Командир ЗСУ розповів про мобілізацію з 23 років, мотивацію і корупцію в армії та залучення жінок (відео)

Питання мобілізації в Україні вже тривалий час залишається однією з найбільш дискусійних і водночас найболючіших тем суспільного життя. З одного боку, армія потребує постійного поповнення живої сили, адже війна затягується і вимагає колосальних людських ресурсів. З іншого боку, сам процес призову супроводжується численними проблемами — від психологічної готовності українців і належного рівня підготовки до питання справедливості та мотивації, які дедалі гучніше обговорюються у військовому середовищі та серед цивільного населення. Ця тема сьогодні стосується практично кожної родини, незалежно від того, чи йдеться про призов молодих чоловіків, чи про готовність старших поколінь долучатися на контрактній основі.

Командир батальйону безпілотних систем 29-ї окремої загальновійськової резервної бригади «ХАМ» наголошує, що без достатньої кількості піхоти утримувати лінію фронту стає дедалі складніше. За його словами, зниження мобілізаційного віку до 23 років є практично неминучим сценарієм, оскільки резерви виснажуються, а без піхоти оборона перетворюється на майже нездійсненне завдання.

Це твердження звучить особливо гостро, адже воно ставить перед суспільством пряме запитання: чи готова країна зробити крок до більш раннього залучення молодих людей, які ще не встигли накопичити життєвого досвіду, але мають стати основою нових підрозділів?

Військовий акцентує увагу на ще одній болючій проблемі — якості базової підготовки. Чимало інструкторів, які проводять навчання мобілізованих, ніколи не брали участі у реальних боях, через що їхні знання залишаються радше теоретичними, ніж практичними. Новобранці ж часто мають мінімальний досвід поводження зі зброєю, що робить процес підготовки до фронту надзвичайно складним і ризикованим.

«Фактично зараз війна виглядає як війна для бідних. Ті, хто може заплатити, уникають служби, а решта йде на фронт. Але зрештою це торкнеться всіх, бо резерв поступово вичерпується», — наголосив військовий.

За його словами, в результаті виникає небезпечний кадровий розрив: армія отримує бійців, які фізично присутні на позиціях, але не завжди готові ефективно діяти в реальних бойових умовах. Ця проблема стає особливо відчутною на тлі високих темпів використання людських ресурсів, коли якість підготовки має вирішальне значення для збереження життя та боєздатності підрозділів.

Окремо командир торкнувся питання мотивації. За його словами, у військах відчувається низький рівень внутрішньої готовності багатьох призваних виконувати завдання. Ситуацію погіршує корупційна практика уникнення служби: за непідтвердженими, але досить поширеними даними, деякі громадяни сплачують від восьми до двадцяти тисяч доларів, щоб уникнути потрапляння до військкомату.

Таким чином формується вкрай небезпечна тенденція, коли служба стає «війною для бідних», тоді як ті, хто має фінансові ресурси, намагаються залишатися осторонь. Військові наголошують, що в довгостроковій перспективі це торкнеться кожного, адже людський резерв не безмежний, і рано чи пізно питання справедливості та рівності перед обов’язком стане ще гострішим.

Окремим напрямом змін у Сухопутних військах стає створення нових батальйонів безпілотних систем, які покликані компенсувати частину втрат і зменшити залежність від класичної піхоти. За словами командира батальйону «ХАМ», у складі одного з таких формувань буде створено окремий жіночий взвод чисельністю до тридцяти осіб. Його завданням стане аеророзвідка та управління дронами — сфера, яка вже довела свою критичну ефективність на сучасному полі бою.

«В Україні немає окремих жіночих взводів, лише окремі екіпажі. Я хочу створити повноцінний підрозділ, де жінки зможуть показати себе в роботі з безпілотними системами. Навіть плануємо зробити внутрішнє змагання між чоловічими та жіночими екіпажами», — повідомив командир.

Більше того, у планах навіть проведення внутрішніх змагань між жіночими та чоловічими екіпажами, аби продемонструвати практичну ефективність кожної команди.

Таким чином, війна поступово змінює традиційні уявлення про розподіл ролей у війську. Якщо раніше участь жінок у бойових підрозділах здебільшого обмежувалася допоміжними функціями, то тепер вони отримують можливість стати частиною високотехнологічного сегмента оборони, де результат залежить не лише від фізичної сили, а й від професійних навичок та швидкості прийняття рішень. Це свідчить про поступову трансформацію української армії відповідно до вимог сучасної війни.

Наприкінці командир наголошує на тому, що війна неминуче стосується кожного громадянина. Питання лише в тому, хто і як підготується до цієї реальності. Якщо влада зможе забезпечити належний рівень матеріального постачання, організувати якісну підготовку та посилити мотивацію, процес мобілізації буде сприйматися менш болісно і менш нерівномірно. Адже йдеться не лише про виконання формального обов’язку, а про здатність зберегти оборону держави у найкритичніший момент.