Після кількох років, коли глобальні продовольчі ринки жили від шоку до шоку – від пандемічних збоїв і російського вторгнення в Україну до недавніх близькосхідних ризиків, – черговий стрибок цін на пшеницю вже не виглядає винятком. Він важливий не сам по собі, а як ознака того, що ринок перестав бачити кризи окремо. Посуха, газ, добрива, морська логістика і війна тепер зливаються в один ризик.
Саме тому повідомлення Bloomberg про майже 5-відсоткове тижневе зростання найактивніших ф’ючерсів на пшеницю в Чикаго і вихід твердої червоної озимої пшениці на найвищий рівень із червня 2024 року – не просто ще одна зернова новина. Очевидно, ринок визнає, що майбутній урожай визначається не лише полем, а й ціною енергії, доступом до добрив і безпекою коридорів у Перській затоці.
У березні світові ціни на пшеницю зросли на 4.3 відсотка через погіршення перспектив урожаю у США і очікування скорочення посівів в Австралії на тлі дорожчих добрив. Але головне тут не сам відсоток зростання. Головне – структура цього руху. Індекс цін на продовольство ФАО у березні піднявся до 128.5 пункту, що на 2.4 відсотка вище, ніж у лютому, хоча й нижче піку березня 2022 року.
Тобто нинішній шок ще не дорівнює попереднім за масштабом, але вже виглядає небезпечнішим за логікою, бо приходить у систему, яка ще не оговталась від старих ударів. Проблема більше не в тому, що продовольчі збої трапляються. А в тому, що вони стають серійними, нашаровуються і перестають бути винятком.
Хліб починається не в полі
Щоб зрозуміти, чому пшениця реагує на війну навколо Ірану так само нервово, як на посуху в Канзасі, достатньо розібрати фундамент її собівартості. Аміак, базова сировина для азотних добрив, у сучасній глобальній моделі майже буквально є перетвореним природним газом.
Міжнародне енергетичне агентство оцінює, що 2/3 світового виробництва аміаку базується на паровому риформінгу природного газу. Це виробництво споживає близько 170 млрд кубометрів газу, або 20 відсотків усього промислового попиту на газ. При цьому азотні добрива залишаються ядром галузі: у 2023 році вони дали 58 відсотків світового виробництва неорганічних добрив.
Коли дорожчає газ, дорожчає не просто сировина для хімії, а й сама здатність вирощувати врожай із високою врожайністю. Саме тому енергетичний шок так швидко перетворюється на продовольчий – не образно, а технологічно.
Фосфати показують іншу, але не менш жорстку форму залежності. Тут центр ваги лежить уже не в газі, а в географічній концентрації ресурсів і вразливості маршрутів. За даними Геологічної служби США, Марокко має близько 50 млрд тонн запасів фосфатної руди, або приблизно 70 відсотків світових запасів. Тобто одна частина добрив прив’язана до енергії, а інша – до кількох вузьких точок видобутку та експорту.
Ще місяць тому ІА Факт звертало увагу, що блокада Ормузької протоки вже спричинила дефіцит сірки – критичної сировини для добрив, мікрочіпів і металургії. Як писала Financial Times, ціна сірки в Китаї зросла на 15 відсотків, до рекордних 4650 юанів за тонну, що стало раннім сигналом ширшого збою в промислових і аграрних ланцюгах постачання.
Далі ця залежність упирається в море. Міжнародна асоціація виробників добрив повідомляє, що лише у 2024 році через Ормузьку протоку пройшло майже 18.5 млн тонн карбаміду. Тривала криза в Ормузі може запустити “agrifood catastrophe”, бо цей коридор є критичним не лише для нафти, а й для добрив.
У такій системі хліб починається вже не в полі, а в газовій інфраструктурі, на ринку аміаку і в кількох морських вузлах, які можуть бути заблоковані політичним рішенням або військовою ескалацією.
Карта програшу
Цей шок б’є не по “ринку взагалі”, а по дуже конкретних країнах. Найперше – по тих, де пшениця є частиною політичного контракту між державою і суспільством. Організація економічного співробітництва та розвитку і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН прогнозують, що в регіоні Близького Сходу та Північної Африки чистий аграрний імпорт до 2034 року зросте на третину через демографічний тиск і слабкі можливості розширення власного виробництва.
Звіт Світового банку нагадує, що лише Єгипет, Алжир, Марокко і Саудівська Аравія у 2024–2025 роках мали імпортувати близько 32 млн тонн пшениці, тоді як у Йорданії імпорт покриває понад 90 відсотків споживання. Це означає, що у регіоні ціна пшениці майже миттєво переходить із біржі в бюджет, а з бюджету – у внутрішню політику.
Єгипет тут є найчистішим прикладом. Уряд заклав 125 млрд єгипетських фунтів на хлібні субсидії в бюджеті 2024–2025 років, а програма субсидованого хліба охоплює близько 70 млн людей. Торік ЄС і Європейський інвестиційний банк погодили 90 млн євро на посилення єгипетської зернової логістики і резервів, визнаючи таким чином, що для найбільшого у світі імпортера пшениці продовольча стабільність уже стала питанням не лише ринку, а й інституційної безпеки.
Для Каїра дорожча пшениця означає не абстрактну інфляцію, а вибір між вищими витратами бюджету, новим боргом і ризиком чіпати соціально вибухову тему дешевого хліба.
Марокко, Алжир і Туніс показують три різні моделі тієї самої вразливості. У Марокко посуха обвалила врожай пшениці, твердих сортів і ячменю на 43 відсотки – до 3.1 млн тонн, після чого влада продовжила програму субсидування імпорту м’якої пшениці до кінця 2025 року. Алжир, за оцінкою Міністерства сільського господарства США, у сезоні 2025–2026 мав імпортувати 9.2 млн тонн пшениці, але водночас опинився в ситуації, коли дипломатичний конфлікт із Францією фактично виштовхнув французьке зерно з тендерів і ще сильніше посилив вагу чорноморських постачальників, насамперед Росії.
У Тунісі пшениця забезпечує близько 45 відсотків харчових калорій, тоді як країна бореться з браком зовнішнього фінансування і майже подвоює внутрішні запозичення. Тут уже недостатньо сказати, що продовольство дорожчає. Тут точніше сказати, що дорога пшениця починає тестувати життєздатність державних фінансів.
Ще нижче в цій ієрархії стійкості стоять країни, де імпортна залежність накладається на гуманітарну крихкість. ФАО прогнозує для Лівану потребу імпортувати 680 тис. тонн пшениці у сезоні 2025–2026, що на 8 відсотків вище середнього. Світовий банк при цьому констатує, що від 2019 року ліванська валюта втратила понад 98 відсотків вартості, а зростання цін на хліб давно стало там окремою формою соціальної напруги.
Щодо Йорданії Світовий банк попереджав, що збій у системі державного субсидування імпорту пшениці та ячменю боляче вдарить і по місцевих громадах, і по біженцях. У Ємені картина ще жорсткіша: країна залежить від імпорту пшениці на 85–95 відсотків, а понад 70 відсотків населення вже живуть у стані помірної або тяжкої продовольчої незахищеності. У таких умовах продовольчий шок – це вже не лише про ціни чи бюджет, а про те, чи матимуть люди доступ до їжі взагалі.
…Наступного разу ми розглянемо, як дорогі добрива, дорожчий дизель і нервовий ринок змінюють не лише біржові котирування, а саму поведінку фермерів, держав і трейдерів. Найважливіший сигнал тут подає не біржа, а поле: коли аграрій урізає внесення, змінює культуру або відкладає посівне рішення, ринок отримує не абстрактний страх, а майбутній слабший урожай, закладений у сезон наперед.
Паралельно з цим фінансовий ринок уже торгує не стільки фізичним дефіцитом, скільки браком упевненості, а держави дедалі частіше відповідають на продовольчий стрес так само, як на енергетичний, через субсидії, резерви й експортні бар’єри. Інакше кажучи, дешевий хліб перестає бути ринковою даністю і дедалі більше стає політичним ресурсом, який одні країни ще здатні викупити, а інші ні.
Тетяна Вікторова
