Як вплине призначення нового міністра оборони РФ Андрія Бєлоусова на війну в Україні (частина 1)

Призначення Андрія Бєлоусова новим міністром оборони Росії затьмарило в очах аналітиків світових ЗМІ, навіть сам факт нового терміну переобрання Путіна. Незважаючи на те, що довгий час секретаря Радбезу РФ Миколу Патрушева називали “приймачем Путіна”, причому це твердили і багато українських ЗМІ, його фактичне звільнення просто ніхто не помітив. А от призначення Андрія Бєлоусова замість, здавалося б, “вічного” Шойгу, викликав явний шок – можна сказати точно, що на це ніхто не очікував.

Головною темою обговорення стало питання про те, що означає це призначення для подальшого ходу російсько-української війни? Які плани будує Путін у цій війні, виходячи не з інформації, яку поширюють російські ЗМІ, а об’єктивного аналізу ситуації?

Українські ЗМІ обійшов коментар радника керівника Офісу Президента Михайла Подоляка щодо причини звільнення Сергія Шойгу з посади міністра оборони Росії:

“Бєлоусову, який став очільником міністерства оборони, занадто багато дають авансів. Однак це звичайний, банальний помічник Путіна, не більше. Основною причиною кадрових змін у російському уряді було бажання Путіна убезпечити себе від можливої змови генералів.

Путін прибрав потенційну змову генералів, за якою міг стояти, наприклад, той же Шойгу разом з Патрушевим. Путін прибрав “Політбюро 2.0.” – пояснив він.

Подоляк також наголосив, що основний удар був спрямований не стільки проти Сергія Шойгу, скільки проти Патрушева, який раніше обіймав посаду секретаря Ради безпеки Росії. Путін фактично став тінню Патрушева, а не навпаки, і саме це спонукало його до кадрових перестановок у владних структурах.

“На мій погляд, основний удар був по Ніколаю Патрушеву, а не по Шойгу. Просто Шойгу вже був настільки “нульовий”, що він зробив таку заміну. Але для Путіна було головним прибрати Патрушева, який, на мій погляд, вже домінував”, – зазначив радник керівника Офісу Президента.

Патрушев справді сприймався, насамперед, українськими політиками та ЗМІ як потенційний “приймач”. І саме його, порівняно формальний, “відхід від влади” викликав найбільший інтерес на Банковій. Тим часом слід зазначити, що в уряд Росії було введено його сина, що в російських умовах означає – Патрушев не знаходиться в реальній опалі. Тобто ідея про «змову генералів» не відповідає дійсності. Свого часу американські сценаристи вигадували безліч захоплюючих сценаріїв, як колишні генерали Радянської армії влаштовують військовий путч. Але це липа – радянський (російський) генерал ніколи не буде Піночетом – політично це типові бюрократи, які, як кажуть, “кущі боятися”. Ініціатива чи точніше – її відсутність – це головна проблема Російської армії. І відповідно ініціатива – головна сила таких персонажів, як Пригожин чи Гіркін.

Тим часом саме призначення Андрія Бєлоусова, а не відставка Патрушева-старшого, є головною подією нової каденції Путіна. Але щоб зрозуміти, що відбувається, треба спочатку оцінити, як російська економіка пережила ці роки війни. Цей аналіз буде ефективним, якщо ми пригадаємо, що писали економісти на початку війни. Тут у всіх були вкрай ідеалістичні погляди. Один за одним вони починали стверджувати, що економіка Росії не витримає цієї війни. Твердили, що долар стрімко піде вгору, що військове виробництво в Росії повністю померло, і як тільки буде витрачено існуючий запас озброєння, Путін буде змушений відступити.

Треба сказати, що ці міркування були не безпідставними. Так, з одного боку в Росії зберігалися жахливі запаси озброєння, однак перший же досвід звернення до озброєння, що перебуває на консервації, показав, що відсоток відмови серед цієї зброї, дуже великий. Елементарно згнивала проводка, текла квола гідравліка, і навіть тисячні стада Т-54 і Т-55, де, здавалося б, і ламатися нічого, не могли вийти з парку без тривалого ремонту. Логіка аналітиків, які стверджували про швидкий крах військової промисловості Росії, спиралася на вкрай незначні успіхи у військовому виробництві протягом нульових та десятих років. Всі пам’ятали ці цивільні літаки, які не те, що не перевершували світовий рівень, але були просто сміттям, при тому, що в них вкладено жахливі державні інвестиції. “Армата” – яка була суто проектом-пральною – відмивання державних грошей. Всі ці приклади налаштовували на добродушний лад і переконували в краху цього “колоса на глиняних ногах”.

Першою новиною, яка вразила економістів, було те, що ліберальна частина уряду Росії зуміла утримати російські фінанси. Звичайно, тут відігравало свою роль те, що доходи від нафти та газу продовжували надходити до російської скарбниці. Мало того, президент Байден, на відміну від президента Трампа, задля своїх «екологічних програм» завдав нищівного удару по нафто-газовому бізнесу США ще напередодні війни. І незважаючи на гучні заяви західних політиків, струмок доходів від експорту енергоносіїв лише виріс за роки війни. Звичайно, з точки зору ефективності російський бізнес нафти і газу втратив частину привабливості – він став набагато витратнішим. Обман введених проти РФ санкцій вартує великих грошей. Однак Путін легко пішов на зростання витрат, у тому числі політичних – головне, у нього залишався кеш у достатній кількості. При цьому його ліберальне оточення зуміло зробити головне – почало керувати цими потоками з огляду на обов’язкову корупцію.

Для того, щоб усвідомити, в чому тут сенс гри управлінців, звернемося до досвіду знаменитої української компанії – ЧМП – Чорноморське морське пароплавство. Поки в СРСР корупція в ЧМП не спускалася нижче за заступників керівництва, компанія відносно успішно працювала. Звичайно, ефективність її була низькою, але й зарплати основної частини персоналу були порівняно низькими. Однак, коли настала незалежність України, і фактично рівень корупції опустився – тепер уже невеликі начальники могли «відмивати» власність – компанія просто була “роздягнута” на середньому рівні управління. Як єдина комерційна структура компанія працювати не могла – питання власності так і не були вирішені, але кількість тих, хто міг «дерибанити», була дуже великою. І кампанія померла, кораблі були продані за безцінь і таке інше. Саме це могло статися й у Росії. Але не сталося.

Характерно, що Гіркін, який на початку війни був ще на волі, вимагав від влади навести залізний порядок в економіці. Якби таке було зроблено, то ситуація стала б ще гіршою, бо чиста мобілізаційна економіка, як у СРСР у роки Другої світової війни, у сьогоднішній Росії та Україні, до речі, неможлива. Рівень майстерності ліберальних управлінців Путіна полягає в тому, що вони керують економікою в ситуації контрольованого хаосу. Звичайно, це неможливо без великої маси грошей, насамперед за нафту та газ, але не треба недооцінювати ролі цього керівництва. Саме ліберальна гілка влади зуміла утримати і курс долара, і ціни, і рівень споживання, і при цьому розпочати виробництво озброєння. Слід зазначити, що за деякий час, після початку війни, у Росії почали справді реально виробляти військову продукцію. Те, чого фактично в серійному масштабі, до війни не було.

Між російським та українським ВПК – спадщиною СРСР – є істотна різниця. Російське ВПК не зникло зовсім, як це сталося в Україні, за дуже рідкісним винятком. До нульових років російська промисловість, кульгаючи на обидві ноги, почала відновлюватися. Так, ефективність цієї промисловості була в рази нижчою за радянську, технічний рівень і грамотність персоналу – дуже сильно поступався СРСР. Проте ці підприємства могли використовувати західні технології та комплектуючі, що в СРСР було великою проблемою. Саме ці підприємства стали базою для відновлення виробництва військової продукції у масовому масштабі.

Тут слід розуміти один найважливіший аспект цієї нової російської військової індустріалізації: вона глибоко збиткова! Все, що вона робить – коштує дорожче за радянську за більш низької якості. Незважаючи на те, що Путін та його уряд платить за цю військову продукцію шалені гроші, керівники та власники підприємств не збираються витрачати їх на персонал – вартість оплати праці залишається вкрай низькою. Все це може існувати лише завдяки надприбуткам бюджету від продажу нафти та газу. Західні виробники зброї сто разів подумають, перш ніж почнуть збільшувати випуск військової продукції – що з нею робити, коли скінчиться війна? Путіна ця проблема не турбує. Навіть при тому, що оплата праці в західних компаніях значно вища, ніж у Росії, можна точно сказати, що російська військова продукція коштує сьогодні Путіну не дешевше за західну, за значно гіршої якості. Але знову-таки надприбутки на нафту і газ допомагають цю проблему вирішити. Проте, ясна річ, Україні від цього не легше.

Путін поставив перед собою, мабуть, амбітнішу мету: не просто налагодити військове виробництво, а зробити його більш ефективним. І саме для цього було призначено Андрія Бєлоусова. Тобто Путін, певно, вирішив зробити те, що так і не вдалося зробити в Україні. І здається, не випадково Михайло Подоляк так відреагував на призначення нового міністра оборони.

Андрія Бєлоусова називають мало не підприємцем, однак, це не так. Хтось міг подумати, що Путін вирішив знайти собі людину у військову економіку на кшталт Пригожина: ініціативну та спритну. Але здається, досвід роботи з Пригожиним довів Путіну, що надто ініціативний для нього небезпечний. І Андрій Бєлоусов – ідеальний варіант у цьому сенсі. Він не просто міністр, він ідеолог нової економіки. А про те, які її риси, читайте в наступній публікації.

Леонід Штекель