Освіта в Україні переживає важкі часи. Низька заробітна плата, старіння кадрів та високий рівень бюрократизації роботи відштовхують молодих фахівців і призводять до вигорання досвідчених педагогів. Така ситуація призводить до зниження якості освіти та ще більшого занепаду галузі, яка є основою для розвитку суспільства та держави.
У кризи в галузі освіти й науки багато складників. Один з них – фінансовий.
Освіта на останньому місці
Звернемося до актуальних цифр. За даними Моніторингу актуальних подій в економіці (червень, 2024), серед усіх секторів заробітна плата у сфері освіти є однією з найнижчих (12 тисяч гривень).
Це свідчить про низьку матеріальну мотивацію для педагогів, що може впливати на якість освіти та відтік кадрів з галузі. Натомість галузі, пов’язані з інформаційними технологіями, фінансовими послугами, державним управлінням, мають значно вищі заробітні плати. Це створює дисбаланс, коли найкращі кадри прагнуть працювати в більш оплачуваних сферах, залишаючи освіту без належної підтримки. Логічним буде припустити, що молодь, яка має можливість вибору, скоріше піде в галузі з вищими зарплатами, а не в освіту, що може призвести до подальшого занепаду цієї сфери.
Середній вік освітян 46 років
Частка педагогів віком до 25 років становить в Україні лише 5%.
Водночас освітян, яким за 50 і які мають 20-30 років стажу, – утричі більше, тобто 15%. Досвід – це непогано, але наявна вікова диспропорція свідчить про інше: вчорашні випускники університетів не поспішають залишатися у вишах. Причин тут багато, і всі вони слушні.
Чому сфера освіти старішає?
По-перше, працевлаштування за фахом гальмує неринковий рівень зарплат. По-друге, щоб хоч якось просуватися кар’єрними сходами і відповідно хоча б мінімально підвищувати рівень оплати праці, молодим педагогам необхідно здобути науковий ступінь, потім вчене звання. Цього теж недостатньо, аби втриматися на посаді у виші. Варто нон-стоп виконувати різні види робіт, передбачені ліцензійними вимогами. Їхній спектр вражає, адже передбачає і наукові активності (написання статей, монографій, виступи на конференціях), і навчально-методичні (підготовка і публікація посібників, підручників), і активну організаційну діяльність (участь в оргкомітетах різних конкурсів і олімпіад). Для професорів цей спектр ще ширший: тут і керівництво аспірантами, і робота у спеціалізованих вчених радах, комісіях МОН тощо. Основна ж робота виконується сама по собі: викладач мусить підготувати і провести лекційні і практичні заняття, проконсультувати студентів, вирішити з ними їх нагальні питання, підготувати за потреби доповідь для конференції чи наукову статтю. Це неповний перелік усього того, що мають робити викладачі вищої школи, щоб гідно звітувати з контракту наприкінці року і лишатися на посаді.
Однак навіть достеменне виконання всіх пунктів ліцензійних вимог не гарантує освітянину, що після завершення строку дії контракту його залишать на посаді. Зменшиться контингент (простими словами: не наберуться студенти) – скоротять ставки. Певно, для “безболісної” для університетів процедури скорочення штату контракти з викладачами підписуються на 3-5 років. Не секрет, що в умовах війни та й кризи довоєнних років абітурієнти потрохи перетікають за кордон. “Тануть” набори – втрачають роботу викладачі. Тож у багатьох виникає справедливе питання: навіщо витрачати свій ресурс, зокрема й фінансовий, для досягнення відповідності вимогам, щоб потім бути викинутим системою? Навіщо занурюватися у науковий пошук, сплачувати чималі суми для публікації власних досліджень, писати посібники, щоб унаслідок чергового скорочення опинитися на вулиці і мріяти хоча б про 0,25 ставки на якомусь новому місці?
Частинка ставки – це також явище типове саме для сфери вищої освіти. Викладачі є заручниками студентського контингенту, який залежить від купи чинників, тому змушені погоджуватися на ганебні шматки ставки, аби не опинитися на вулиці.
По-третє, робота викладача наразі надзвичайно забюрократизована. Стоси паперів, якими супроводжується навчальний процес, – це те, що відвертає багатьох креативних та ініціативних педагогів, які б і раді присвятити себе навчанню інших, але система гальмує їхню творчість і харизму і врешті-решт відлякує.
Серед причин, які ускладнюють і без того важке становище освітян, онлайновість навчання, яка “перебудувала” й довела до абсурду відносини викладачів зі студентами. Навчальні платформи із вбудованими чатами передбачають, що педагоги (особливо куратори) мусять перебувати із своїми підопічними на зв’язку без перебільшення 24/7. Хтось вчиться з-за кордону і має інший часовий пояс – йому теж хочеться уваги викладача і допомоги у розв’язанні купи питань. Хтось працює і пропускає пари, а ввечері вільний – чому б не звернутися в зручний для себе час до куратора? Комусь просто не спиться і він раптом згадав про невиконане завдання… Викладач мусить бути гнучким і комунікабельним.
І такі, дійсно, є. Але вони швидко вигорають і втрачають необхідні для викладацького “служіння” сили.
Не робота, а служіння
Так, робота в царині освіти завжди пафосно іменувалася “служінням”. Склався стереотип, що ця суспільно вагома діяльність за покликом душі не потребує зовнішньої мотивації, а тим більше фінансового стимулювання. Певно, тому і зарплата залишається на найнижчому рівні з усіх можливих у вітчизняній економіці, і жоден мотиваційний підхід до сфери освіти і науки в нашій країні не передбачено. Ми невипадково поєднали освіту і науку сполучником “і”, оскільки це також традиція, що спирається на хибний стереотип ефективності викладача і науковця в “одному флаконі”. З позиції чиновників, той хто досліджує певну сферу, має чудову нагоду розповісти про свої напрацювання студентській молоді. Можливо й непогана ідея, якби викладач мав змогу сіяти добре й вічне лише з тих дисциплін, які співпадають з його науковим фахом, тоді, коли йому є, що сказати, і там, де його почують. Натомість викладання забирає стільки часу, що ресурсу на справжні наукові досліди не лишається. Присвятити себе науці можуть лише аспіранти й докторанти, які, звісно, не мають потреби підпрацьовувати, бо стипендії їхні мізерні. Чи варто казати, що таких зовсім небагато.
Навіщо мотивація мотивованому?
Питання слушне, але внутрішній поклик до наукової праці й освітянської роботи швидко розвіюється під впливом матеріальної скрути і бюрократичних утисків. Натомість у країнах, де дбають про розвиток науки й освіти, молоді пропонують рух кар’єрними сходами із поступовим збільшенням винагороди за інтелектуальний внесок у майбутнє країни.
Пропонуємо переглянути порівняльні графіки, що показують динаміку загальної річної зарплати дослідників у країнах ЄС залежно від рівня досвіду.
Всі валюти тут приведені до стандарту купівельної спроможності, що дозволяє порівнювати рівень зарплат у різних державах. Як бачимо, десь швидше, десь повільніше, але середня зарплата зростає в усіх без винятку країнах. Випускник вишу, який обрав для професійної самореалізації науку, відчуває підтримку держави і впевнено рухається кар’єрними сходами.
Натомість у нашій країні така мотивація залишається на рівні мрій, оскільки існуюча система не пропонує достатньої підтримки для науковців і педагогів. Відсутність перспектив і низька оплата праці змушують молодих спеціалістів або залишати сферу освіти, або шукати можливості за кордоном, що посилює кадровий дефіцит та загострює кризу в цій важливій галузі.
