Наступний рік народжується тінню того, що відходить. Так було не завжди, але війна прищепила нам відчуття того, що часовий горизонт постійно віддаляється.
Роки втратили чіткі контури, вони перетікають один в один, і згодом, озираючись назад, ми і самі не знатимемо, де саме щось почалося і коли воно закінчилось. Лише 22-й закарбувався чорною віхою. А далі – 23-й, 24-й, 25-й понеслись крізь нас одноманітними тривожними буднями.
Рік, що минає, не приніс нам найжаданішої події, але водночас у ньому відбулося багато зсувів, що разом склалися у небезпечну траєкторію.
Об’єктивна рамка року: війна як постійна, але не єдина змінна
2025 рік для України став роком стратегічного виснаження. Війна залишилася головним чинником усіх рішень, але вона вже не могла бути достатнім поясненням кожної внутрішньої проблеми.
На поверхню вийшли внутрішньополітичні дисфункції. Саме через це внутрішня політика перестала бути «другорядною» і почала прямо впливати на фронт, економіку та довіру партнерів.
Міф монобільшості і реальність ситуативної влади
Один зі значних політичних самообманів року – монобільшість. Її давно не існує, але нею продовжують прикривати рішення, які насправді ухвалюються широкими ситуативними коаліціями, далекими від будь-якої ціннісної єдності.
Без голосів груп “Довіра”, уламків ОПЗЖ, позафракційних персонажів і поодиноких “унікумів” з опозиції влада не змогла б ані просунути кадрові авантюри, ані, що важливіше, протягнути скандальний закон №12414. Саме цей закон став негативною внутрішньополітичною візитівкою року, адже суспільство було обурено не лише тим, що було зроблено, а і як.
Порушені процедури, поспіх, демонстративна зневага до дискусії – усе це створило відчуття не управлінської помилки, а хамства чиновників, які вирішили, що війна дозволяє більше, ніж Конституція.
Закон №12414 як символ, а не виняток
Нагадаємо, що САП і НАБУ – це не просто антикорупційні органи. Їх поява була умовою довіри Україні з боку Європи. Саме тому реакція Заходу була такою різкою: не тому, що “дозволили”, а тому що побачили відкат там, де він вважався неможливим.
В Офісі президента, схоже, розраховували, що сакральне “не на часі” знову спрацює. Не спрацювало.
Захід був шокований. Медіа вибухнули заголовками. Європейці зажадали пояснень. Всередині країни новоспечений закон став тригером перших за роки повномасштабної війни масових протестів. Для суспільства це було не питання юридичних формулювань, а відчуття порушеного суспільного договору: антикорупційні органи не можуть бути підконтрольними тим, кого вони мають розслідувати. Експерти й лідери думок – від Лани Зеркаль до Юрія Луценка та Віталія Дейнеги – говорили про інституційний відкат, концентрацію влади і спробу захистити вузьке коло “обраних” у критичний для держави момент.
На так звані “картонкові протести” вийшла молодь. Вийшла проти стилю влади, проти способу ухвалення рішень, проти відчуття, що її просто поставили перед фактом. Звісно, було б помилкою романтизувати ці протести. Це все ті ж 10 % небайдужих – активна меншість, яка завжди прагне витягнути країну з інерції. Молодь різна. У цій же країні існують і ті, хто хвалиться ухилянням від мобілізації і живе так, ніби війна – це щось далеке на периферії.
Внутрішня окупація як політична метафора
Дискусія, яку відкрив закон №12414, вийшла далеко за межі антикорупції. Вона оголила важливе питання року: що небезпечніше – зовнішнє управління чи внутрішня узурпація?
Так, зовнішній вплив існує. В антикорупційних структурах, медіа, громадянському секторі. І критика цього впливу не є ознакою “антизахідності”. Але відповіддю на нього не може бути централізація влади без контролю, бо це вже інша форма втрати суб’єктності.
Коли правоохоронна система залежить не від суспільства, а від влади, це не боротьба за суверенітет. Це внутрішня окупація інституцій.
Парадокс року полягає в тому, що влада змушена була “відкотити” назад власну ж помилкову дію. Парламент відновив повноваження НАБУ і САП, скасувавши обмеження, запроваджені законом №12414.
Автономність повернули. Процесуальні вказівки заборонили. Генпрокурора відрізали від справ. Залишилось питання: навіщо була ця ганьба?
“Міндічгейт”: репутаційний фронт війни
Корупційний скандал навколо Тимура Міндіча – давнього бізнес-партнера Володимира Зеленського – став одним із найгучніших інформаційних вибухів воєнного часу. Те, що ще кілька років тому могло залишитися внутрішнім епізодом української політики, у 2025-му перетворилося на міжнародну подію з чітко окресленими репутаційними наслідками.
Світові медіа, а також провідні аналітичні центри висвітлювали “справу Міндіча” не як чергову корупційну історію, а як тест на інституційну зрілість України та особистий виклик для президента Зеленського. У глобальній оптиці цей кейс вийшов далеко за межі конкретної особи: він став індикатором того, наскільки держава здатна контролювати власні еліти в умовах війни і масової міжнародної допомоги.
У центрі уваги західних медіа опинилося одразу кілька аспектів Міндіч-гейта. По-перше, масштаб і характер можливих зловживань в енергетичному секторі, який є критично важливим під час російських атак. По-друге, близькість фігуранта до президента, що автоматично робить справу політичною. По-третє, символічний ефект для партнерів і кредиторів, які дедалі жорсткіше пов’язують підтримку України з реальними, а не декларативними антикорупційними діями. Європейські медіа подавали “Міндічгейт” як серйозний удар по президентству Зеленського.
Le Monde прямо писало про “корупційний шок”, який різко звузив поле для маневру Банкової. Американські медіа трактували справу як доказ глибоких структурних проблем у державних компаніях, що не були вирішені навіть після 2022 року. Тривожним сигналом для Заходу стала і втеча Міндіча, яку аналітики напряму пов’язують із витоком інформації з владних структур.
Корупційний скандал наклався на втому партнерів, складну ситуацію на фронті та четверту зиму енергетичної нестабільності, що зробило його критичним репутаційним ударом у найвразливіший для країни момент.
День Конституції без Конституційного Суду
День Конституції 2025 року став скоріше індикатором інституційної втоми, ніж приводом для святкування. На тлі офіційних декларацій про демократію та європейський вибір ключовий гарант конституційного ладу – Конституційний Суд — увійшов у рік у стані тривалої дисфункції: без кворуму, без обраного голови і без спроможності реагувати на системні виклики воєнного часу.
КСУ фактично був паралізований через кадровий дефіцит. Формальне відновлення кворуму наприкінці червня стало можливим лише після прямого зовнішнього тиску та незручних сигналів з боку європейських партнерів, для яких працездатний Конституційний Суд є базовою умовою верховенства права. Втім, це «розблокування» залишилося частковим: низка вакансій досі не заповнена, керівництво Суду не обране, а інституція працює у режимі мінімальної функціональності.
Навіть після поновлення роботи КСУ не повернув собі ролі повноцінного конституційного арбітра. Ключові подання – щодо меж воєнних повноважень, балансу гілок влади, множинного громадянства та інституційних реформ – залишаються без розгляду або відкладаються. Окремі рішення ухвалюються, але вони не формують цілісної правової рамки й не знімають стратегічної невизначеності.
У підсумку 2025 рік закріпив небезпечну звичку: держава в умовах війни дедалі частіше обходиться без ефективного механізму конституційного контролю. Конституція формально діє, але її тлумачення і захист залишаються фрагментованими. А країна, що прагне до ЄС, ризикує втратити не лише правову визначеність, а й довіру до власної здатності зберігати інституційні основи навіть у найскладніший час.
Декларативні сигнали для України у 2025 році: символізм понад конкретику
Рік 2025 продемонстрував, що дипломатичні події часто створюють політичний ефект без негайного практичного прориву для України. Так, на саміті у Копенгагені 1–2 жовтня країна опинилася в центрі уваги: від обміну досвідом у протидії дронам до переговорів щодо фінансування та довгострокового місця України в Європі. Лідери ЄС висловили “широку підтримку” оборонним ініціативам, зокрема концепту “дрон – стіни”, однак ключові політично-юридичні рішення – використання доходів від заморожених російських активів та початок вступних переговорів – залишилися на етапі суперечок. Символічно вагомі заяви Кошти про “прокладання шляху” до членства України у ЄС не перетворилися на юридичні кроки через право вето окремих держав.
На саміті G7 у Кананаскісі (16–17 червня) Україна знову була в центрі дискусій, але без спільної декларації на підтримку країни. Заяви щодо допомоги чи санкцій були розпорошені між окремими державами, а достроковий від’їзд Трампа та скасування запланованої зустрічі із Зеленським посилили відсутність конкретних рішень.
Схожий патерн спостерігався у низці інших заходів:
Фінансова підтримка та кредитні лінії. На самітах у Брюсселі, Празі та Лондоні лунали заяви про гранти та кредити, але строки і механізми їх виділення лишалися невизначеними.
Санкції проти Росії. Повторювані сигнали про готовність посилювати тиск залишилися формальними без нових практичних пакетів.
Оборонні ініціативи. Концепції, такі як “Дрон – стіна” або “Східна флангова варта”, отримали політичну підтримку, проте пілотні проєкти та фінансування відклалися.
Політичні сигнали щодо ЄС. Заяви про “шлях України” були символічно важливі, але блокування переговорів Угорщиною та відсутність одностайності ускладнили реальний прогрес.
Заморожені російські активи. Плани щодо їх використання для підтримки України залишилися на рівні концепції через складну юридичну та фінансову координацію.
У підсумку 2025 рік дав Україні політичні сигнали і символічні майданчики для впливу, але справжніх проривів – у вигляді негайного фінансування, розширеної військової допомоги чи конкретних юридичних кроків на шляху до ЄС – не відбулося. Під завісу року домовилися про виділення близько 90 млрд євро кредитної підтримки, проте остаточно не погодили механізми використання доходів від заморожених російських активів через необхідність узгодження правових гарантій для держав-зберігачів.
Від надр до фонду: політичні й економічні наслідки угоди США–Україна
І як не згадати про Угоду щодо природних ресурсів? Підписана 1 травня у Вашингтоні, вона формалізувала спільну розробку надр американськими компаніями, залишаючи Україні повний суверенітет над ресурсами. В її рамках було офіційно створено Американсько‑Український інвестиційний фонд відбудови, який має стати механізмом залучення інвестицій у розвиток критичних мінералів, нафтового та газового секторів і інфраструктури. Фонд передбачає спільне управління Україною та США, і за перші роки прибутки й надходження мають реінвестуватися в українську економіку. Україна внесена до нього частиною доходів від ліцензій і рент, а США – прямими інвестиціями та потенційною допомогою у вигляді техніки й обладнання, включно з ППО.
Стосовно енергетичних перспектив, експерти наголошують на стриманому оптимізмі щодо сланцевого газу й нафти в Україні – великих запасів у нас немає, і при нинішніх темпах видобутку розвіданих ресурсів їх вистачить на 35-45 років. Тому будь‑які проєкти видобутку, у тому числі на Олеській площі, потребують сучасних технологій іноземних компаній, але видобуті ресурси не повинні передбачати експорт сировини: пріоритетом має залишатися енергетична безпека.
Критики угоди попереджають про ризик економічної та політичної залежності: американські представники так чи інакше матимуть суттєвий вплив на рішення фонду, і значна частина майбутніх доходів від видобутку буде спрямована саме туди.
Тож документ є політичним і економічним інструментом: він відкриває можливості для залучення інвестицій, технологій та довгострокових проєктів, але потребує обережного підходу, щоб зберегти контроль над фінансовими потоками та уникнути ризиків залежності від зовнішніх гравців. Реальні переваги й ефективність фонду стануть помітними лише після практичного запуску проєктів і напрацювання чітких правил його роботи.
Нормалізація як пастка
Велика небезпека для України полягає в явищі, яке психологи називають “нормалізацією”: коли надзвичайні обставини підсвідомо перетворюються на буденність, а люди намагаються компенсувати стрес рутинними діями або несподівано оптимістичними жестами. Так формується звичка жити в абсурді.
Країна розкололася на кілька світів, які майже не перетинаються. В одному – фронт, глина на берцях, постійна напруга, життя на межі. В іншому – кав’ярні після нічних “шахедів”, онлайнові заняття, проблеми зі світлом та водою, відвідування виставок та театрів, пошук активностей, що дозволяють відновитися. У третьому – схеми і відчуття повної безкарності.
Між цими світами не спектр, а прірва. І держави, яка б спробувала її бодай зменшити, у 2025 році не з’явилося.
Цей рік не був поразкою, але він залишив відчуття втраченої чутливості. Відчуття, що влада дозволяє собі більше, ніж суспільство готове прийняти. 2025-й завершується без чіткої крапки. І саме у цьому його небезпека: легко повторитися, якщо не зупинитися і не зробити висновків.
