Після відставки Себастьяна Лекорню – сьомого прем’єр-міністра Еммануеля Макрона за час його президентства – Франція входить у найглибшу політичну турбулентність з моменту створення П’ятої республіки у 1958 році.
Лекорню, якого називали “технократичним лоялістом” і “останнім макроністом, готовим узяти на себе цей ризик”, очолював уряд менше місяця – від 8 вересня до 6 жовтня 2025 року. Його кабінет, оприлюднений після тривалих консультацій, проіснував лише чотирнадцять годин – найкоротше в історії П’ятої Республіки. Його відставка, прийнята президентом уранці 6 жовтня, стала кульмінацією тривалого процесу розкладу політичного центру, який Макрон намагався утримати з 2022 року, але який нині фактично розсипається.
Після дострокових парламентських виборів 2024 року Франція опинилася в унікальній ситуації: тричленна структура влади – крайні ліві, центр і крайні праві – паралізувала будь-яке ухвалення рішень. Коаліційна культура, властива Німеччині чи Скандинавії, у Франції відсутня. Замість компромісу – суцільне політичне протистояння.
“Франція сьогодні не керована у класичному сенсі, – каже політолог Домінік Рейньє з Sciences Po. – Макрон не має більшості, не має союзників, а суспільство не має довіри до інституцій”.
Передумови кризи: коли система дає збій
Коріння нинішньої кризи сягає ще червня 2024 року, коли Макрон, після нищівної поразки на виборах до Європарламенту від партії “Національне об’єднання” Марін Ле Пен, оголосив розпуск Національних зборів. Тоді це рішення він пояснював бажанням “оновити демократію”. На практиці воно призвело до безпрецедентної фрагментації парламенту та перетворило Францію на арену перманентного політичного конфлікту.
Прем’єри змінювалися один за одним: Барньє, Байру, потім Лекорню – усі вони намагалися зібрати урядову більшість, але натрапляли на стіну недовіри. Останній уряд Лекорню критикували навіть у власному таборі. Його спроба призначити Бруно Ле Мера міністром оборони викликала бунт серед республіканців, а опозиція погрожувала вотумом недовіри ще до першого засідання уряду.
“Це не криза одного прем’єра, – зазначає французький політолог Жан-Люк Паризо, – це криза президентської системи, побудованої на персоналістському лідерстві. Коли цей лідер втрачає підтримку – усе валиться”.
Хаос і реакції партій
Отже, Франція пережила один із найдивніших епізодів у своїй політичній історії: уряд Себастьяна Лекорню, сформований після тритижневої паузи, проіснував лише чотирнадцять годин. Без жодної церемонії передачі повноважень, без часу на перші рішення – країна прокинулася вже без уряду.
Прем’єр пояснив відставку “відсутністю умов для стабільного керівництва”, а з трибуни Матіньйону визнав: “апетити партій прирекли уряд на безсилля”. Ринки відреагували миттєво – прибутковість французьких облігацій злетіла вище італійських, а банківські акції впали на 4–6 %.
Політична сцена ж вибухнула взаємними обвинуваченнями. Ліві говорять про “крах макронізму”: Жан-Люк Меланшон звинуватив президента у створенні “хаосу”, а його соратники закликали до розгляду мощії про усунення Макрона. Лівий блок “Непокірна Франція” намагався скликати зустріч з соціалістами й екологістами, але вона зірвалася: очільниця “зелених” Марін Тондельє заявила, що “старі рани не гояться”.
Комуніст Фаб’єн Руссель вимагає або уряду лівих, або нових виборів. Праві ж, навпаки, прагнуть повного перезапуску. Голова “Республіканців” Бруно Ретайо закликав президента “взяти слово і навести порядок”, водночас відкинувши будь-яку участь у “лівому уряді”. Екслідер партії Ерік Сьотті, який нині очолює союз правих із Національним об’єднанням, пішов ще далі – він вимагає дострокових президентських виборів.
На крайньому правому фланзі Марін Ле Пен говорить про “єдиний демократичний вихід – повернення до урн”, тоді як її племінниця Маріон Марешаль закликає створити “коаліцію правих” – від класичних голлістів до націоналістів.
Єдиним голосом стриманості прозвучала заява голови Національних зборів Яель Брон-Піве, яка закликала до “пакту стабільності і відповідальності”. Проте її слова потонули в загальному хорі вимог – дострокових виборів, відставки або навіть імпічменту.
У Берліні ж лаконічно зазначили: “Стабільна Франція – запорука стабільної Європи“.
Макрон між трьома шляхами
Сьогодні у президента залишилося лише три сценарії, і всі погані.
Розпуск парламенту. Конституційно він можливий лише через рік після попереднього, тобто не раніше червня 2025 року. До того часу політична блокада може тільки поглибитися. Сам Макрон неодноразово заявляв, що “другого розпуску не буде”, та все ж його соратники визнають: якщо ситуація залишиться без виходу, дострокові вибори – це лише питання часу. Але вони ризикують відкрити двері до влади ультраправим на чолі з Джорданом Барделлою, який уже фактично готується до прем’єрства.
Лівоцентристський уряд. У Єлисейському палаці обговорюють можливість призначення соціаліста Бориса Валло чи когось із поміркованого крила Нового народного фронту. Це міг би бути “технічний компроміс” за німецьким зразком, але поки що ліві не виявляють готовності працювати під керівництвом непопулярного президента.
Добровільна відставка. Теоретично це можливий, але малоймовірний сценарій. Макрон, за словами його соратників, “не піде, не переживши свого де Голля”. Він пам’ятає, як генерал пішов після поразки на референдумі 1969 року, але не хоче повторювати його шлях. Проте якщо в результаті нових виборів Національне об’єднання отримає більшість, тиск на президента може стати нестерпним.
Симптом європейського розладу
Криза у Франції має далеко ширший вимір, ніж внутрішньополітичний. Вона б’є по самому серцю Європейського Союзу, який традиційно спирався на франко-німецьку вісь.
Після ослаблення Берліна через внутрішні суперечки в уряді Фрідріха Мерца, саме Париж мав би утримувати європейське лідерство. Але нині Франція фактично паралізована.
“ЄС сьогодні без моторів, – вважає бельгійський експерт Брюно Коломбан. – І якщо Париж не зможе говорити єдиним голосом, питання оборонної автономії чи реформування бюджету ЄС просто зависнуть у повітрі”.
Французька нестабільність також зміцнює позиції ультраправих по всьому континенту – від Італії Джорджії Мелоні до Німеччини, де “Альтернатива для Німеччини” набирає нові відсотки саме на тлі “французького хаосу”.
Український вимір: слабшає голос Парижа
Для України ця криза має подвійний наслідок.
По-перше, зменшується політична вага Франції у питанні європейської підтримки Києва. Після відставки кількох урядів поспіль Париж дедалі менше здатен ініціювати нові оборонні пакети чи дипломатичні ініціативи.
По-друге, посилення ультраправих у Франції несе пряму загрозу українським інтересам. Барделла і Ле Пен хоч і засуджують російську агресію, але закликають до “переосмислення санкцій” і “припинення нескінченної війни”.
Як зазначає французький журналіст П’єр Авріль у Le Figaro, “будь-яка урядова формула, що виникне після Макрона, буде менш проукраїнською, ніж нинішня”.
Час невизначеності
Макрон, який починав свій перший мандат як символ оновлення європейського центру, нині перетворився на уособлення його кризи. Його президентство балансує між втомою електорату, розпадом політичного поля і наростаючим популізмом.
Попереду – або нові вибори, або новий уряд, або новий етап політичної ерозії. У будь-якому випадку Франція, колись осердя європейського проєкту, сьогодні сама стає його найуразливішою ланкою.
“Макрон ще не де Голль, але може повторити його фінал“, – резюмує французький політолог Антуан Брікнер. – “Тільки цього разу криза може бути не лише французькою, а європейською“.
Прогнози на найближчі три місяці
- Тимчасовий уряд і спроба стабілізації
Найімовірніший сценарій – призначення технічного прем’єра з обмеженим мандатом до весни 2026 року. Йдеться про фігуру без партійних амбіцій, можливо, з чиновницького середовища чи серед поміркованих соціалістів. Такий уряд займеться ухваленням бюджету й уникненням дострокових виборів. Єлисейський палац розраховує виграти час, щоб знизити соціальну напругу. Проте підтримка в парламенті буде мінімальною, а ризик нової кризи – перманентним.
- Дострокові вибори влітку 2025 року
Якщо політична блокада не буде розв’язана до початку нового бюджетного циклу, Макрону доведеться піти на розпуск Національних зборів – уперше за понад пів століття двічі в межах одного мандату. Опитування вказують, що “Національне об’єднання” отримає від 33 до 36 % голосів, що майже гарантує йому статус найсильнішої сили. Це означало б початок коабітації, де президент і прем’єр представлятимуть протилежні табори – досвід, який Франція не переживала з часів Ширака.
- Економічна та ринкова реакція
Фінансові ринки реагують нервово: прибутковість французьких облігацій зростає, євро слабшає щодо долара, а індекс CAC 40 втрачає динаміку. Інвестори побоюються “італізації” французької політики, тобто хронічної урядової нестабільності. Рейтингові агентства вже натякають на можливе зниження суверенного рейтингу, якщо бюджет-2026 не буде ухвалено вчасно.
- Реакція міжнародних партнерів
У Берліні та Брюсселі дедалі гучніше лунають побоювання щодо ослаблення французького впливу. Для Вашингтона, особливо адміністрації Дональда Трампа, нестабільний Париж – це ще один аргумент для зменшення ролі ЄС у глобальній безпеці. У Києві ж криза сприймається як попередження: французька підтримка може втратити темп, а дипломатичні ініціативи Парижа на користь України – зійти нанівець.
- Політичні ризики
Головний ризик наступних місяців – консолідація ультраправих як “партії порядку”. Якщо криза затягнеться, а уряд знову впаде, Франція може опинитися на порозі історичного перелому: від макронізму як проєкту центристського оновлення – до правого націонал-популізму як форми “нової стабільності”.
