Коли мегавати стають політикою: як Захід уникає прямої участі в добудові українських АЕС (продовження)
ІА”ФАКТ” розповідало, що блоки №3 і №4 Хмельницької АЕС, недобудовані з 1980-х, з роками частково зруйнувались і потребують серйозного оновлення. Ідея використати два нові реактори ВВЕР‑1000 з болгарського проєкту АЕС “Белене” виглядала логічно: вони сумісні, сучасні (AES‑92), перевірені й швидші в реалізації, ніж проєкти з нуля. Але Захід дистанціювався: США просувають власні технології, ЄС уникає радянських аналогів. Тож Україна мусить обирати: шукати нових постачальників або йти шляхом модернізованих ВВЕРів, які вже добре відомі українським інженерам і працюють на 13 діючих блоках.
Добудова ХАЕС – вже не суто енергетика, а питання стратегічної стабільності під час війни. Вона дозволить зміцнити незалежну генерацію, експортувати енергію до ЄС та зменшити вразливість до атак. І хоча болгарські реактори – вже не варіант, сам проєкт лишається критично важливим для енергетичного суверенітету України.
AP1000, SMR чи ВВЕР‑1000: що стоїть за вибором для Хмельницької АЕС-3 і 4
Добудова третього і четвертого енергоблоків ХАЕС потребує не лише технічного рішення, а й складної фінансової архітектури. Навіть без болгарських корпусів, які раніше розглядалися як варіант, орієнтовна вартість завершення двох блоків становить 3-5 мільярдів доларів. Остаточна сума залежатиме від типу реакторів, які оберуть (чи це будуть ВВЕР‑1000, чи AP1000, чи SMR), від рівня готовності наявної інфраструктури, джерел постачання обладнання, складності систем безпеки й охолодження, курсу національної валюти, інфляційних очікувань, ризиків, пов’язаних з війною, а також від витрат на охорону і протиповітряну оборону об’єкта.
Для прикладу, у Сполучених Штатах блоки AP1000 на майданчику Vogtle (№3 і №4) у мирних умовах із наявною інфраструктурою обійшлися приблизно у 14 мільярдів доларів. У Великій Британії проєкт Hinkley Point C, де будується два реактори типу EPR, оцінено у 33 мільярди фунтів. Отже, коли в Україні йшлося про болгарські корпуси вартістю 600 мільйонів доларів, це дійсно виглядало привабливо. Але навіть у разі знаходження альтернативного варіанта, вартість добудови об’єктивно не буде меншою за 1,5–2 мільярди доларів на кожен блок.
Очевидно, що український держбюджет не в змозі потягнути такий фінансовий тягар. Цьогоріч понад 40% бюджетних витрат спрямовано на оборону, ще близько 20 – на соціальні програми. Половина доходів – міжнародна допомога. У таких умовах не існує простору для реалізації капітального проєкту вартістю понад чотири мільярди доларів, який не дасть миттєвого ефекту, а зможе окупитися щонайменше через 8-10 років.
Єдина реалістична можливість – створення окремої структури позабюджетного фінансування. Це може бути спеціальний фонд або агентство, під управлінням “Енергоатому” чи іншої урядової установи, що акумулюватиме кошти з різних джерел: міжнародних фінансових інституцій, випуску довгострокових облігацій, державних гарантій під банківські кредити, залучення приватних інвесторів у форматі державно-приватного партнерства або через участь синдикатів комерційних банків.
Залучення міжнародних донорів виглядає цілком можливим, хоча й потребує зусиль. Європейський банк реконструкції та розвитку вже мав досвід фінансування українських атомних станцій у межах програми комплексної модернізації безпеки, надаючи кредити на сотні мільйонів євро. Потенційно ЄБРР міг би долучитися до фінансування безпекових компонентів майбутніх блоків – аварійного охолодження, охорони та систем управління.
МАГАТЕ не виділяє коштів безпосередньо, але може зіграти роль координатора технічної підтримки, сертифікації й незалежної оцінки. Американська компанія Westinghouse вже висловила підтримку будівництву п’яти блоків AP1000 в Україні, а EXIM Bank США може забезпечити фінансування. МВФ і Світовий банк не фінансують атомну енергетику напряму, але можуть надати фінансові гарантії під облігаційні інструменти чи інфраструктурні позики.
Одним з перспективних варіантів є державно-приватне партнерство. Модель, за якою держава надає землю, ліцензії, інфраструктуру та тарифні гарантії, а приватний інвестор будує й експлуатує блоки протягом 20–30 років, після чого об’єкт переходить у державну власність, вже використовується в інших країнах. Так, Угорщина реалізує подібну схему для проєкту Paks II, Румунія – для Cernavodă-3 і 4, Туреччина – для Akkuyu. Проблема України полягає в тому, що інвестори остерігаються воєнних ризиків, адже страхові компанії не покривають збитки в зоні бойових дій. Це можна вирішити або державними гарантіями, або участю міжнародних інституцій, які візьмуть на себе частину політичних ризиків.
Ще одна можливість – випуск так званих “зелених” або “перехідних” облігацій. Європейська комісія ще у 2022 році офіційно визнала атомну енергетику допустимою у таксономії як проміжну технологію на шляху до вуглецевої нейтральності. Це відкриває Україні можливість випустити на міжнародних ринках облігації під гарантії ЄІБ, ЄБРР або Світового банку, з фіксованою дохідністю на 10–20 років. Таким чином можна залучити стартові 500–700 мільйонів доларів у перші роки добудови – без різкого навантаження на бюджет і без втрати контролю над об’єктом.
Для початку, Україна вже сьогодні може заснувати національний фонд добудови АЕС із прозорою структурою управління, аудитом і чіткою стратегією. Варто підписати міжурядову угоду з ЄС про підтримку атомного напрямку – за аналогією з “зеленою угодою”. Доцільно запросити техніко-економічне обґрунтування від консорціуму партнерів, зокрема, Франції, Канади, США та Південної Кореї. Необхідно підготувати випуск цільових облігацій для міжнародного ринку (умовно – ATOM-UA 2035) і укласти політичну декларацію з партнерами, яка офіційно визнає ХАЕС як частину майбутньої європейської енергетичної безпеки.
Питання добудови ХАЕС‑3 і ХАЕС‑4 вже давно вийшло за межі креслень головного інженера. Це багаторівнева гра між технологіями, геополітикою, грошима та безпекою. І виграє в ній не той, у кого найдорожчий реактор, а той, хто здатен об’єднати інженерну логіку з фінансовим реалізмом і стратегічною дисципліною. Так, це дорого та складно, але це не неможливо. Україна має досвід, кадри та суспільну підтримку. Потрібна лише злагоджена команда і тверде бачення, що добудова енергоблоків – це не просто про струм, а про право мати майбутнє, яке не вимикається разом з електрикою.
Що обирати далі: стратегія на 10 років
Кожен новий атомний об’єкт сьогодні розглядається і в контексті війни. Чи не стане ХАЕС новою мішенню? Чи не буде повторення захоплення, як у випадку з ЗАЕС?
Станція розташована у відносно захищеному тилу – на заході України. Але загроза ракетних ударів не зникла. Саме тому одним з елементів проєкту добудови ХАЕС має стати посилена фізична безпека: протиракетне укриття, подвійний периметр, система раннього попередження. Це вже обговорюється з МАГАТЕ.
Крім того, енергетична диверсифікація – найкраща відповідь на гібридну війну. АЕС дає стабільність, але не гнучкість. Тому ХАЕС не може бути єдиним рішенням: паралельно мають розвиватися ВДЕ, гідроакумулюючі станції та локальні ТЕЦ на біомасі.
Україна зараз має кілька опцій. Зокрема, шукати альтернативні корпуси ВВЕР‑1000: наприклад, через Казахстан, Індію або через посередників у Східній Європі. Це складно, але можливо. Проєктувати нові блоки з AP1000: США вже погодили будівництво таких реакторів в Україні, але це трапиться не раніше 2030 року. Підписано меморандум на 5 блоків. Або зосередитися на модернізації існуючих АЕС: продовження ресурсу, оновлення систем, запуск 5-го енергоблока на РАЕС – варіант швидший і реалістичніший.
Зростає роль “зеленої” енергетики з розумними обмеженнями: до 2040 року ВДЕ можуть дати 25–30%, але за умови потужних інвестицій і мережевого резервування.
У будь-якому разі рішення має бути системним, а не ситуативним, як з болгарськими корпусами.
…Добудова ХАЕС – тест на державну спроможність мислити вдовгу. І хоч наразі двері Болгарії зачинено, вікно можливостей для України залишається відкритим – для тих, хто вміє будувати не лише бетон, а й довіру.
Тетяна Вікторова
