Управлінське піке міністра: гучні звіти “реформатора” Оксена Лісового і жахлива реальність
Відставка уряду оголила глибоку управлінську кризу, де за фасадом пафосних презентацій мобільних застосунків та мільярдних субвенцій ховаються суттєві провали в роботі міністрів, зокрема, деградація української освіти. Поки міністр освіти і науки звітує про «героїчні» успіхи євроінтеграції та цифровізації, українці зіткнулися з жорстокою реальністю: безпековим провалом під час іспитів під звуки сирен, штучним відсівом старшокласників у селах, серйозним інтелектуальним відставанням школярів від світових стандартів та багатьма іншими проблемами. Прагнення Оксена Лісового приховати свою професійну неспроможність за пафосними гаслами на тлі реальних інтелектуальних втрат нації викликає питання: якщо в державному управлінні все так успішно, чому уряд відправили у відставку? Невже міністр дійсно не бачить того, до чого довів систему освіти? Чи це цинічна брехня і окозамилювання у розрахунку на те, що суспільство «проковтне» його «успішні» звіти і з людей просто робить дурнів?
Урядовий «ефект доміно» та пафосний звіт Оксена Лісового
Рішення Верховної Ради, яка відправила у відставку прем’єр-міністерку Юлію Свириденко, запустило неминучий конституційний механізм, коли разом з очільницею автоматично втрачає повноваження весь склад Кабінету Міністрів. За це рішення свої голоси віддали 258 народних депутатів, поставивши крапку в управлінському циклі, який тривав трохи менше року — з 17 липня 2025 року. Відставка уряду зумовлена комплексом взаємопов’язаних чинників, серед яких ключовими стали вплив Банкової на діяльність Кабміну, а також неефективність міністерств, які провалили реалізацію критично важливих галузевих реформ.
На тлі загальної урядової кризи міністр освіти і науки Оксен Лісовий вирішив діяти на випередження, виклавши у Фейсбук власну систему аргументів та своєрідний звіт про виконану роботу. Його позиція побудована на твердженні, що перетворення в освітній царині майже ніколи не приносять швидких дивідендів і не бувають легкими з політичної точки зору. Очільник міністерства наголошує, що такі процеси вимагають стратегічного бачення, орієнтованого не на короткі виборчі цикли, а на інтереси майбутніх поколінь, оскільки результати сьогоднішніх рішень стануть очевидними лише через десятиліття.
Захищаючи здобутки своєї команди, міністр підкреслив, що системні зміни відбувалися одночасно з протидією щоденним викликам російської агресії. При цьому одним з головних досягнень він назвав першу за тривалий час спробу «відчутно» підняти доходи освітян і науковців, які завдяки спільній позиції президента та уряду зросли більш ніж на тридцять відсотків.
Крім того, за словами Лісового, в матеріальній сфері міністерство запровадило новий цільовий інструмент для захисту дітей — державну субвенцію в розмірі одного мільярда гривень на зведення укриттів у дитячих садках, хоча зазвичай фінансування дошкільної інфраструктури вважається внутрішньою справою місцевих громад. Щоб підготувати заклади освіти до холодів, міністерству вдалося мобілізувати майже п’ять мільярдів гривень на забезпечення енергетичної автономності шкіл, коледжів та університетів перед зимовим періодом.
Турбота про учнів з боку МОН, як наголошує Лісовий, проявилася і в розширенні програми безкоштовного харчування, яка вже охопила понад 1,5 мільйона дітей, а з початком нового навчального року у вересні має поширитися на 2,5 мільйони школярів. За його словами, процес модернізації зачепив і старшу профільну школу: понад три мільярди гривень спрямували на оновлення навчальних кабінетів, а в півтори сотні закладів розпочали тестування нової трирічної моделі навчання. Професійно-технічна освіта отримала імпульс у вигляді дев’яти десятків нових практичних центрів і лабораторій, у створення яких інвестували понад мільярд гривень.
Водночас Лісовий розповів про те, що в науковому секторі міністерство запустило свіжі механізми підтримки, збільшивши обсяги базового фінансування та профінансувавши сорок державних оборонних і цивільних досліджень, серед яких двадцять чотири мають безпосереднє військове призначення. Разом з цим запрацювали Національна система дослідників та ініціатива розвиту наукової інфраструктури в межах програми CampeX.
За словами міністра, студентська спільнота теж відчула зміни через реалізацію президентських ініціатив: академічні стипендії зросли вдвічі, а впровадження системи зимового прийому документів відкрило для молоді додаткове вікно можливостей для вступу до вітчизняних університетів. Всі ці кроки спиралися на збережену та розширену фінансову підтримку закордонних партнерів, завдяки чому українська освіта залишається лідером за обсягами міжнародної допомоги під час війни.
Отже, спроба підбити підсумки своєї роботи під час відставки уряду виглядає як прагнення Лісового довести, що Міносвіти в тяжкі для країни часи успішно працювало, не покладаючи рук, героїчно відстоюючи інтереси учнів, студентів, педагогів і науковців.
Зворотний бік міністерських звітів та ілюзія освітнього прориву
Однак спроба очільника Міністерства освіти і науки (МОН) представити свою каденцію як череду безпрецедентних перемог наштовхується на залізобетонну стіну суспільного невдоволення, яке накопичувалося протягом всього періоду його перебування на посаді. Багато хто в академічній та педагогічній спільнотах сприймає завершення епохи його «реформаторства» як полегшення, адже виживання української освіти останнім часом відбувалося не завдяки, а всупереч управлінським рішенням МОН. Початковий високий кредит довіри до міністра, який прийшов на посаду з авторитетом військового-добровольця, за три роки повністю вичерпався, поступившись місцем глибокому розчаруванню та гострій критиці з боку вчителів, батьків, науково-викладацького складу і народних депутатів.
При цьому глухота керівника міністерства до реальних запитів суспільства виявилася чи не найяскравішим маркером стилю його управління. Замість відвертого діалогу з українцями, які залишали сотні розпачливих коментарів під щоденними публікаціями Лісового у соціальних мережах, ні він, ні його пресслужба не знизилися до того, щоб відповідати людям. Ігнорування їхніх проблем для міністра виявилося зручнішим, ніж вирішення проблем і конструктивні дискусії.
Початком репутаційного піке для очільника МОН став гучний скандал з виявленим плагіатом у його дисертації одразу після призначення у 2023 році. Спроба розв’язати цю проблему шляхом публічної відмови від наукового ступеня за принципом відсутності самого предмета суперечки лише поглибила кризу довіри в академічному середовищі. На цьому тлі зароджувалися серйозні сумніви правозахисників щодо реальних деталей його військової служби у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Хоча згодом журналістські розслідування підтвердили його участь у бойових діях як добровольця, первинний репутаційний удар суттєво послабив позиції міністра, зробивши його вразливим до критики.
Внутрішні кадрові війни у міністерстві, які призвели до гучного звільнення заступника міністра Михайла Винницького, супроводжувалися взаємними публічними звинуваченнями у лобіюванні інтересів ректорських кланів. При цьому Лісового у кулуарах вважають суто технічною фігурою та креатурою очільника Мінцифри Михайла Федорова. Через це вчителів постійно змушують проходити цифрові тестування навіть під час канікул та відпусток. Прикладом цього є система цифрових тестувань (зокрема, «Цифрограм для вчителів» на порталі «Дія.Освіта», різноманітні опитування від МОН та регіональних ЦПРПП).
Слід зазначити, що вкрай болючим питанням всіх освітян є низький рівень заробітних плат, через що багато хто звільняється, створюючи гострий кадровий дефіцит. У своїх публічних виступах Оксен Лісовий пафосно звітує про те, що нарешті домігся історичного підвищення зарплат для освітян та науковців, маніпулюючи цифрами номінального зростання окладів у бюджеті. Проте в реальності ця «турбота» виявилася звичайним математичним фокусом воєнного часу. Навіть анонсоване урядом зростання виплат на місцях миттєво знецінилося тривалою інфляцією, стрибками цін на базові продукти та комунальні послуги. Замість реального покращення добробуту педагогів, МОН лише частково компенсувало борги минулих років, залишаючи українського вчителя на межі виживання та консервуючи статус освіти як найбіднішої галузі національної економіки. Отже, обіцянки суттєво підвищити базові оклади освітян залишилися невиконаними, змушуючи їх виживати на мізерні зарплати в умовах стрімкого знецінення національної валюти.
Ще більшим цинізмом виглядає спроба МОН шантажувати педагогічну спільноту майбутніми доплатами через так звані нові моделі фінансування, хоча посадовці МОН називають це не «шантажем», а красивою фразою – «мотиваційний механізм». На практиці за цим ховається банальне урізання або повна ліквідація звичних надбавок за стаж, перевірку зошитів чи класне керівництво. В обмін на це вчителям пропонують вищий «голий» оклад, що фактично нівелює будь-яку фінансову вигоду від реформи. Тим часом у наукових інститутах ситуація взагалі катастрофічна: через тотальне бюджетне голодування науковці змушені працювати за скороченим графіком, через що навіть номінально «підвищені» зарплати на папері в реальних розрахункових листах зменшуються на чверть.
Найбільш болючим ударом по майбутньому країни стала криза навколо Національного мультипредметного тесту (НМТ), який перетворився на справжнє випробування на виживання. МОН виявило дивовижну непоступливість, відмовившись адаптувати чи спростити умови тестування або прибрати обов’язкові блоки з математики та історії, ігноруючи постійні відключення світла, обстріли та зруйнований навчальний процес. Проведення іспитів у непристосованих, сирих підвалах під звуки сирен призвело до закономірних наслідків: комп’ютерні системи регулярно зависали, а діти отримували колосальний стрес.
Природною реакцією на таку штучно створену жорстокість став масовий виїзд випускників за кордон, де європейські університети пропонують значно лояльніші та безпечніші умови для вступу. При цьому батьки звинувачують міністерство у зламаних долях випускників, які не подолали поріг у 150 балів і були змушені шукати притулку в іноземних освітніх системах.
Взагалі питання умов навчання, безпеки та психоемоційного стану школярів залишаються предметом гострих дискусій між батьківською спільнотою та керівництвом освітнього сектору. Велике обурення суспільства викликало рішення МОН проводити НМТ з чотирьох предметів в один день. Батьки та психологи висловлювали занепокоєння через надмірне психологічне виснаження дітей в умовах війни. Водночас у міністерстві наголосили, що такий формат є вимушеним безпековим кроком, покликаним зменшити кількість перебувань учнів у пунктах тестування та мінімізувати ризики під час повітряних тривог.
Додатковим чинником напруги стали рекомендації МОН змістити частину занять на червень, щоб компенсувати можливі зимові блекаути. Це рішення зіткнулося з практичними труднощами на місцях, оскільки більшість українських шкіл не мають належного кліматичного обладнання для роботи в умовах літньої спеки, яка цього року супроводжувалася тимчасовими обмеженнями електропостачання.
Не менш важливим є те, що українська система освіти опинилася в ситуації, коли формальні показники повністю заступили реальність. Оприлюднені результати міжнародного дослідження PISA зафіксували глибину катастрофи: через хронічну ізоляцію та війну відставання наших школярів від стандартів ОЕСР у математиці становить 1,5 року, а в читанні — катастрофічні 2,5 роки. Проте замість екстреного антикризового менеджменту та визнання реальних масштабів інтелектуальних втрат, на рівні МОН увімкнувся класичний механізм самозбереження — бюрократичне окозамилювання.
Головним інструментом цієї імітації став так званий «змішаний формат» навчання. На папері заклади освіти звітують про успішне впровадження компромісних моделей та проведення очних консультацій. На практиці ж через безпекові ліміти, тотальний брак фінансування та хронічну неготовність шкільних укриттів сотні тисяч дітей роками залишаються заблокованими перед моніторами домашніх комп’ютерів.
Окремим болючим питанням став повний провал безпекової політики у сфері будівництва укриттів та створення умов для очного навчання. Мільярдні субвенції, спрямовані на зведення підземних шкіл у прифронтових областях, перетворилися на нескінченні довгобуди через роздування кошторисів на додаткові роботи.
Крім того, процеси так званої оптимізації та укрупнення освітніх закладів спровокували шалений опір як у вищій школі, так і серед мешканців сільских громад. Анонсований МОН план радикального скорочення кількості вітчизняних університетів зі 130 до 100 до 2030 року викликав шалений опір професорсько-викладацького складу. Схожі руйнівні процеси торкнулися і сільської місцевості, де ліквідація малокомплектних шкіл у територіальних громадах фактично закрила багатьом дітям доступ до гарантованої Конституцією освіти за місцем проживання.
Також старт трирічної профільної школи перетворив реформу освіти на справжнє випробування для регіонів: понад 80% громад вже ухвалили плани «зачистки» старшої ланки. Тільки цього року через брак фінансування та міграцію понад 500 шкіл по всій країні втратили 10–11 класи, перетворившись на звичайні дев’ятирічки. Найболючіше цей процес ударив по сільській місцевості, де класи по 5–7 учнів закривають з суто економічних причин, фактично позбавляючи підлітків у регіонах можливості здобути повну середню освіту за місцем проживання.
В цій ситуації МОН спробувало збити хвилю батьківського гніву тимчасовим мораторієм, дозволивши нинішнім випускникам дев’ятих класів довчитися у рідних стінах. Проте це лише короткий безпековий буфер перед неминучим фіналом: вже з вересня 2027 року стара система старшої школи остаточно припинить існування, поступившись місцем відокремленим академічним ліцеям (10–12 класи). Для мільйонів українських родин ця реформа стала не стільки європейською модернізацією, скільки жорстким примусовим відсівом, який поглиблює освітню прірву між великими містами та провінцією.
Намір Міносвіти перетворити фундаментальні природничі дисципліни на предмети «за вибором» у старшій школі став апофеозом його управлінської безпорадності. У часи, коли воююча країна критично потребує інженерів, конструкторів та розробників військових технологій, МОН під керівництвом Оксена Лісового вирішило, що фізика, хімія та біологія в 10–12 класах є пережитком минулого. Спроба об’єднати ці науки у поверхневий інтегрований курс для гуманітарних профілів обурила академічну спільноту та викликала обґрунтовані звинувачення у стратегічному саботажі оборонного потенціалу держави. По суті, під гаслами європейської профілізації посадовці просто узаконили інтелектуальну капітуляцію, позбавляючи майбутні покоління базового розуміння того, як влаштований світ.
Особливим цинізмом та приводом для гострої іронії в суспільстві став той факт, що за новою концепцією точні науки стали необов’язковими, тоді як фізкультура залишилася у переліку суворо захищених дисциплін для кожного учня. Цей перекіс наочно продемонстрував пріоритети міністерських реформаторів: замість модернізації шкільних лабораторій та виховання наукової еліти, державі пропонують розвантажити дітей до рівня повної неосвіченості. Спроби Оксена Лісового виправдати цей крок турботою про психологічний стан підлітків виглядають як відверта маніпуляція. Насправді за красивою вивіскою «лібералізації програми» міністерство банально маскує тотальний кадровий голод у школах та відсутність грошей на фінансування природничої освіти, свідомо прирікаючи Україну на статус технологічної колонії.
Поряд з зазначеними проблемами фінансовий бік управління Міносвіти також супроводжується низкою серйозних корупційних скандалів і журналістських розслідувань. Мільярдний контракт на друк підручників для 8-х класів, укладений без відкритих тендерів, став черговим доказом того, що за вивіскою «воєнних реалій» у Міносвіти успішно консервують старі корупційні схеми. Посилання посадовців на захист інтелектуальної власності видавництв виглядає як погане виправдання, адже монопольний ринок шкільної літератури в Україні роками створювався штучно, під конкретних фаворитів.
Роздача колосальних бюджетних коштів «своїм» видавництвам за зачиненими дверима остаточно перетворила Інститут модернізації змісту освіти на закритий клуб з розподілу державних субсидій, де інтереси приватного бізнесу стоять вище за прозорість. Справжня глибина цинізму цієї схеми розкривається у кошторисах, де вартість окремих підручників для школярів сягає астрономічних 3900 гривень за примірник. Поки українських вчителів змушують працювати за «голі» оклади, а школи в регіонах закривають через брак фінансування, міністерство без жодних дорікань сумління списує мільйони на «загальновидавничі витрати» та художнє оформлення. Подібне марнотратство свідчить про те, що для керівництва МОН друк «золотих» підручників став набагато вигіднішим бізнесом, ніж порятунок української освіти від катастрофи.
Політична слабкість керівництва МОН виявилася у неспроможності рішуче очистити вищу освіту від проросійських кадрів та ініціювати системний аудит державних активів у науковій сфері. Гучний скандал у Харківському авіаційному інституті, де правоохоронці викрили співробітника на співпраці з російським ВПК, наочно продемонстрував брак оперативної реакції міністра на загрози всередині академічної спільноти. Подібна бездіяльність і відсутність жорсткого державного контролю роками толерували й масштабні зловживання в інших наукових структурах — зокрема, незаконне виведення тисяч гектарів державних земель Національної академії аграрних наук у приватне користування через фіктивні договори про спільну діяльність.
Багатообіцяючий старт каденції Оксена Лісового перетворився на суцільний парад презентацій та невиконаних обіцянок. Поки навчальні заклади потерпали від браку підручників та тотального безгрошів’я, посадовці з пафосом Кремнієвої долини презентували мобільний застосунок «Мрія». Ідеї скорочення кількості шкільних предметів подавалися під соусом турботи про учнів, хоча насправді це виглядало як спроба розвантажити дітей до рівня повної неосвіченості. Об’єднання університетів дедалі більше нагадувало хаотичне закриття закладів під прапором євроінтеграції, ніж намагання підвищити якість освіти. Замість системної підготовки бомбосховищ країна роками отримувала нескінченні стратегічні сесії, красиві слайди в презентаціях та нікому не потрібні конференції й меморандуми про абстрактні наміри.
Лісовому доречніше було б не пафосно самовихвалятися, а звернутися до освітян і батьків зі словами щирого вибачення за провали в своїй роботі. Абсолютно незрозуміло, чому уряд відправляють у відставку за наявності декларованих грандіозних успіхів, адже успішних менеджерів не звільняють з посад. Спроба посадовців похвалити самих себе та перейти на інші посади після звернення виглядає знущанням з родин, які втратили можливість ефективно навчати дітей через нерозумні «реформи».
Глибока управлінська криза в уряді підживлюється хронічною хворобою вітчизняної політичної системи, в якій повністю відсутній інститут персональної відповідальності за провалені ділянки роботи. Слабких або корумпованих менеджерів у нас переводять на інші високі посади, списуючи всі наявні проблеми на діяльність «попередників». Оскільки помилкові рішення не несуть жодних наслідків для тих, хто їх приймає, криза у всіх сферах держуправління лише посилюється.
Державний апарат у нинішніх екстремальних обставинах гостро потребує приходу принципово нових професіоналів, здатних стратегічно мислити і продемонструвати кардинально іншу якість управління. Залишається лише сподіватися, що наступний міністр детально проаналізує «успішну» діяльність МОН і виправить ситуацію, яка склалася. Якщо він продовжить крутити міністерський барабан ілюзій і брехні, деградація української освіти перейде точку неповернення, остаточно перетворивши країну на інтелектуальну пустелю.
Оксана Іщенко
