Колись українська наука була тією самою тихою силою, яка просувало суспільство вперед, видавала патенти, вигравала гранти і тримала на своїх плечах те, що залишилося від національного інтелекту. Але сьогодні ця тиха сила більше нагадує марафонця, який біжить у протигазі по мінному полю. Зруйновані лабораторії, розбиті бюджети, вчені скорочені на роботі або перебувають на фронті — усе це реалії науки. Вона вперто намагається вижити, коли з кожного боку їй натякають, що це зараз не пріоритетний напрямок у воюючій країні. Спробуємо з’ясувати, чи є у нашої держави шанси зібрати уламки інтелектуального потенціалу, чи ми всі разом спостерігаємо її останній подих.
Нова ініціатива МОН щодо удосконалення діяльності наукових парків
Нещодавно в Україні розпочалася робота над проєктом Science City, метою якого є вдосконалення роботи наукових парків, створених при закладах вищої освіти та наукових установах для розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності. Про це йдеться у дописі в телеграм – каналі віцепрем’єр-міністра України з питань інновацій, освіти, науки та технологій Михайла Федорова.
За даними МОН, зараз в Україні існує 36 наукових парків, засновниками яких є заклади вищої освіти, наукові установи та державні підприємства. Питома вага внесків бюджетних установ до статутного капіталу наукових парків становить від 2% (Науковий парк «Кардіо плюс») до 99% (Науковий парк «Наукоград – Харків»). Серед основних функцій таких парків зазначено наступні:
- створення нових видів інноваційних продуктів;
- здійснення заходів щодо комерціалізації цих продуктів;
- організація та забезпечення виробництва наукоємної, конкурентоспроможної на внутрішніх і зовнішніх ринках інноваційної продукції;
- інформаційно-методичне, правове та консалтингове забезпечення засновників і партнерів наукового парку, надання їм патентно-ліцензійної допомоги.
Але, як зазначив Федоров, фактично працюють лише п’ять, в той час, як усі інші існують лише на папері. Даний проєкт сприятиме збільшенню кількості потенційних партнерів, надасть можливість університетам та науковим установам отримувати податкові та митні пільги. Також Science City передбачає пільги для розмитнення наукового обладнання та спільні лабораторії, центри колективного користування і тимчасовий безоплатний вжиток обладнання для наукових парків. При атестації діяльності університетів до уваги будуть братися також і результати діяльності наукових парків. Після впровадження змін інформація про всі наукові парки, їхні програми розвитку та результати роботи будуть доступними для ознайомлення у відкритому реєстрі. На думку фахівців МОН, даний проєкт створить сприятливі умови для розвитку української науки та залучення інвестицій в наукомісткі інновації. Самі науковці отримають більше можливостей для виведення своїх інноваційних розробок на ринок. При чому їх не будуть відволікати адміністративні питання, адже це тепер буде сферою компетентності наукових парків. Зараз МОН винесло на громадське обговорення даний проєкт.
Сучасний стан української науки
Українська наука сьогодні, мов стара книжка, яку ніхто не читав роками, але викинути шкода, бо наче ще потрібна. Вона виживає в умовах, коли світові корпорації розробляють штучний інтелект, а наші вчені часом не мають штучного освітлення. Це звучить не просто сумно, а скоріше, як вирок. «А що ви хотіли? В країні війна», – вважають чиновники. Але ж така ситуація склалася ще задовго до повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
Відтік мізків з України почався ще в 90-х, коли вчені зрозуміли, що престижну кар’єру легше будувати у лабораторіях Німеччини, США чи Канади, ніж у злиденних інститутах, де більше шансів побачити голодного лаборанта, ніж працюючий мікроскоп. Тоді це здавалося тимчасовими труднощами. Але чомусь ця тимчасовість триває вже понад 30 років , а талановиті математики, фізики й хіміки досі переходять кордон в один кінець.
Повномасштабне вторгнення у 2022 році лише прискорило цей процес. Бомбардування університетів, зруйновані лабораторії, бюджети, що раптом зникли під грифом «військові потреби». Зрозуміло, що в такій нестабільній ситуації втримати молодих науковців у країні просто неможливо. Вони збирають валізи й їдуть туди, де їхня праця дійсно потрібна і відповідно оплачується, а не тільки ціниться на словах.
Шість років тому в Україні було створено Національний фонд досліджень. Ця державна організація займалася видачею на конкурсній основі грантів для вчених на дослідження у галузі природничих, технічних, суспільних та гуманітарних наук та прикладних наукових досліджень. У 2021 році бюджет Фонду було збільшено на 153,3% (до 699,2 млн грн). На третину зросли витрати на наукові дослідження в НАН – до 465,6 млн грн. Для науки на рівні університетів у держбюджеті заклали 100 млн. На 2022 рік у держбюджеті було заплановано 791,6 млн грн (+13,2%) на Національний фонд досліджень; 567,3 млн грн (+21,8%) – на дослідження на рівні НАН; 105 млн грн (+5%) – на науку на рівні університетів. Та повномасштабне вторгнення внесло свої корективи і всі передбачені кошти були спрямовані до резервного фонду держбюджету. А у 2023 році витрати на науку взагалі скоротили: Національний фонд досліджень – 466,8 млн грн (-41%), Національна академія наук – 335,9 млн грн(-40,8%), дослідження в університетах – 18,2 млн грн(-82 7%). У 2024 році державні витрати на науку дещо підвищили. Так, на Фонд досліджень заклали 568,7 млн грн (+21,8%), на НАН – 534,7 млн (+59,2%), на дослідження у вишах – 118,2 млн грн (+549,5%).
Цілком очевидно, що сьогодні українська наука в нашій країні, наче бідний родич. Складається враження, що у державних кабінетах ставляться до вчених, немов до людей, які там щось собі вигадують, поки чиновники, начебто рятують країну по всіх фронтах. У бюджеті завжди знайдуть гроші на що завгодно — від дорогих авто для чиновників до “невідкладних ремонтів” незрозумілих об’єктів. А от на науку грошей немає.
Ситуація проста і болюча: держава не фінансує науку, бо вважає її розкішшю. А вчені вимушені шукати перспективи за кордоном, де інтелект не тільки цінують, а й добре оплачують. У Німеччині, Канаді чи США український хімік або фізик за кілька років може досягти того, що вдома не отримає й за все життя: фінансування, обладнання, поваги. Зарплата науковця в Україні часто нижча, ніж у касира в супермаркеті. І якщо касир хоча б має стабільність, то вчені живуть у стані перманентного очікування: раптом виділять грант, раптом з’явиться спонсор. Лабораторії нагадують археологічні пам’ятки, де замість сучасного обладнання — техніка з 80-х років. Сучасний світ працює на 3D-принтерах, а наші вчені часом працюють на 3D-фантазіях.
Коли вчені їдуть, ми втрачаємо не тільки людей, а й ідеї, прориви та гроші. Талановиті математики, біологи, фізики, які могли б створювати технології для України, тепер працюють на інші країни. Іронія долі: те, що ми не можемо фінансувати вдома, потім купуємо за кордоном за шалені гроші. Вчені не просто тікають — вони кричать про проблему своїм від’їздом. Україна може стати лідером у багатьох галузях, але для цього потрібно припинити ставитись до науки як до марної витрати. Це не витрати — це інвестиції. Інакше всі наші найрозумніші уми будуть працювати на чужі економіки, а ми залишимось з порожніми лабораторіями й великими питаннями до самих себе.
За останні роки ми втратили не просто кадри, а покоління інтелектуалів. Вчені середньої ланки, які могли б стати фундаментом для розвитку науки, пішли або у приватний сектор, або за кордон. Ні кого вже не дивує, коли вони на ринках працюють реалізаторами товарів. Молодь теж не затримується: навіщо рятувати потопаючий корабель, якщо поряд є човен з двигуном? Навіщо навчатися і йти в науку, отримуючи мізерні зарплати, коли є багато способів заробити великі гроші в бізнесі чи на криптовалюті? І як результат — ми маємо розграбовану, напівзруйновану систему, яка виглядає більше як музейний експонат, ніж як дієвий інструмент для розвитку країни.
До цього слід додати ще один важливий фактор. Коли науковий простір перетворюється на ринок, де за гроші можна «захистити» дисертацію, написану так званими «літературними рабами», говорити про розвиток науки стає абсурдним. Лженауковці з числа «сильних світу цього», які купують собі наукові ступені, не лише дискредитують академічну спільноту, а й руйнують саму суть наукової діяльності — пошук правди. У системі, де процвітає плагіат, а псевдовчені займають ключові позиції, справжні дослідники залишаються в тіні, позбавлені можливостей і підтримки.
Така ситуація ставить під сумнів саму ідею існування науки як двигуна прогресу. Як ми можемо говорити про інновації чи глобальну конкурентоспроможність, якщо українська академічна система дозволяє легалізувати псевдонауку? Лженауковці — це не просто проблема, це гальмо, яке тягне на дно всю наукову спільноту країни.
Наукові перемоги українських вчених
Та попри всі труднощі саме наші науковці роблять дійсно серйозні прориви, змінюючи світ у різних сферах життя. Українська наука, немов фенікс, який вперто намагається воскреснути з попелу, навіть коли його щодня підпалюють. Талановиті вчені ще є, і вони можуть створювати справжні дива.
Нині покійна Ольга Броварець, науковий співробітник відділу молекулярної та квантової біофізики в Інституті молекулярної біології і генетики НАН України, подарувала світові надію на пошук способів лікування раку та багатьох інших хвороб, до яких призводять мутації. Вона вирахувала закономірність, з якою пари хромосом з мутацією вбудовуються в ДНК людини, в результаті чого виникають небезпечні і смертельні хвороби, на кшталт раку.
Під час пандемії коронавірусу 2019 саме українські вчені розробили власну тест-систему для діагностики вірусу. В Інституті молекулярної біології і генетики НАН України ще на початку карантину було виготовлено тисячу тестів за власні гроші та відправлено в регіони.
Нана Войтенко, професорка, докторка біологічних наук і нейробіологиня, зробила вагомий внесок у дослідження механізмів хронічного болю. Завдяки її дослідженням в лабораторії було розроблено експериментальне лікування, спрямоване лише на клітини, що викликають больові синдроми. В інституті, в якому працює вчена, вперше було зроблено діаліз нервової клітини, який дозволив вимірювати трансмембранні струми (струми, які проходять через клітинну мембрану в нервах та генерують сигнали – Ред.).
Марина В’язовська, математикиня, кандидатка фізико-математичних наук, докторка природничих наук у 2022 році отримала одну з найпрестижніших у світі математики нагород — Медаль Філдса за свій розв’язок задачі пакування куль 8-вимірному просторі, з чим досі не могли впоратися інші. Її досягнення має велике значення у покращенні корекції помилок у мобільних телефонах, інтернеті та космічних дослідженнях.
Наші науковці працюють над розробкою алгоритмів штучного інтелекту та системами кіберзахисту, які використовують найбільші світові компанії. Окремі рішення стали ключовими в боротьбі з кібератаками під час війни.
Хто б міг подумати, що в країні, де не завжди є світло, ще можуть створювати компоненти для космічних апаратів? Українські інженери та фізики брали участь у створенні деталей для SpaceX та інших світових космічних проєктів.
Саме в Україні розробили унікальні технології зберігання енергії, що дозволяють ефективніше використовувати «зелену» енергію. Це вражає, особливо враховуючи, що вдома ці розробки часто залишаються без фінансування.
Але чомусь сама держава не тільки не помічає світлі голови, а й унеможливлює їх роботу в рідній країні, просто ігноруючи їх потреби. Закриття науково-дослідницьких інститутів в Україні стало трагічною нормою. Один із найбільш кричущих прикладів — закриття Інституту вивчення рідкоземельних матеріалів. Колись це було місце, де розробляли унікальні сплави для авіації, медицини та електроніки. Тепер його лабораторії стоять порожніми, а вчені працюють касирами або просто виїхали за кордон. Держава втрачає свій потенціал, який міг би приносити мільярди. Ми могли б бути світовим лідером у цій сфері, замість того, щоб імпортувати дорогі технології. Іронія долі в тому, що ці технології часто базуються на напрацюваннях наших колишніх учених, які тепер працюють на інші країни.
Українська наука зараз — це як той старий трамвай: іржавий, скрипучий, але вперто котиться вперед, хоч на нього давно махнули рукою. Вона виживає всупереч, а не завдяки, і це головна трагедія. Наші вчені — одні з найталановитіших у світі, але вони або працюють в умовах, де пробірки доводиться випрошувати у друзів, або взагалі їдуть туди, де їхній розум вважають активом, а не тягарем.
Зараз ми стоїмо на порозі катастрофи, яку самі ж і створили. Бо наука — це не про вибагливих професорів, а про економіку, безпеку і майбутнє країни. Не буде науки — не буде прогресу. Не буде прогресу — залишимося на узбіччі історії, наздоганяючи світ із плакатами: «Вибачте, ми трохи відстали». Україна ще має шанс стати країною, яка не тільки виживає, але й створює, як раніше. Але для цього потрібно змінити підхід: від виживання для вчених до їх підтримки та інвестування. Якщо цього не станеться, у нас залишиться лише порожня оболонка науки й розуміння, що інтелект вижив, але десь за кордоном, де наших вчених дуже цінять.
