76 років тому, 4 квітня 1949 року, у Вашингтоні було підписано Північноатлантичний договір — документ, з якого почалася історія НАТО. Альянс, створений як оборонна відповідь на радянську загрозу, пережив холодну війну, розширення, внутрішні кризи, афганську кампанію. Зараз він переживає нову еру – війну РФ проти України. І якщо раніше роль НАТО часто ставилася під сумнів, то сьогодні вона перетворилася на ключовий центр геополітичної ваги. Але чи справді НАТО є впливовим військово-політичним союзом держав, який може гарантувати безпеку в новому світі — світі гібридних війн, тотальних кібератак, політичної поляризації та зсувів всередині самих демократій?
76 років Альянсу: історія і сучасність
Коли 4 квітня 1949 року у Вашингтоні представники дванадцяти країн поставили підписи під засадничим договором про створення Північноатлантичного альянсу, світ лише відходив від руїн Другої світової. США були засновниками НАТО, які разом з Великою Британією, Францією, Італією, Канадою, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Норвегією, Данією, Ісландією та Португалією створили блок, що мав захистити Захід від потенційної нової загрози — СРСР. Генерал Гастінгс Ісмей, перший генсек НАТО, з притаманною британцям прямотою визначив його місію: «тримати американців у Європі, росіян — поза Європою, а німців — під контролем».
Минуло 76 років. Світ змінився, але НАТО не зник. Навпаки — він розрісся до 32 країн, переживши фази стагнації, кризи, бурхливого розширення і нових викликів. Від 1999 року, коли до Альянсу вперше приєдналися держави колишнього соцтабору (Польща, Чехія, Угорщина), розширення лише набирало обертів. До 2025 року членами НАТО стали всі балтійські країни, Балкани, частина Чорноморського регіону, при цьому Албанія та Хорватія стали членами НАТО 1 квітня 2009 року під час саміту в Страсбурзі — Келі. А вже 4 квітня 2023 року до НАТО приєдналася Фінляндія, яка принесла з собою 1300 кілометрів спільного кордону з Росією. Останньою країною, яка приєдналася до Альянсу, є Швеція — 7 березня 2024 року вона стала членом НАТО. Крім того, цей союз офіційно визнає трьох кандидатів на вступ: Боснію і Герцеговину, Грузію та Україну, однак поки що План дій щодо членства в НАТО має тільки Боснія і Герцеговина. За час існування Альянсу з нього виходили лише дві країни — Франція у 1966 році та Греція у 1974-му, але згодом обидві повернулися: Греція у 1980, Франція — у 2009.
НАТО має чим пишатися – це одна з найстійкіших міждержавних структур. Його інституції працюють: Комітет начальників штабів, військові навчання, структура швидкого реагування, система стратегічних комунікацій. Альянс навіть розробив власний фонетичний алфавіт, відомий як ICAO, який сьогодні використовується у цивільній авіації, в арміях багатьох країн, у дипломатії.
Та попри все, Альянс має одну з найнижчих «польових репутацій». За 76 років НАТО лише один раз застосував статтю 5 Вашингтонського договору про колективну оборону. І це була реакція не на вторгнення армії, а на терористичні атаки 11 вересня 2001 року в США. Інші конфлікти, зокрема напад Росії на Україну, жорстоке придушення протестів у Білорусі, війни в Грузії — відбувалися на тлі мовчазної стриманості Альянсу. Формально — бо ці країни не були членами. Фактично — бо НАТО не завжди хоче йти туди, де ризикує вступити в пряме протистояння з ядерною державою.
Варто згадати ще кілька маловідомих, але показових фактів. Ізраїль був першою країною поза межами Європи та Північної Америки, якій запропонували потенційне членство. Але згоди так і не досягли — Ізраїль не бажав обмежень, Альянс — нових воєн. Франція у 1966 році вийшла з військової структури НАТО, бажаючи зберегти автономію своєї армії, і лише в 2009 повернулася назад.
Сьогодні теоретично НАТО є однією з найпотужніших світових організацій колективної безпеки. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, рейтинги підтримки Альянсу виросли навіть у країнах, де традиційно панував скепсис — наприклад, у Швеції чи Фінляндії. Однак всередині самих країн-членів все частіше звучать голоси ізоляціонізму. У США Дональд Трамп вкотре натякнув, що Америка не має автоматично гарантувати оборону Європи, якщо та «недостатньо платить». Водночас в Європі зростають настрої про потребу автономної оборонної політики без Вашингтона. А деякі країни — Угорщина, Туреччина — дедалі частіше грають на дві сторони.
Альянс стоїть перед черговим періодом трансформації. Світ більше не ділиться на чорно-біле. Війни тепер ведуться не тільки гарматами, а й фейками, хакерськими атаками, енергетичними шантажами, і НАТО це розуміє. Саме тому з 2020-х років Альянс почав інвестувати в центри кіберзахисту, оперативну аналітику, інформаційні війська. Але ключове питання залишається: чи готовий НАТО не просто стримувати, а діяти? І чи зможе адаптуватися не тільки організаційно, але й політично?
Маловідомі факти про НАТО
НАТО залишається унікальним союзом не лише через свою військово-політичну вагу, а й через цілу низку фактів, які свідчать про його специфічну конструкцію, здатність до адаптації й навіть культурну особливість.
Почати варто з того, що Північноатлантичний альянс став першим в історії військовим об’єднанням, яке виникло не в результаті війни, а саме у мирний час. У 1949 році, коли Друга світова вже залишила після себе згарища й мільйони жертв, 12 держав вирішили об’єднати зусилля не для атаки, а для стримування. Цей превентивний характер, закладений ще на старті, залишається основою НАТО досі.
Попри військову спрямованість, Альянс має власну систему комунікації, яка включає дві офіційні мови — англійську та французьку. Але якщо заглянути на офіційний сайт НАТО, побачимо там і українську, і навіть російську. Це свідомий вибір — орієнтація на максимальну прозорість і відкритість, зокрема для суспільств країн-партнерів або тих, хто є об’єктом стратегічного інтересу.
Ще один маловідомий, але красномовний факт: країни-члени НАТО генерують понад половину світового ВВП. Це означає не лише економічну потугу, але й те, що Альянс є одночасно військовим і економічним гігантом. Його сила не тільки в танках і літаках, а у фінансах, виробництві, науці, інноваціях.
А щоб всі ці країни могли ефективно спілкуватися між собою навіть у найкритичніші моменти — під час бойових операцій, навчань, евакуацій — НАТО ще в 1950-х роках затвердив власну фонетичну абетку, відому як телефонний алфавіт ІКАО. Вона складається з 26 кодових слів на кожну літеру англійського алфавіту — від Alpha, Bravo, Charlie до Zulu. Її використовують не лише військові, а й пілоти цивільної авіації, служби порятунку, спецпідрозділи поліції. Ця система унеможливлює плутанину при передачі імен, координат, позивних — особливо в ситуаціях, коли долі вирішуються за секунди.
Отже, НАТО — це не лише танки і навчання, а глибоко структурована система, де кожен код, кожне слово і кожен принцип має практичне й символічне значення. Альянс не тільки збройний, але й мовний та економічний — один з тих, що формують архітектуру глобальної безпеки у XXI столітті.
Бюджет НАТО
Сьогодні НАТО є не лише арміями країн, а бюрократичною машиною з багатомільярдними бюджетами. Кожна країна-член щороку вносить кошти до спільного оборонного бюджету за формулою, яка враховує її ВНП. Сукупні військові витрати країн-членів складають понад 70% усіх оборонних витрат у світі. Проте лише п’ятеро з них входять у десятку найпотужніших армій світу — Сполучені Штати, Велика Британія, Німеччина, Італія і Туреччина. Водночас Люксембург утримує найбільш мініатюрну армію Альянсу — лише 450 військових — але має річний оборонний бюджет у понад 370 мільйонів доларів. На кожного солдата там припадає близько 800 тисяч доларів щороку. Ісландія ж взагалі не має армії, але повноправно бере участь в Альянсі.
У 2014 році, коли Росія вперше відкрито порушила європейські кордони, анексувавши Крим і розпаливши війну на сході України, лише дві країни-члени НАТО дотримувалися оборонного стандарту Альянсу — виділення не менше 2% від ВВП на потреби армії. Це були Велика Британія та Греція. США, як основний донор, витрачали суттєво більше, але навіть на цьому тлі залишалася очевидна диспропорція: Європа розраховувала на американську парасольку, сама при цьому економлячи на безпеці.
Після 2014 року ситуація змінилась, але не одразу. Поштовх до перезавантаження оборонної політики справді дала війна. Війна не в теорії, не на віддалених континентах, а війна у Європі. У 2022 році, коли Росія вторглася в Україну повномасштабно, навіть найпрохолодніші щодо НАТО країни зрозуміли: питання колективної оборони є бюрократичним обов’язком, а елементом виживання.
У 2024 році вже 24 з 32 країн НАТО досягли двовідсоткового рівня оборонних витрат, що є безпрецедентною цифрою. І хоча Хорватія залишається єдиною країною, яка за десять років не збільшила відсоткову частку бюджету на армію, всі інші демонструють зростання. Найпомітніше — ті, хто має кордон із Росією. Польща, Латвія, Литва, Естонія, Норвегія, Фінляндія — ці країни інвестують у безпеку на рівні або навіть вище 2,5–3% ВВП. Для них це питання не лише лояльності до Альянсу, а й прямої самозахисту.
Водночас географія оборонної активності є доволі чіткою. Чим далі країна від кордону з РФ, тим повільніше й обережніше вона збільшує свої витрати. Італія, Іспанія, Португалія все ще не досягли двох відсотків. Це створює внутрішню напругу в Альянсі, яка проявляється зокрема в заявах Дональда Трампа. Ще до повернення в Білий дім, він не раз наголошував: якщо Європа хоче безпеки, вона повинна платити за неї сама. А 2% — це не мета, а мінімум.
У цьому контексті особливо показовими є абсолютні цифри. У 2024 році США витратили на оборону 754,7 мільярда доларів. Всі інші країни НАТО — 430,1 мільярда. Тобто, американський оборонний бюджет становить майже вдвічі більше, ніж бюджети всіх союзників разом. Хоча Європа й Канада збільшили свою частку з 27,5% у 2014 році до 36,3% у 2024-му, баланс усе ще нахилений.
Цікаво, що в США частка витрат на оборону від ВВП за десять років навіть трохи зменшилася. Але в абсолютних цифрах — навпаки: за десять років американські військові витрати зросли на 95 мільярдів доларів. Для порівняння: Німеччина, Польща, Туреччина, Велика Британія і Франція разом наростили бюджети на 96,3 мільярда доларів. Це ілюструє масштаб американського домінування.
Ще більш красномовним є порівняння США з Німеччиною. Американський ВВП у шість разів більший, ніж у ФРН, а населення — у чотири. Але оборонний бюджет Німеччини — лише десята частина американського. Це викликає роздратування в американському політикумі й спонукає до жорсткішого перегляду внутрішньоальянсових домовленостей.
У майбутньому 2% ВВП можуть перестати бути символом достатньої лояльності. Вже зараз окремі країни на кшталт Польщі чи Естонії говорять про 4% як нову норму. І це більше не данина Америці, а усвідомлення того, що конфлікти можуть розгорітися швидше, ніж відреагує будь-яка дипломатія.
Таким чином, НАТО входить у нову епоху: коли міць вимірюється не лише числом армій, а й готовністю кожної країни вкладати у власну безпеку — не з примусу, а з розуміння, що іншого вибору більше немає.
Україна і НАТО: між обережністю союзників і війною
Членство України в НАТО стало політичною обіцянкою, яку повторюють нашій країні з 1991 року. Також з Бухарестського саміту 2008 року, де було зафіксовано, що Україна і Грузія стануть членами Альянсу, минуло 17 років. Але попри відкриті двері, ключа до них Києву ніхто не дає. І саме ця політика — давати надію без конкретики — стала одним з факторів, які підігріли агресивні плани Кремля.
Москва завжди хворобливо реагувала на ідею розширення НАТО на схід, але слабкість реакції Заходу на російську агресію в 2008 році в Грузії, потім у 2014 році в Криму і на Донбасі, стала сигналом: колективна оборона Альянсу — винятково для своїх. Україна ж залишалася в «сірій зоні», з якої так і не вийшла.
Політика НАТО щодо України має вигляд хроніки обережності. За офіційними заявами про підтримку немає жодних конкретних рішень. Після 2014 року не було ані ПДЧ, ані чіткого графіка вступу. Навіть повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році не зрушило позицію Альянсу в питанні членства нашої країни. Вільнюський саміт 2023 року знову приніс Києву лише формулювання про «майбутнє» членство, без конкретних термінів чи умов. А коли Володимир Зеленський відкрито закликав партнерів дати Україні запрошення, то відповідь була сухою і дипломатично обережною.
І саме це «обережно» є ключовим словом у стосунках НАТО з Україною. Щонайменше сім країн Альянсу не підтримали ідею запрошення України: США, Німеччина, Угорщина, Словаччина, Бельгія, Словенія та Іспанія. Це не малі гравці. США — найвпливовіший член Альянсу, а Німеччина — економічний мотор Європи. Тому без їхньої згоди ніяких рішень не буде. Водночас в Офісі Президента спростовують інформацію про спротив, намагаючись зберегти дипломатичну тишу. Але факт залишається фактом: єдності в питанні України немає.
Парадокс ситуації складається в тому, що питання щодо вступу до НАТО стало однією з причин повномасштабної війни в Україні. Кремль роками використовував «загрозу розширення Альянсу» як інструмент пропаганди та виправдання свого нападу. В січні 2025 року заступник глави МЗС Росії Грушко заявив, що без скасування рішення Бухарестського саміту про майбутнє членство України у НАТО «врегулювання» неможливе. Тобто російська логіка така: достатньо формальної відмови від курсу в НАТО — і війна завершиться. Це — дипломатичний шантаж на крові, але західні столиці досі не дають чіткої відповіді, чи готові вони захищати Україну так, як себе.
Ця ситуація створює відчуття подвійних стандартів. Війна в Україні є найбільшим викликом безпеці Європи з часів Другої світової, але Альянс і далі вагається. Прийняли Фінляндію у 2023 році, потім Швецію у 2024-му. А от Україні — лише непереконливі запевнення. При цьому Франція і Греція вже виходили з НАТО в історії, але поверталися. Тобто двері — справді відкриті. Але, схоже, не для тих, хто в крові доводить, що готовий воювати за цінності Заходу.
Чому Альянс не зупинив війну в Україні
НАТО є найбільшим військово-політичним об’єднанням у світі, його учасники мають сучасне озброєння, досвід операцій у різних частинах світу, потужні армії, флот і технічні ресурси, що значно переважають можливості будь-якої іншої країни чи альянсу. Однак повномасштабна війна в Україні – центрі Європи, яка триває вже понад три роки, доводить: навіть така структура не гарантує стримування агресії за межами своєї зони відповідальності.
Причини цього вбачаються у політичному механізмі НАТО, його правових обмеженнях і внутрішніх суперечностях. Найперше — Альянс не має юридичного зобов’язання втручатися у війну в Україні. Вона не є його членом, і тому ключова гарантія безпеки, закладена в статті 5 Вашингтонського договору, на неї не поширюється. Це означає, що НАТО не має прямого обов’язку захищати її територію. І хоча чимало країн-членів надають військову допомогу Києву, кожна з них робить це на власний розсуд — у межах національних можливостей, політичних рішень і публічної підтримки. Спільної позиції щодо прямої участі чи дій, які могли б стати стримувальним фактором, у НАТО немає.
Другою причиною є наявність глибоких розбіжностей між країнами-членами. США, які історично відіграють роль рушійної сили Альянсу, демонструють неузгодженість у позиціях: підтримка України є значною, але стратегічної ясності щодо перспектив її інтеграції немає. Угорщина, Словаччина, Іспанія та Бельгія уникали конкретних зобов’язань щодо членства України. Навіть Німеччина, яка є одним з основних постачальників озброєння, утримується від чіткої підтримки запрошення до НАТО. Це створює ситуацію, в якій політична воля паралізована необхідністю досягати консенсусу серед 32 учасників із різними інтересами.
НАТО також обмежене своїм форматом. Це оборонний альянс, побудований на принципі взаємного захисту у випадку нападу. Тому ініціативне втручання — у тому числі з метою зупинки агресії проти країни-партнера — не передбачене. І хоча Стратегічна концепція Альянсу визнає Росію основною загрозою, фактична відповідь зводиться лише до стримування, а не активного втручання. Більшість дій обмежуються лише ротацією сил у Балтії, збільшенням витрат на оборону та посиленням спостереження. Однак цього виявилося недостатньо, щоб зупинити конфлікт на території України.
Крім того, ситуація ускладнюється ще одним чинником — політичною обережністю. НАТО прагне уникнути прямої ескалації з Росією – ядерною державою. Це стосується і постачання далекобійної зброї, і надання Україні запрошення на вступ, і навіть публічної риторики. Серед країн-членів домінує переконання, що надто рішучі кроки можуть викликати нову хвилю напруги, яка переросте у зіткнення між ядерними державами. І саме це змушує Альянс діяти повільно, обережно і часто — запізно.
Отже, причина того, що НАТО не зупинило війну в Україні, полягає не в слабкості чи відсутності ресурсів, а політичних обмеженнях, нерівності між амбіціями та зобов’язаннями і глибокому розколі між окремими державами щодо того, якою має бути роль Альянсу у війні, яка вже змінила безпекову архітектуру Європи.
Перспективи існування НАТО
Нинішня війна в Україні вивела НАТО з довгої фази самозаспокоєння, але водночас поставила під сумнів його здатність адаптуватися. Альянс, який десятиліттями мав справу з «локальними кризами» і антитерористичними кампаніями, сьогодні стикається з реальністю масштабної війни на своєму східному фланзі. Його відповідь — зважена, але неповна. Формально — підтримка, на практиці — втома, страх перед ескалацією і ядерною РФ, а також розбіжності в поглядах між членами Альянсу. І хоча риторика єдності звучить гучно, всередині блоку триває стратегічна плутанина.
Зараз все частіше лунають припущення політиків різних країн з приводу того, що НАТО може наближатися до свого історичного фіналу. Деякі з них визнають: нестабільність в позиції США, особливо у контексті риторики Дональда Трампа, ставить під загрозу сам принцип трансатлантичної єдності. Республіканці відкрито говорять про необхідність перегляду зобов’язань, а у Європі це сприймають як політичний землетрус. На тлі цих дискусій з’являється ідея нового формату — створення «Організації європейського договору» як альтернативи НАТО, але вже без американського керма.
Цей сценарій є не просто геополітичною фантазією. У випадку розриву європейських і американських підходів, ЄС доведеться вибудовувати власну систему безпеки з нуля. І при тому, що оборонні бюджети країн-членів ЄС зростають, автономність від Вашингтона все ще є скоріше ілюзією, ніж реальністю. Європейські держави історично будували свої збройні сили у форматі доповнення до американської потуги, а не заміни. Якщо США вийдуть з гри, вакуум буде негайний — і ним скористається Росія, а за нею і Китай.
Парадокс складається в тому, що саме НАТО залишається сьогодні єдиною інституційною противагою глобальним авторитарним амбіціям. І попри всі слабкі місця, альянс все ще здатний до мобілізації. Приклад України це підтвердив: мільярдні пакети допомоги, посилення східного флангу, присутність у Балтії та Румунії — усе це реакція, хоч і не на випередження. Більше того, саме через тиск з боку США, Європа вперше за багато років почала справді вкладатися в оборону. Дональд Трамп, який сьогодні формально протистоїть НАТО, фактично змусив його прокинутися.
Попри всю зовнішню втомленість і роздратування, Альянс все ще має стратегічну силу. Однак проблема складається не в застарінні цієї структури, а нерішучості частини її еліт. Війна РФ проти України залишатиметься для НАТО тестом на дієздатність і політичну волю. Якщо вона завершиться перемогою демократій, Альянс збережеться. Якщо ж Захід не зможе захистити Україну, яка заплатила десятками тисяч життів за те, щоб бути частиною вільного світу, сумніви щодо сенсу існування НАТО вже ніхто не зможе зупинити.
Таким чином, або НАТО стане по-справжньому оборонним союзом для всіх, хто поділяє його цінності, включно з Україною, або перетвориться на ще одну неспроможну історичну конструкцію, яку згадуватимуть з ностальгією. У ХХІ столітті великі союзи не зникають у війнах, вони помирають у нерішучості. На 76-му році життя Альянс і далі залишається символом колективної безпеки, але щоразу більше нагадує старого капітана, який вже багато чого бачив, але все частіше запитує себе: «А куди ми пливемо?».
