційні пояснення виглядають недостатньо переконливо, оскільки люди оцінюють ситуацію через призму власного досвіду та сприйняття поліції як інституції, яка часто не відповідає очікуванням людей щодо справедливості та захисту прав.

Не менш важливим фактором невдоволення серед українців стало те, що значну частину досвідченого особового складу поліції забронювали від мобілізації. Для багатьох громадян це виглядає парадоксально: правоохоронці, які мають бойовий досвід та вміють діяти в екстремальних ситуаціях, залишаються на місцях, тоді як на фронті не вистачає підготовлених кадрів. Така ситуація породжує відчуття несправедливості та роздратування, адже люди очікують, що кожен, хто може ефективно захищати країну, має бути задіяний там, де його навички найбільш потрібні. Більш того, це підсилює соціальну напругу, адже багато хто сприймає бронювання для правоохоронців як пріоритет особистих чи адміністративних інтересів над потребами оборони.

Поряд з цим залишається критика щодо старих проблем правоохоронної системи — корупційних схем, «кришування» бізнесу, небажання реєструвати заяви, неспроможність розкривати злочини, непрозорість статистики та укриття злочинів, а також призупинення обов’язкової атестації поліцейських на час війни, що українцями оцінюється як посилення недовіри до правоохоронців у цілому.

Окремо критикується ефективність правоохоронців на деокупованих територіях за повільне або неповне розслідування воєнних злочинів, випадки колабораціонізму та недостатню організацію забезпечення безпеки викликають. Люди в соцмережах поєднують емоційне обурення з конкретними фактами, що підкреслює, що недовіра до поліції під час війни ґрунтується на її реальних проблемах у роботі.

Слід зазначити, що довіру до поліції підриває також очевидна некомпетентність багатьох поліцейських. Слабка підготовка та недостатнє знання законів постійно демонструються в соцмережах, коли досвідчені у юридичних питаннях громадяни публічно висміюють і вказують на помилки правоохоронців. Кожен такий випадок посилює відчуття, що поліція не здатна ефективно виконувати свої обов’язки, і підриває авторитет інституції в очах суспільства.

Діяльність поліції на тлі критики суспільства

На тлі критики діяльність поліції в умовах війни постає надзвичайно складною та багатовимірною, при цьому негативно настроєні українці не замислюються над тим, до чого призведе реалізація їхніх емоційних вимог. Якщо вся поліція піде на фронт, хто залишиться для реагування на надзвичайні ситуації, охорони громадського порядку та розслідування злочинів? Наскільки здатна лінія фронту компенсувати відсутність тилової стабільності? Питання про наслідки масового виведення поліцейських на фронт практично не обговорюється у публічних закликах, хоча саме вони щодня реагують на домашнє насильство, розбої, зникнення дітей та аварії.

Водночас варто нагадати, що тисячі поліцейських від перших днів війни беруть участь у бойових діях на рівні зі Збройними силами, Національною гвардією та спеціальними підрозділами, виконуючи завдання під обстрілами і зазнаючи втрат. Про це часто забувають ті, хто сприймає війну крізь стрічку новин, тоді як військові на передовій добре знають, що поруч з ними стоять правоохоронці, які долучаються до штурмів та бойових операцій.

Разом з цим поліція виконує функції, які раніше були для неї непритаманними: евакуацію цивільних із зон бойових дій у підрозділах «Білий ангел», розмінування територій та фіксацію тисяч воєнних злочинів Росії, безпосередню участь у бойових діях, наприклад у складі бригади «Лють». Ще у 2014 році поліцейські одними з перших вирушили на схід у складі добровольчих підрозділів, виконуючи бойові завдання під Іловайськом і Вуглегірськом, і після зниження інтенсивності конфлікту поверталися до службових обов’язків. Повномасштабне вторгнення 2022 року змусило багатьох повторно взяти до рук зброю в системній військовій участі.

Показовим прикладом стала Волинь, де сформовано батальйон «Захід», що у травні 2022 року прибув на схід і активно застосовував міномети, аеророзвідку, FPV-дрони, знищуючи противника на рівні з військовими. У батальйоні пройшли сотні поліцейських, для яких бойовий досвід став частиною служби. У 2023 році створено штурмову бригаду «Лють» з 5000 осіб, включно з цивільними добровольцями, яка бере участь у найінтенсивніших боях, штурмових операціях і контрнаступах. Разом із нею на передовій діють бригади «Хижак» та підрозділи КОРД, а «Білі янголи» здійснюють евакуацію цивільних із зон бойових дій.

Водночас тилові підрозділи поліції несуть величезне навантаження, бо патрульні реагують на понад 1,3 мільйона викликів щороку, кримінальна поліція розслідує складні злочинні схеми, слідчі фіксують сотні тисяч випадків насильства, включно з воєнними злочинами. Загальний обсяг роботи з початку повномасштабного вторгнення зріс приблизно на 80%, тоді як чисельність персоналу залишилася обмеженою через пріоритет державного бюджету для ЗСУ.

Сьогодні понад 40 000 поліцейських служать у прифронтових регіонах, поєднуючи охорону правопорядку, евакуацію цивільних, фіксацію воєнних злочинів і протидію диверсіям. При цьому чверть особового складу — це жінки, які виконують складні завдання у слідчих підрозділах, оперативних групах і патрульній службі. Лише за перші тринадцять днів широкомасштабної війни загинули 22 співробітники, 88 отримали тяжкі поранення, семеро зникли безвісти, троє потрапили у полон. Зараз вони майже щодня продовжують гинути і отримувати поранення, але про це коментатори в соцмережах ніколи не згадують.

Управлінська криза МВС

Суспільство давно накопичує обурення, спрямоване на Національну поліцію, проте питання авторитету і довіри до відомства має ставитися не рядовим співробітникам, які щодня опиняються на передовій злочинів і конфліктів, а керівництву МВС та безпосередньо міністру. Адже саме вони формують підходи до роботи, стандарти та політику, які визначають, як поліція взаємодіє з громадянами.

Поліція може ефективно виконувати свої функції лише за умови професійного управління та підтримки системи, яка поєднує дисципліну, відповідальність і стратегічне планування, а не перекладає прорахунки на низові ланки. Відсутність цього під час війни загрожує тим, що навіть найвідданіші працівники опиняються в ситуації хаосу, а суспільство залишається без гарантій правопорядку.

Цікаво, невже посадовці на чолі з міністром не замислюються над тим, чому українці бачать в поліції ворога, а не захисника, і чому навіть виконання законних обов’язків породжує хвилі негативу в соціальних мережах та офлайнових обговореннях? Ця напруга має наслідки не лише для іміджу відомства, а й для стабільності всередині держави. Коли громадяни відчувають поліцію як загрозу, а не служіння народу, підривається сама основа правопорядку, збільшується ризик конфліктів, непокори та агресії у взаємодії з органами влади. Крім того, відсутність довіри до поліції здатна перетворитися на глибоку соціальну кризу, бо коли люди не лише бояться поліції, а й активно уникають контактів з нею, це вкрай ускладнює процес запобігання і розкриття злочинів.

У демократичних країнах керівництво правоохоронних органів розглядає довіру населення як дійсно ключовий показник своєї ефективності, а не додаток до статистики розкриття злочинів. У Великій Британії, США, Скандинавії та під час реформ у Грузії довіра громади стала центральним показником ефективності поліції. Досягти її допомагає комплексна стратегія Community Policing, яка базується на партнерстві, а не на примусових методах. При цьому керівництво поліції забезпечує прозорість і підзвітність, створюючи незалежні органи для розслідування скарг на співробітників, публічно оприлюднюючи інформацію про критичні інциденти та використовуючи натільні камери для об’єктивної фіксації взаємодії з громадянами.

Примітно, що впровадження цифрових технологій, зокрема автоматичне завантаження відео з натільних камер у хмару без права редагування співробітниками поліції, кардинально змінює баланс довіри та ризику. У США судова практика трактує відсутність запису як доказ провини офіцера, що підсилює дисциплінарну та правову відповідальність, змушуючи поліцейських діяти передбачувано і свідомо у будь-якій ситуації, пов’язаній із застосуванням сили.

Справжній авторитет у системі формується тоді, коли зовнішній нагляд має реальну автономію, тому за кордоном незалежні органи перевіряють будь-який відділок поліції без попередження, вилучають дані з серверів та відсторонюють керівництво на час розслідування. Це гарантує, що порушення закону з боку правоохоронців не залишаться без наслідків. При цьому сувора відповідальність керівництва за дії своїх підлеглих забезпечує зацікавленість у тому, щоб під їхнім управлінням не працюють корумповані або жорстокі підлеглі, що руйнує систему кругової поруки та зменшуючи ризик безкарності.

Досвід Великої Британії показує, що незалежний наглядовий орган Independent Office for Police Conduct ефективно контролює систему скарг на діяльність поліції. Він не тільки розглядає найбільш серйозні випадки, такі як порушення службової дисципліни чи смерть після контакту з поліцейськими, але й аналізує ширші тенденції та допомагає знаходити системні проблеми в роботі сил правопорядку. IOPC проводить власні розслідування, а інколи керує або супроводжує розслідування поліції, якщо ситуація цього потребує, а також випускає рекомендації для поліпшення практик і стандартів. Крім того, він стежить за тим, щоб відділи поліції правильно обробляли скарги на місцях, і намагається підвищувати довіру громадськості до правоохоронної системи через прозорий аудит і навчання службовців.

Крім того, в США та Великій Британії в поліції діє базовий принцип вікарної відповідальності, відомий як Vicarious Liability або доктрина Respondeat Superior. Його суть полягає в тому, що керівник несе відповідальність за неправомірні дії своїх підлеглих, якщо доведено недбалий нагляд, неналежне навчання або ігнорування скарг. Новий шеф, який заступає на посаду, автоматично «успадковує» позови проти департаменту, які виникли за попередника, що робить відповідальність безперервною і чітко формалізованою. Цей принцип поєднується з доктриною командної відповідальності з міжнародного права, за якою керівник може відповідати навіть кримінально, якщо він знав або мав знати про злочини підлеглих, але не вжив заходів для їх запобігання. Подібні стандарти підтримуються Радою Європи: вищі органи влади зобов’язані не лише дотримуватися прав людини, але й запобігати порушенням з боку підлеглих, причому вони не можуть ховатися за аргументом «неможливості контролю».

Тісний зв’язок між фінансуванням і громадською довірою формує ще один рівень контролю за діяльністю поліції за кордоном, де зростання скарг на її неправомірні дії безпосередньо впливає на бюджет. У скандинавських країнах керівництво змушене «змагатися» за підтримку платників податків, бо саме від цього залежить модернізація техніки, підвищення зарплат і загальна ефективність поліції. Таке фінансове втручання змінює мотивацію з досягнення внутрішніх показників на відповідальність перед суспільством.

Водночас судові прецеденти, зокрема рішення у США про скасування або обмеження кваліфікованого імунітету для поліцейських, демонструють, наскільки впливовою може бути особиста відповідальність офіцера. Там правоохоронці несуть не лише дисциплінарну або кримінальну відповідальність, а й фінансову — за шкоду, завдану громадянам через неправомірні дії. Це змінює як юридичні наслідки, так і повсякденну поведінку на службі. За такими законодавчими вимогами правоохоронці стають більш обережними, ретельно документують свої дії, уважніше реагують на скарги та прагнуть дотримуватися процедур, щоб уникнути особистої відповідальності. При цьому соціальні мережі та публічні розслідування додатково посилюють ефект, адже будь-яка незаконна дія поліцейського може стати публічною і мати наслідки для його кар’єри та фінансів.

В українській поліції, як і в будь-якій великій організації, служать різні люди, і зводити всю систему до одного негативного образу — означає несправедливо спрощувати реальність. Пліч-о-пліч з тими, хто зараз героїчно виконує завдання на передовій, бере участь у штурмах і повертається з ротацій, працюють офіцери, які щодня сумлінно виконують рутинну, але надзвичайно важливу роботу: виїжджають на виклики, евакуюють і рятують людей, документують злочини, розслідують справи, які не потрапляють у заголовки новин. Водночас у системі є й ті, чиї дії дискредитують поліцію і саму ідею служби, підриваючи довіру громадян і підживлюючи загальне роздратування.

Війна ще більше виявила управлінські проблеми української правоохоронної системи, адже поки патрульні опиняються обличчям примусових рішень і несуть на собі хвилю громадського обурення, керівники МВС демонструють неефективність у питаннях управління, кадрової політики та комунікації з населенням. Критика на адресу поліції, яка зосереджується виключно на рядових співробітниках, ігнорує ширший зміст: проблему управління системою МВС, відсутність чіткої стратегії та вдалої кадрової політики, слабку організацію роботи і підготовку фахівців. Багато досвідчених професіоналів залишили службу, а на керівні посади прийшли молоді, амбітні, але недосвідчені управлінці. В результаті виникають конфлікти та помилки, за які несуть відповідальність рядові поліцейські.

Поліція не може бути ефективною, якщо вище керівництво не поєднує дисципліну підлеглих зі своєю особистою відповідальністю і продовжує перекладати власні помилки на нижчі ланки. Головна проблема полягає в неспроможності управлінської вертикалі створити умови, за яких компетентні фахівці залишаються, системні помилки не перетворюються на норму, а довіра громадян не руйнується через хаотичне або безвідповідальне керівництво. Досвід постійних реформ показує, що поліція так і не стала авторитетною і ефективною. Зруйнувавши стару систему, нову так і не побудували. Кожна нова реформа породжує більше проблем, ніж вирішує, і замість покращення системи лише зростає скепсис і роздратування громадян діями правоохоронців.