Контроль військових над владою та їхня роль в політиці держав: історичні уроки для України
Масштабні війни та системні потрясіння в державах рано чи пізно завершуються, проте їхнім наслідком завжди стає глибока криза цивільних інститутів та розчарування суспільства. В цей період оборонні структури, гартовані боями та впорядковані суворою ієрархією, часто перебирають на себе функції регулятора суспільних процесів. Перехід людей у погонах до політичного управління виявляв себе в історії у найрізноманітніших формах: від військових переворотів і правління до створення потужних ветеранських лобі та контролю за ключовими рішеннями влади.
Для України цей світовий досвід містить фундаментальні уроки, бо авторитет захисників, здобутий ціною надлюдських зусиль під час війни з Росією, дає їм повне право контролювати дії можновладців та брати активну участь в політиці. Втім, ефективна відбудова держави вимагає обов’язкового поєднання контролю з фаховими знаннями в сфері економіки та державного будівництва.
Політична роль військових: світові моделі впливу на державний устрій після воєн
Османська спадщина та досвід Туреччини сформували класичну арбітражну систему під час правління військового генерала Мустафи Кемаля Ататюрка — засновника і першого президента Турецької Республіки. Прізвище «Ататюрк», яке йому присвоїв парламент у 1934 році, буквально означає «Батько тюрків» (або «Батько турецького народу»). Після завершення Визвольної війни 1919–1923 років Мустафа Кемаль Ататюрк заклав фундамент республіки, де генералітет отримав неофіційне, а згодом і законодавчо зафіксоване право контролювати вектор розвитку суспільства.
Генерали не прагнули виконувати рутинну бюрократичну роботу щодня, залишаючи міністерські крісла цивільним посадовцям. Вони ставали до керма лише тоді, коли помічали відхилення від світського курсу держави. Причому втручання відбувалися через жорсткі силові акції в 1960, 1971 та 1980 роках. У 1997 році вищий офіцерський склад застосував формат тиску без прямого виведення важкої техніки на вулиці Анкари: уряду надіслали меморандум з вимогами, що призвело до негайної відставки кабінету міністрів. Після кожного такого коригування армія повертала цивільним право керувати країною, але лише після повного очищення політичного поля від небажаних елементів.
Діаметрально інший шлях обрала Індонезія після виснажливої боротьби за незалежність проти Нідерландів у 1945–1949 роках. Вiйськові посадовці розробили філософію Двіфункції, або Двіфунгсі, згідно з якою збройні сили мали одночасно гарантувати зовнішню безпеку та виступати головним адміністративним мотором суспільства. За правління президента Сухарто, який утримував владу з 1967 по 1998 рік, генерал переставав бути виключно командиром підрозділу, перетворюючись на губернатора, директора державної компанії або депутата парламенту.
Водночас для офіцерського корпусу були заброньовані спеціальні квоти в законодавчому органі без потреби проходити через загальні виборчі процедури. Ідеологічним фундаментом цієї системи стала доктрина Панча Сила — п’ять принципів, які включали віру в єдиного Бога, справедливу і цивілізовану людяність, єдність Індонезії, демократію через консенсус та соціальну справедливість для всього народу. Сформульовані як загальнонаціональна основа для об’єднання етнічно строкатої країни, за правління Сухарто ці засади набули жорсткого ідеологічного трактування. Ця доктрина слугувала армії ідеологічним щитом для придушення сепаратизму та лівих рухів задля збереження стабільності розвитку.
Досвід США демонструє абсолютно цивілізований, проте не менш ефективний механізм трансформації фронтового авторитету на політичний вплив. Після завершення Громадянської війни 1861–1865 років генерали та офіцери армії Півночі перетворилися на найпотужнішу електоральну силу, однак був принципово відсутній досвід збройного захоплення влади та існувала багата традиція конвертації бойової слави у виборчі бюлетені. Загалом 12 американських президентів мали вищі генеральські звання, а понад половина всіх очільників Білого дому мала реальний військовий досвід.
Перший керівник молодої республіки Джордж Вашингтон після завершення Війни за незалежність (1775–1783) зробив крок, який назавжди зафіксував у американській політичній культурі правило незаперечного пріоритету цивільних над військовими. Маючи абсолютний авторитет серед солдатів, які пропонували йому монарший вензель, головнокомандувач склав повноваження перед Конгресом, а згодом отримав посаду у 1789 році через офіційне загальне голосування.
Герой Війни 1812 року Ендрю Джексон, який здобув славу після перемоги над британцями у битві за Новий Орлеан 1815 року, використав свій характер безкомпромісного воїна для створення новітнього політичного руху. Згуртувавши навколо себе широкий загал під гаслами протистояння елітам, він заснував сучасну Демократичну партію та став президентом у 1829 році, хоча його жорсткий стиль керування змушував сучасників називати його «Королем Ендрю».
Перемога Півночі у нищівній Громадянській війні (1861–1865) винесла на вершину політичного олімпу Улісса Гранта, чий полководницький талант зберіг цілісність американської держави. Вигравши вибори у 1868 році від Республіканської партії, колишній головнокомандувач застосовував регулярні армійські підрозділи в мирний час на південних територіях, щоб жорстко ліквідувати першу хвилю Ку-клукс-клану та забезпечити права звільненого населення.
Архітектор висадки в Нормандії 1944 року та верховний головнокомандувач сил НАТО в Європі Дуайт Ейзенхауер після Другої світової війни володів настільки безумовним авторитетом, що провідні партії країни змагалися за право бачити його своїм кандидатом. Очолювавши США протягом 1953–1961 років, він використав армійський досвід масштабного планування для побудови системи міжштатних автомагістралей. Володіючи знанням внутрішньої оборонної системи, саме цей генерал у своїй прощальній промові 1961 року застеріг націю від надмірного впливу військово-промислового комплексу на політичні рішення держави.
Слід зазначити, що ветеранські об’єднання, такі як Американський легіон, заснований у 1919 році, та Grand Army of the Republic, сформували ядерний електорат Республіканської партії, лобіюючи величезні виплати з бюджету та здійснюючи прямий вплив на розподіл державних посад. Схожа картина спостерігалася й після Другої світової війни 1939–1945 років, коли генерал Дуайт Ейзенхауер очолив країну, а вищий офіцерський склад, включаючи Джорджа Маршалла на посаді державного секретаря, повністю формував глобальну стратегію Вашингтона.
Французька історія пропонує приклад легального заклику військового лідера суспільством у момент найгострішої державної кризи. Коли гостра алжирська проблема у 1958 році поставила Францію перед загрозою внутрішнього збройного протистояння, генерал Шарль де Голль повернувся до великої політики. Висунувши вимогу щодо докорінної зміни конституційного ладу, він фактично заклав основи П’ятої республіки з розширеними повноваженнями глави держави, де персональний авторитет воєначальника став головним гарантом стабільності.
Приклад Єгипту демонструє, як розчарування результатами першої Арабо-ізраїльської війни 1948 року змусило молодих офіцерів до радикальних дій. У 1952 році організація «Рух вільних офіцерів» під проводом Гамаля Абдель Насера скинула монархічний режим. Створена Революційна рада повністю переформатувала державний устрій: у 1953 році вона скасувала королівську владу та проголосила республіку, а в 1956 році націоналізувала Суецький канал. З того моменту й до сьогодні, включаючи період правління Абдель Фаттаха Ас-Сісі, який очолює країну з 2014 року, силові структури залишаються головним політичним та економічним гравцем країни, володіючи величезними промисловими комплексами, інфраструктурними об’єктами та землею.
В Ізраїлі та Китаї процес формування державної машини відбувався шляхом абсолютного злиття оборонного апарату з цивільним керівництвом. Причому після проголошення незалежності Ізраїлю у 1948 році засновники Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) та бійці підпільних формувань Хагана і Пальмах автоматично стали творцями нової політики. Видатні командири — Іцхак Рабін, Аріель Шарон, Ехуд Барак після виходу у відставку обіймали посаду прем’єр-міністра, а Моше Даян став ключовим очільником оборонного та закордонного відомств. Разом вони визначали кордони, безпекову концепцію та зовнішні зв’язки держави.
Крім того, існують випадки, коли силові структури брали на себе функцію жорсткого економічного та соціального перевлаштування суспільства. Після виснажливої Корейської війни 1950–1953 років Південна Корея опинилася в стані тотальної бідності та під постійним тиском з боку північного сусіда. У 1961 році генерал Пак Чон Хі здійснив переворот, формуючи військово-технократичну диктатуру. Водночас нове керівництво перепідпорядкувало економіку потребам виживання нації: генералів призначали очільниками провідних підприємств, а цивільне населення залучали до праці за суворою дисциплінарною схемою. Результатом цього стало створення фінансово-промислових конгломератів, відомих як чеболі, що перетворили злиденну країну на технологічного гіганта, хоча ціною цього стрибка стало тривале придушення громадянських свобод.
У Чилі генералітет сприймав власну роль як захисний бар’єр проти політичної нестабільності. Захопивши владу в 1973 році та усунувши уряд Сальвадора Альєнде, генерал Аугусто Піночет обґрунтував свої дії необхідністю порятунку країни від економічного колапсу. При цьому головна особливість чилійського прецеденту полягала в законодавчому закріпленні статусу оборонних структур. Ухвалена в 1980 році Конституція гарантувала вищому командуванню зарезервовані місця в Сенаті, фіксовану частку від експорту міді та повний імунітет від переслідувань з боку цивільної юстиції. Навіть після передачі влади цивільному уряду в 1990 році, Піночет тривалий час залишався головнокомандувачем, зберігаючи важелі впливу на рішення глави держави.
У багатьох країнах Азії та Африки, які здобули незалежність в другій половині ХХ століття, збройні сили виявилися єдиною інституцією, здатною втримати територіальну цілісність. У Нігерії після кривавої війни в Біафрі 1967–1970 років армійська верхівка керувала країною майже безперервно з 1966 по 1999 рік. Генерали Якубу Говон, Муртала Мухаммед, Ібрагім Бабангіда та Сані Абача почергово змінювали один одного внаслідок внутрішніх заколотів, стверджуючи, що лише силова вертикаль здатна стримати етнічні й релігійні конфлікти, які постійно роздмухували цивільні партії.
Своєю чергою Пакистан демонструє функціонування системи тіньового управління, де цивільні органи виступають лише офіційним фасадом. Від моменту здобуття незалежності у 1947 році вище командування та Міжвідомча розвідка створили глибоку структуру контролю за зовнішнім курсом, ядерним потенціалом та ключовими секторами економіки. Поряд з військовими переворотами, якими відзначилися генерали Зія-уль-Хак у 1977 році та Первез Мушарраф у 1999 році, генералітет навчився ефективно коригувати дії цивільних прем’єр-міністрів через підконтрольну судову систему та економічні важелі, миттєво блокуючи будь-які спроби зменшити оборонні витрати чи змінити зовнішньополітичну стратегію.
Події в М’янмі демонструють, як військове командування намагалося створити ілюзію законності своєї влади за допомогою штучних політичних декорацій. У лютому 2021 року м’янманська армія (відома як Тамадо) скасувала результати демократичних виборів і заарештувала цивільних урядовців, проте зіштовхнулася із затяжною громадянською війною. Зрозумівши, що за допомогою лише зброї неможливо здобути міжнародне визнання, лідер заколоту генерал Мин Аун Хлайн організував повністю контрольовані вибори. Офіційно пересівши у крісло президента, генерал створив зручний формальний фасад для сусіднього Китаю. Водночас військова верхівка зберегла за собою повний контроль над фінансами, законами та мобілізацією, змусивши справжню опозицію піти у глибоке підпілля.
Натомість у сучасній Європі вплив генералітету і військових на політику трансформувався у формат стратегічного та експертного тиску на уряди, тобто «лобізму» або «експертного авторитету». На тлі довготривалих безпекових криз, масштабної війни на Сході Європи та необхідності переозброєння, вище командування європейських армій дедалі гучніше заявляє про себе в публічному просторі.
Генерали у Франції, Німеччині, Великій Британії та Польщі виступають як головні лобісти оборонних бюджетів, відкрито критикують політиків за повільність у прийнятті рішень щодо закупівель зброї й фактично диктують довгостроковий зовнішньополітичний курс своїх держав. Політики змушені беззаперечно рахуватися з думкою Генштабів та військових, оскільки безпека знову стала головною цінністю для європейських виборців.
Крім того, європейські військові активно займаються легальною політикою після виходу у відставку, використовуючи свій авторитет для здобуття найвищих цивільних посад. Найяскравішим прикладом є Чехія, де колишній голова Військового комітету НАТО, генерал у відставці Петр Павел, у 2023 році виграв демократичні вибори та став президентом країни. Аналогічно в Румунії колишній начальник Генерального штабу та міністр оборони Ніколає Чуке очолював уряд на посаді прем’єр-міністра у 2021–2023 роках. Отже, європейські військові впливають на державну машину через інститути експертного лобізму, медіа та прозору електоральну конкуренцію.
Уроки для України: як не потрапити в пастку преторіанства та побудувати успішну державу
Повномасштабна війна закономірно вивела Збройні сили України на перше місце за рівнем суспільної довіри: згідно з даними соцопитувань станом на 2026 рік, вони утримують абсолютне лідерство серед всіх інституцій країни з показником від 92% до 94%. У часи важких випробувань саме військові забезпечують виживання держави, тому авторитет армії серед громадян є повністю природним процесом. Проте майбутній перехід від воєнного стану до відновлення мирного життя завжди приховує в собі найскладніший іспит для демократії, адже вирішальним питанням стає принцип формування нової владної вертикалі та ризик потрапляння в пастку преторіанства.
Термін «преторіанство» походить від преторіанської гвардії Стародавнього Риму, яка з особистої охорони імператора швидко перетворилася на головного арбітра влади, здатного зсувати та призначати правителів на власний розсуд. У сучасній політиці преторіанством є надмірний, часто вирішальний вплив військових на політику і управління державою. Небезпека преторіанства полягає у тому, що армія поступово усвідомлює себе єдиною організованою силою в країні та починає сприймати цивільних політиків як неспроможних керувати державою, тому їх можна відсунути від керма заради наведення порядку.
Крім того, загроза від преторіанства полягає у виникненні небезпечного для України розколу суспільства, яке може поділитися на «касту фронтовиків» та «цивільний тил». Оскільки бойовий досвід закономірно сприймається як найвища форма служіння, виникає спокуса зробити його єдиною перепусткою до управління державою. Це загрожує появою політичного снобізму та відчуженням цивільних громадян, чий вагомий внесок у виживання країни під час війни почне знецінюватися.
Слід розуміти, що призначення на управлінські посади виключно за факт участі в бойових діях є першим кроком до формування подібної преторіанської свідомості. Повага до фронтового подвигу не замінює розуміння функціонування держави, знань у галузі економіки, господарської діяльності, специфіки соціальної політики чи тонкощів міжнародного права. Тому вирішальний акцент під час кадрових призначень у повоєнній Україні повинен ставитися на управлінські компетенції, високу професійність, кришталеву доброчесність та наявність практичних знань в сфері державного управління.
Отже, нашій країні знадобиться поєднання фахового досвіду та нових стандартів відповідальності, адже спроба замінити фаховість лише фронтовими заслугами неминуче призведе до помилок у цивільному секторі. Водночас державні інститути повинні створити умови для того, щоб військові брали найактивнішу участь в політичному житті країни через виборні посади, роботу в парламенті, політичні партії та органи виконавчої влади, попередньо звільнившись з армії.
Більше того, саме військові, які ціною власних життів, здоров’я та надлюдських зусиль захищають нашу країну і виборюють її незалежність, здобули абсолютне моральне право здійснювати жорсткий контроль за діями представників влади. Їхній досвід і принциповість мають стати головним запобіжником проти корупційних схем, кулуарних домовленостей та ігнорування національних інтересів.
Світовий досвід доводить, що бойовий авторитет і логістичний досвід військових можуть стати потужним драйвером розвитку країни, якщо вони конвертуються в масштабні цивільні проєкти в межах правового поля. Україні вкрай важливо збудувати систему, де бойова звитяга поєднується з високим професіоналізмом управлінців задля успішної відбудови держави.
Оксана Іщенко
