Україна опинилася на першому місці серед країн за кількістю порушень прав людини, зафіксованих Європейським судом з прав людини. Це свідчить про те, що вітчизняне правосуддя не відповідає стандартам справедливості. Суди не забезпечують рівність сторін, не гарантують належну оцінку доказів і, врешті-решт, не створюють довіри до судового процесу. Це є показником глибокої кризи судової системі, яка шість разів реформувалася, але, як виявилося, безрезультатно.
Місце України за кількістю встановлених порушень Європейської конвенції з прав людини
Результати річного звіту Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) за 2025 рік зафіксували вкрай тривожну тенденцію: Україна посіла перше місце за кількістю встановлених порушень Європейської конвенції з прав людини. Проте ще промовистішою є те, що з 164 рішень ЄСПЛ у справах проти України у 160 випадках суд встановив порушення, тоді як лише у 4 рішеннях їх не виявили.
Моніторингова місія IAC ISHR звертає увагу на те, що найбільший масив порушень зосередився навколо статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд. У 2025 році щодо України за цією статтею встановили 92 порушення, тобто більш як половина всіх рішень з констатацією порушення стосувалася саме того, як суд розглядає справу, оцінює докази, забезпечує рівність сторін і зберігає безсторонність. Для судової системи це найбільш болюча точка, бо проблема виникає не на фінальному етапі виконання рішень і не в окремих технічних похибках, а в самій тканині процесу, де має формуватися довіра до правосуддя.
Слід зазначити, що в структурі рішень Європейського суду з прав людини порушення статті 6 не утворюють однорідного масиву, оскільки всередині цієї категорії Суд розрізняє кілька окремих типів відхилень, і саме такий розподіл дає змогу побачити, де саме ламається логіка судового процесу. У 2025 році щодо України ці порушення були розкладені за трьома категоріями, причому кожна з них вказує на інший вимір кризи.
Основний обсяг припав на право на справедливий суд у вузькому сенсі ‒ 68 порушень. Це означає, що найбільше претензій виникло не до другорядних елементів процедури, а до її ядра: до того, наскільки судовий розгляд відповідав базовим стандартам чесності, рівності сторін, належної оцінки доказів і безсторонності суду. Коли саме ця категорія формує головну частину порушень, проблема виглядає не як збій на окремій ділянці, а як деформація самої моделі розгляду справ.
Окремо Суд виділив порушення, пов’язані з тривалістю судового процесу, ‒ 4 випадки. Кількісно це значно менше, ніж у категорії права на справедливий суд, але сама наявність таких рішень показує, що для частини заявників проблемою став не лише зміст розгляду, а й його затягнутість. Інакше кажучи, навіть там, де мова не йшла про прямий дефект у структурі слухання, виникало питання про те, чи отримала людина судовий розгляд у розумний строк, а не після виснажливого очікування, яке саме по собі підточує сенс правосуддя.
Водночас у 2025 році щодо України не було зафіксовано порушень у категорії non-enforcement, тобто невиконання судових рішень. Ця деталь має окрему вагу, бо зміщує акцент усього аналізу: слабке місце виявилося не в тому, що держава масово ігнорує вже ухвалені рішення, а в тому, як саме ці рішення народжуються і якою є процедура, що до них веде. Якщо раніше одним з найпомітніших симптомів могла бути стадія виконання, то статистика за 2025 рік показує іншу конфігурацію: головний збій міститься всередині самого судового розгляду.
Отже, внутрішня диференціація статті 6 є важливою як спосіб точно визначити центральну точку проблеми. В Україні найгостріше питання полягає не в післясудовій стадії і не в масовому накопиченні претензій до строків, а в якості самого процесу, де право на справедливий суд виявилося найбільш ураженою ланкою.
На другому місці опинилася стаття 5 Конвенції, яка захищає право на свободу та особисту недоторканність. За нею Європейський суд з прав людини встановив 68 порушень, і зміст цих рішень добре відомий з багатьох справ: позбавлення свободи, тримання під вартою або продовження запобіжного заходу відбувалися без належного, конкретного й індивідуалізованого обґрунтування. При цьому суд неодноразово наголошував, що арешт не може бути автоматичною реакцією, а продовження тримання під вартою не може спиратися на інерцію чи шаблон. У кожній справі потрібні аргументи, прив’язані до реальних ризиків, а не формули, які можна механічно перенести з одного провадження в інше.
Третім за масштабом блоком стала стаття 3 Конвенції, яка забороняє катування, нелюдське поводження або поводження, що принижує гідність. У справах проти України у 2025 році зафіксовано 42 порушення цієї норми. Тут мова вже не про якість судового письма і не про техніку мотивування рішень, а про базовий обов’язок держави не допустити жорстокого або принизливого поводження з людиною. Якщо стаття 6 показує, як держава слухає людину в суді, а стаття 5 — як вона обмежує свободу, то стаття 3 фіксує межу, за яку держава не має права заходити за жодних обставин.
Міжнародна статистика була б менш переконливою, якби не збігалася з тим, що спостерігачі бачать у залах українських судів щодня. Протягом 2025 року національний моніторинг IAC ISHR показав, що ознаки катувань або поводження, яке принижує гідність, фіксувалися у 13% судових засідань, які потрапили під спостереження. Це не означає, що кожен такий випадок автоматично перетворюється на окрему справу в Страсбурзі, але сама повторюваність таких ознак вказує на слабкість механізмів реагування. Коли подібні сигнали виникають не епізодично, а знову і знову, проблема перестає бути питанням поодиноких зловживань і стає питанням інституційної нечутливості.
Крім того, показовою виявилася і ситуація з застосуванням запобіжних заходів. Моніторинг зафіксував, що у 21% засідань продовження тримання під вартою відбувалося автоматично, без індивідуальної оцінки ризиків. В такому випадку національна практика майже дзеркально відбиває логіку рішень Європейського суду з прав людини: міжнародний рівень фіксує порушення як уже встановлений наслідок, а спостереження всередині країни показує механіку, через яку цей наслідок виникає. Різниця між ними приблизно така сама, як між медичним діагнозом і щоденними симптомами, які довго ігнорували.
Однак все ж таки найбільш показово ця системність проявляється в площині справедливого суду. Порушення принципу рівності сторін були зафіксовані у 31% судових засідань, включення сумнівних доказів — у 24%, порушення принципу безсторонності суду — в 11%. Ці цифри важливі не лише самі по собі, а й у поєднанні одна з одною. Коли сторона захисту не має рівних процесуальних можливостей, коли до матеріалів справи потрапляють докази, які викликають сумнів, а суд не виглядає нейтральним арбітром, процедура втрачає головне — здатність гарантувати справедливий результат незалежно від персоналій, настроїв чи зовнішнього тиску.
Як бачимо з наведеної статистики, важливим є як кількість порушень прав людини, так і системність цього процесу. Якщо одна й та сама проблема проявляється в різних процесах, судах і регіонах, її вже не можна звести до помилки конкретного судді чи недбалості окремого учасника провадження. У такій конфігурації право перестає діяти як система передбачуваних правил і починає залежати від випадку. Для людини, яка потрапляє в цю систему, різниця між гарантією і випадковістю є принциповою, бо саме в ній проходить межа між правосуддям і процедурою, що лише зовні нагадує правосуддя.
Варто наголосити, що моніторингова місія деталізує й набір конкретних проблем, які формують кризу справедливого суду. Серед них — порушення принципу рівності сторін, використання сумнівних доказів, відсутність безсторонності, порушення правової визначеності, перекладання тягаря доказування на сторону захисту, блокування участі обвинувачених і свідків, тиск на суд та обмеження доступу до правосуддя. Це не розрізнені дефекти, які можна розкласти по різних шухлядах і розглядати окремо. Перед нами цілий ланцюг пов’язаних збоїв, у якому кожна наступна ланка посилює попередню: сумнівний доказ змінює баланс процесу, перекладання тягаря доказування послаблює захист, обмеження участі сторін руйнує принцип змагальності, а тиск на суд підважує саму ідею нейтрального розгляду.
Проте загальноєвропейський контекст не дає підстав вважати, що проблеми з правами людини є винятково українською історією. У 2025 році Європейський суд з прав людини ухвалив 914 рішень щодо всіх держав — учасниць Конвенції. Найбільше порушень у всій системі припало на статтю 6 — 428 випадків, далі йшли стаття 5 — 281 випадок і стаття 3 — 188 випадків. Отже, справедливий суд, свобода людини та захист від жорстокого поводження залишаються найвразливішими зонами в усій конвенційній системі. Проте українські показники на цьому тлі виглядають особливо виразно, бо концентрація порушень за цими трьома статтями виявилася непропорційно високою.
Ця непропорційність має принципове значення, бо якщо для всієї системи Конвенції статті 3, 5 і 6 є найскладнішими через їхній фундаментальний характер, то для України вони формують центральний профіль порушень прав людини. Інакше кажучи, мова йде про три основні напрямки, на яких тримається уявлення людини про межі державної влади: держава не має права принижувати, свавільно позбавляти свободи та імітувати справедливий суд замість того, щоб його забезпечити.
Черга до Страсбурга як показник провалу всередині країни
За офіційним річним звітом Європейського суду з прав людини, протягом 2025 року він отримав 31 800 нових заяв, тобто на 10% більше, ніж роком раніше. Цей приріст показує, що навантаження на систему міжнародного захисту прав людини не зменшується, а накопичується. Відбувається це в момент, коли сам ЄСПЛ давно працює на межі перевантаження. Станом на 1 січня 2025 року на його розгляді перебувало 60 350 справ щодо всіх держав, при цьому Україна за кількістю таких справ посіла третє місце після Туреччини та Російської Федерації.
Станом на 2026 рік кількість заяв проти України, які перебувають в Європейському суді з прав людини, становить 8 850. Для розуміння масштабу достатньо поставити цю цифру поруч з показниками інших країн, які також входять до системи Конвенції, але не демонструють такого навантаження: проти Румунії на розгляді знаходиться 3 850 справ, проти Греції — 2 600, проти Молдови — 1 150, проти Словенії — 1 000. Таке порівняння важливе не тому, що воно показує різницю між державами, в яких звернення до Страсбурга залишаються винятковим інструментом, і державою, для громадян якої цей маршрут давно став масовим.
Окремо варто зазначити межі самої системи, щоб не змішувати різні правові простори в одному ряду. Сполучені Штати Америки не є членом Ради Європи, тому вони не підписували Європейську конвенцію з прав людини, а отже їх громадяни не можуть подавати позови проти Сполучених Штатів Америки до Європейського суду з прав людини. У цьому сенсі порівняння можливе лише між державами, які входять до конвенційної системи й визнають юрисдикцію цього суду.
Український показник виразно виглядає на тлі стабільних західноєвропейських демократій, де звернення до ЄСПЛ з прав людини не перетворилися на масовий компенсатор внутрішніх збоїв. При цьому Велика Британія демонструє один з найнижчих показників звернень — близько 0,04 на 10 000 громадян, а загальна кількість нових заяв за рік там зазвичай не перевищує кількох сотень. У Німеччині цей показник становить приблизно 0,07 на 10 000 громадян, це одна з держав і найменшою кількістю обґрунтованих скарг відносно чисельності населення. Водночас Франція має дещо вищий рівень звернень, ніж Німеччина, але все одно залишається в межах середньоєвропейських показників для стабільних демократій. Італія історично подає більше скарг серед західних країн, зокрема через тривалість судових процедур, однак у 2025 році вона не увійшла до трійки лідерів за новими зверненнями.
Щоб масштаб не губився в розрізнених цифрах, показово виглядає ще одне зіставлення: на 37 інших країн-членів Ради Європи, серед яких Німеччина, Франція, Велика Британія та інші, сукупно припадає лише близько 15% від всіх заяв, які перебувають на розгляді. Станом на кінець 2025 року це приблизно 8 850 справ на всі ці держави разом. Тобто той обсяг, який Україна накопичила самостійно, виявився співмірним із сукупним навантаженням десятків інших країн, і саме в цьому співвідношенні особливо чітко видно системну проблему.
Втім, у цій темі принципово важливо не змішувати два різні статистичні показники, які часто подають як одне й те саме, хоча вони описують різні зрізи кризи. Перший показник — це кількість рішень, в яких ЄСПЛ вже встановив хоча б одне порушення Конвенції. В цьому рейтингу Україна стала лідером: у 160 рішеннях було констатовано принаймні одне порушення, тоді як загалом по суті було ухвалено 164 рішення. Другий показник — це загальна кількість справ, які залишаються «у черзі», тобто ще перебувають на розгляді. У цьому списку Україна станом на початок 2026 року посідає третє місце. Один показник говорить про вже зафіксований результат, інший — про накопичений масив претензій до держави, який ще чекає на розгляд. Разом вони дають значно жорсткішу картину, ніж кожен окремо.
Проблема ускладнюється тим, що криза стосується не лише держав, проти яких подають заяви, а й самого ЄСПЛ як інституції. Через перевантаження, яке оцінюють приблизно у 80 000 справ, понад 95% всіх скарг визнаються неприйнятними. Така пропорція означає, що для переважної більшості заявників міжнародний механізм захисту завершується ще до розгляду по суті, а отже система, покликана бути останнім запобіжником, дедалі помітніше працює в режимі жорсткого відсіву. Саме тому накопичення справ, надмірна тривалість розгляду і масове визнання заяв неприйнятними дедалі частіше описують як проблему не лише процесуальної ефективності, а й верховенства права в Європі.
На цьому тлі посилюється і критика на адресу самого Європейського суду з прав людини. Останнім часом йому закидають систематичне розширення сфери застосування Конвенції через прогресивне тлумачення, втручання у внутрішні справи держав, перетворення моральних питань на юридичні через судовий активізм, а також схильність ставити права людини в позицію абсолюту, надаючи їм перевагу над іншими легітимними суспільними інтересами. У межах цієї дискусії важливо бачити різницю між критикою моделі тлумачення Конвенції і сухою статистикою звернень: одна суперечка точиться навколо меж повноважень Суду, інша фіксує той факт, що для тисяч людей саме Страсбург залишається місцем, куди вони намагаються дістатися після невдачі у власній державі.
Українці змушені звертатися до Європейського суду з прав людини, оскільки не можуть знайти справедливості в своїх судах. Такий показник свідчить про те, що внутрішній механізм судового захисту для великої кількості людей не спрацьовує як остаточний і достатній спосіб відновлення права, а звернення до міжнародної інстанції перестає бути винятком і перетворюється на вимушене продовження боротьби вже після проходження всіх рівнів судових інстанцій. Коли одна держава накопичує стільки заяв, скільки десятки інших країн разом, це означає затяжний дефіцит довіри до здатності власного правосуддя виправляти свої ж помилки.
Слід відмітити, що в Україні вже шість разів намагалися «перезавантажити» судову систему, але кожна нова хвиля змін лише нашаровувалася на попередню без усунення головного дефекту. У 2001-2002 роках «мала судова реформа» намагалася відірвати суди від радянської моделі й запровадила нову структуру та Вищу раду юстиції. В 2002 році закон «Про судоустрій України» знову перекроїв систему, створивши Касаційний суд, адміністративні суди і Державну судову адміністрацію. В 2010 році реформа ще раз змінила судову систему, яка згодом отримала репутацію політично залежної. Тоді Закон «Про судоустрій і статус суддів» посилив вплив політичної влади на судову систему, фактично перетворивши суди на залежні від Адміністрації Президента органи. Водночас була обмежна роль суддівського самоврядування і розширені повноваження Вищої ради юстиції, що призвело до найнижчого рівня довіри до судів у світі.
У 2016 році відбулася найгучніша конституційна перебудова з переатестацією суддів, новим Верховним Судом і подальшим створенням ВАКС. У 2019‒2021 роках команда Зеленського перезапускала ВККС і ВРП за участю міжнародних експертів, а в 2023‒2025 роках судову систему знову реформували вже під вимоги ЄС. Однак проблема полягає в тому, що після всіх цих шести етапів реформування Україна так і не отримала суд, якому довіряють і який приймає справедливі рішення. Проте вона зберегла суддівський корпус з космічними зарплатами, великими пенсіями, особливими гарантіями і розкішним життям суддів, які мали б бути взірцем якості роботи, але довели систему до антирейтингу ЄСПЛ.
Отже, результати річного звіту Європейського суду з прав людини показав системну хворобу української судової системи, яку постійно реформують, але, як виявилося, безрезультатно.
