На початку вересня землетрус у гірській провінції Кунар зруйнував цілі села. Але під уламками опинилися не лише будинки – разом із ними поховані права і життя тих, хто найбільше залежить від допомоги. Світові репортажі свідчать: сотні жінок і дітей залишалися без порятунку годинами, адже талібські заборони роблять будь-який контакт між чоловіками й жінками злочином у власних очах режиму. Те, що в інших країнах було б трагедією стихії, в Афганістані перетворилося на політичну драму з подвійним дном: природна катастрофа наклалася на системний гніт ідеології Талібану, яка послідовно відрізає жіночу частину населення від права на життя, освіту й допомогу. І поки таліби на міжнародній арені намагаються створити образ стабільного уряду, усередині країни їхня політика все очевидніше набуває рис «гендерного апартеїду».
Подвійна пастка: стихія й дискримінація
“Здавалося, що жінки були невидимими“, – згадує 33-річний Мухазеб, якого цитає видання The New York Times. За його словами, рятувальники спершу допомагали чоловікам і дітям, тоді як жінки сиділи осторонь, чекаючи своєї черги. Якщо поруч не було родичів чоловічої статі, їх витягували з-під завалів за край одягу, аби уникнути прямого дотику до тіла.
“Жінки лежали під уламками, і ніхто не наважувався їх витягати“, – підтверджують очевидці. Заборона на будь-який контакт із незнайомою жінкою для чоловіків навіть у критичних ситуаціях коштувала десятків життів. Подібне вже траплялося торік у провінції Герат, де до 90% загиблих становили саме жінки й діти. Історії матерів, які загинули лише тому, що ніхто не міг надати їм елементарної допомоги, стали болючим нагадуванням: у країні, де гендерна сегрегація доведена до абсурду, стихійне лихо перетворюється на інструмент додаткового придушення.
За офіційними даними, оприлюдненими урядом Афганістану, землетрус магнітудою 6 балів забрав понад 2200 життів і поранив ще щонайменше 3600 людей. Та за сухими цифрами стоїть інша правда – реакція на катастрофу оголила подвійні стандарти, з якими жінки й дівчата стикаються щодня. “Жінки та дівчата знову понесуть на собі основний тягар цієї катастрофи, тому їхні потреби мають бути в центрі реагування та відновлення“, – наголосила спеціальна представниця “ООН-Жінки” в Афганістані Сьюзен Фергюсон.
Талібський режим і права жінок: історія обмежень
У вересні 2021 року рух “Талібан” остаточно встановив контроль над Афганістаном і одразу почав послідовно згортати права жінок і дівчат. Формально це пояснювали “тимчасовими обмеженнями” задля створення “відповідного ісламського середовища”, але на практиці вони перетворилися на системну політику ізоляції.
Одним із перших кроків стало закриття Міністерства у справах жінок, яке працювало майже два десятиліття. Жінкам заборонили більшість державних посад, перекрили шлях до середньої освіти, а пересування без супроводу чоловіка оголосили неприпустимим. Влада наполягала, що афганки мають виходити з дому лише з покритим обличчям і тілом, а якщо немає нагальної потреби – краще взагалі залишатися вдома.
Поступово під забороною опинилися парки, сади, басейни та спортзали Кабула – одні з небагатьох публічних просторів, доступних жінкам. Відтепер навіть діти можуть гуляти там лише в супроводі батька чи іншого родича чоловічої статі.
Для багатьох молодих афганок це стало символом остаточного руйнування надій. “Вони зруйнували єдиний міст, який міг поєднати мене з моїм майбутнім“, – зізнається в коментарі BBC студентка, яка задля безпеки не називає свого імені.
Економіка країни, десятиліттями залежна від міжнародної допомоги, також постраждала: після закриття шкіл для дівчаток донори заморозили фінансування освітнього сектору, а викладачі місяцями не отримують зарплат. Тим часом протести жінок із вимогою повернути право на працю та освіту придушувалися силою. Лише нещодавно була затримана активістка Заріфа Ягубі разом із кількома колегами – попри численні заклики ООН та правозахисників, їх так і не звільнили.
Гендерний апартеїд під талібським режимом
Таліби вперше прийшли до влади в Афганістані у 1996 році, і їхнє правління тривало до військової інтервенції США у 2001 році. Вже тоді режим встановив суворі обмеження для жінок: їм заборонялося працювати, навчатися після 8 років, пересуватися без супроводу родича-чоловіка, відвідувати громадські місця та користуватися медичними послугами чоловіків. Порушення цих правил каралося побиттям або стратою.
Після падіння режиму талібів у 2001 році багато обмежень було скасовано, зокрема жінки змогли повернутися до школи, університетів і роботи, а також отримати доступ до медичних послуг. Однак після повернення талібів у 2021 році політика дискримінації відновилася, повторюючи практично весь спектр заборон 1996–2001 років.
Після встановлення контролю над Афганістаном у вересні 2021 року таліби запровадили жорсткі обмеження для жінок і дівчаток, які експерти називають “статевим апартеїдом”. Жінкам заборонено вільно пересуватися без супроводу родича-чоловіка, працювати, здобувати освіту після 8 років, відвідувати парки, спортзали, басейни та культурні заходи. Вони змушені носити паранджу, обмежувати спілкування і голос, уникати будь-якого контакту з чоловіками, навіть у лікарнях, через що здоров’я жіночого населення опинилося під загрозою.
Таліби також заохочують примусові шлюби з дівчатками до 16 років і жорстко карають за порушення правил – побиттям, катуванням чи стратою. Заборона на роботу та освіту жінок призвела до закриття шкіл, звільнення тисяч викладачок і серйозного колапсу медичних послуг. Єдиною дозволеною сферою залишилася медицина для жінок-пацієнток та деякі гуманітарні організації, проте навіть там застосовуються суворі обмеження.
Такі правила ґрунтуються на спотвореному тлумаченні шаріату та ісламського дрес-коду й служать прямим механізмом обмеження прав жінок, перетворюючи їхнє життя на ізоляцію і постійний контроль. За даними Amnesty International, близько 80% шлюбів у країні були примусовими, а опитування жінок показало високий рівень депресії та фізичного занепаду серед населення.
Заборони, що вбивають
Режим Талібану систематично відрізав афганських жінок від публічного життя. Заборона на освіту, працевлаштування, пересування без “махрама” фактично зробила половину населення заручницями у власних домівках. Але найбільший удар був нанесений по гуманітарній сфері: тисячі жінок-медиків, вчительок, співробітниць міжнародних організацій були змушені покинути роботу.
UNICEF прямо заявив: “Виключення жінок із гуманітарної діяльності коштуватиме життів дітей“. У віддалених районах, де доступ до жінок мають лише жінки, відсутність медсестер і лікарок уже призводить до смертей, яких можна було б уникнути.
Міжнародна реакція: від занепокоєння до терміну «гендерний апартеїд»
Організація Об’єднаних Націй неодноразово наголошувала: Афганістан сьогодні є “найбільш репресивною країною у світі щодо прав жінок“. У заявах ООН дедалі частіше з’являється термін “гендерний апартеїд” – фактичне позбавлення прав за ознакою статі.
UNA-UK підкреслила, що обмеження суперечать самому Статуту ООН і підривають гуманітарні програми. А міжнародні правозахисні мережі закликають запроваджувати адресні санкції та створювати глобальний механізм відповідальності для режимів, які здійснюють системну дискримінацію.
Дипломатична дилема: чи можна говорити з Талібаном?
У західних столицях точаться суперечки: вести діалог із талібами чи залишатися у позиції жорсткої ізоляції? Прихильники контактів вважають, що без обговорення режим і надалі замикатиметься у власному вакуумі. “Ми можемо впливати тільки тоді, коли розмовляємо“, – кажуть дипломати.
Але для активісток на кшталт Захри Надер будь-яка зустріч із представниками режиму – це легітимація дискримінаційної політики. “Визнання означає поступку“, – наполягають вони. Таким чином Афганістан стає своєрідною “міжнародною пасткою”: співпраця ризикує закріпити владу талібів, ізоляція – залишає суспільство сам-на-сам з катастрофою.
Мусульманський фемінізм: боротьба за права в релігійному контексті
У багатьох ісламських регіонах правовий статус жінки визначається передусім релігійними догматами. Основним джерелом права тут є Коран, і саме його трактування визначає можливості жінок у суспільстві. Саме в цьому контексті виник мусульманський феміністичний рух, який намагається довести: Коран захищає права жінок і проголошує рівність статей.
Мусульманський фемінізм суттєво відрізняється від європейського: він не ставить на перший план питання абортів чи одностатевих відносин, які забороняє Коран. Його головна мета – переосмислення релігійних текстів і доведення, що іслам може бути основою для гендерної рівності. До руху долучаються не лише мусульманки, а й жінки інших релігій, які цікавляться феміністською інтерпретацією релігії.
Активістки цього напряму працюють проти радикальних інтерпретацій ісламу, які виправдовують насильство та сувору гендерну ієрархію. Сьогодні мусульманський фемінізм знаходить підтримку у багатьох політичних режимах і суспільствах ісламського світу, а також у міжнародних організаціях на кшталт ООН і провідних правозахисних мереж, що визнають його внесок у боротьбу за права жінок у релігійному контексті.
Наслідки для афганського суспільства
За даними гуманітарних агентств, більшість афганських родин сьогодні змушені позичати гроші навіть на їжу. Рівень недоїдання серед дітей — один із найвищих у світі. Гуманітарні збори ООН для Афганістану хронічно недофінансовані.
І водночас таліби намагаються показати картину “стабільності” – приймають делегації, організовують дипломатичні візити, обіцяють боротьбу з корупцією. Контраст між офіційним образом і реальністю для більшості населення разючий: “країна виживає у боргах і заборонах”.
Отже, землетрус у Кунарі став не просто природною катастрофою — він показав, що відсутність базових прав людини перетворює будь-яке лихо на ще більш смертоносне.
Афганістан дедалі очевидніше стає прецедентом “гендерного апартеїду” у XXI столітті. Питання полягає в іншому: чи зможе міжнародна спільнота знайти спосіб реагувати на нього так, аби допомогти людям, не закріплюючи владу тих, хто позбавляє їх права на життя.
