Від обіцянок подолання корупції до купленої свободи: як топчиновники продовжують виходити на волю під заставу

Протягом десятиліть влада демонструє українському суспільству свою рішучість у протидії корупції, створюючи численні антикорупційні органи, ухвалюючи закони та звітуючи про реформи. На словах боротьба з корупцією виглядає як один з головних державних пріоритетів, але на практиці щоразу виявляється зовсім інша картина. Систему, яка мала б забезпечувати невідворотність покарання, роз’їдають політичні впливи, кулуарні домовленості та фінансові важелі. Коли прем’єр-міністр заявляє про відсутність в країні масштабної корупції, суспільство одночасно спостерігає за тим, як фігуранти резонансних справ продовжують виходити на свободу, сплачуючи мільйонні застави, які для пересічних громадян є недосяжними.

Вихід під заставу Тетяни Крупи після гучного арешту

4 вересня стало відомо, що ексголові Хмельницької обласної медико-соціальної експертної комісії Тетяні Крупі Вищий антикорупційний суд змінив запобіжний захід: замість тримання під вартою їй призначили заставу у 20 мільйонів гривень. У ВАКС пояснили, що Крупа вже перебувала під вартою одинадцять місяців, а законом визначено максимальний термін — дванадцять. Саме це стало підставою для зміни рішення. Попри те, що детективи НАБУ за погодженням з прокурором САП просили продовжити арешт, суддя задовольнила клопотання лише частково і дала можливість Крупі вийти під заставу.

У колишньої посадовиці або в третіх осіб є п’ять днів, аби внести визначену суму. Водночас вона має дотримуватися низки обмежень: залишатися в межах Хмельницького без дозволу суду, здавати паспорти для виїзду за кордон, повідомляти про зміну місця проживання, не контактувати з працівниками МСЕК у рамках справи та носити електронний браслет. Всі ці процесуальні обов’язки залишатимуться чинними до 4 листопада.

Слід згадати, як восени 2024 року працівники Державного бюро розслідувань провели гучну операцію, в ході якої викрили Крупу та її сина Олександра, котрий обіймав керівну посаду в управлінні Пенсійного фонду Хмельницької області. Проти керівниці Хмельницького обласного центру медико-соціальної експертизи було висунуто підозру у незаконному збагаченні, при цьому санкція статті передбачала покарання до десяти років тюрми та конфіскацію майна.

Обшуки, проведені в неї, вразили навіть досвідчених правоохоронців. У квартирі родини знайшли майже 5,2 мільйона доларів, понад 300 тисяч євро та понад 5 мільйонів гривень готівкою, а також дорогі прикраси й предмети розкоші. Гроші були сховані у шафах, шухлядах, нішах, фактично у кожному доступному місці, при цьому частину з них посадовиця намагалася викинути через вікно. Крім того, в її кабінеті знайшли 100 тисяч доларів готівкою, а також підроблені медичні документи зі списками ухилянтів і вигаданими діагнозами.

Сам факт наявності таких сум у руках чиновниці та її близьких родичів став красномовним підтвердженням масштабів проблеми. Водночас ця історія не обмежувалася родиною Крупи. Вона виявила цілу мережу, в якій були задіяні представники місцевих правоохоронних органів, які мали б боротися зі зловживаннями, але натомість стали співучасниками. П’ятдесят прокурорів Хмельниччини на чолі з обласним прокурором Олійником оформили інвалідність у системі МСЕК, що дозволяло їм отримувати підвищені пенсії за рахунок державного бюджету.

За деклараціями тільки ця група прокурорів отримала щонайменше 54 мільйони гривень. Це був приклад не локальної корупції, а організованої схеми, де державні інституції взаємодіяли з метою незаконного збагачення. Сама Крупа, її син та чоловік були також пов’язані з приватним бізнесом у сфері відновлюваної енергетики, що створювало додатковий простір для приховування доходів.

На тлі цього скандалу Генеральний прокурор України Андрій Костін подав у відставку, визнавши свою політичну відповідальність. Кабінет Міністрів оголосив про ліквідацію медико-соціальних експертних комісій у чинному вигляді та підготовку до переходу на нову цифрову модель оцінки працездатності. Одночасно по всій країні стартували масові перевірки діяльності МСЕК та пов’язаних із ними структур. Правоохоронці почали ретельно вивчати, як працювала система, яка дозволяла штучно «штампувати» довідки про інвалідність і перетворювати державний ресурс на інструмент для наживи.

Після цього Рада національної безпеки і оборони ухвалила рішення про ліквідацію всієї системи медико-соціальних експертних комісій, які десятиліттями були джерелом корупції. Водночас прем’єр-міністр Денис Шмигаль заявив, що Україна переходить на нову європейську цифрову модель, яка унеможливить подібні схеми. Верховна Рада отримала законопроєкт, президент підписав указ, і з 31 грудня 2024 року МСЕК мали остаточно припинити існування. Проте справжня перевірка якості антикорупційної боротьби починається в судах, де вирішується доля конкретних фігурантів.

І саме тут ми бачимо стару знайому картину – суд ухвалив рішення змінити запобіжний захід Тетяні Крупі й чиновницю відпустили просто з зали суду. Формально підстави виглядають законними: вона провела в СІЗО 11 місяців, тоді як законом передбачений максимум становить дванадцять. Однак для суспільства аргументи закону зникли за очевидним відчуттям несправедливості. Людина, яка займалася масштабною корупцією, у якої вдома знаходили мільйони доларів, отримала шанс вийти на свободу, заплативши частину цих грошей.

Подібні рішення підривають саму ідею боротьби з корупцією, створюючи відчуття, що покарання перетворюється на фінансову операцію: якщо у тебе є достатньо ресурсів, ти можеш уникнути в’язниці. Для простого громадянина, який сплачує податки і часто бореться за виживання під час війни, це виглядає як знущання. Більше того, на цьому історія не завершилася. Національне агентство з питань запобігання корупції виявило у деклараціях Крупи порушення на понад 34 мільйони гривень, а апеляційна палата ВАКС скасувала арешт на банківські рахунки її сина Олександра. Це ще раз підтвердило, що навіть у найбільш гучних справах судова система схильна відпускати гальма.

Інші останні приклади виходу під заставу топкорупціонерів

Внесення 1 вересня восьми мільйонів гривень застави за народного депутата Олексія Кузнєцова стало ще одним нагадуванням про те, наскільки крихкою залишається система антикорупційної юстиції в Україні. Формально йдеться про законний механізм, передбачений кримінально-процесуальним кодексом, однак на практиці він перетворився на інструмент, який дозволяє фігурантам масштабних справ уникати ізоляції, навіть коли слідство вказує на організований характер злочинних схем та багатомільйонні збитки державі.

Кузнєцов проходить у справі разом з головою Мукачівської райдержадміністрації Сергієм Гайдаєм та іншими особами. За даними НАБУ і САП, упродовж 2024–2025 років вони вибудували стійку схему системного заволодіння бюджетними коштами, які виділялися органами місцевого самоврядування на потреби сил оборони. Одним з найяскравіших епізодів стало укладання державного контракту на постачання систем радіоелектронної боротьби: ціна на продукцію була навмисно завищена, а учасники групи отримали неправомірну вигоду у розмірі тридцяти відсотків від загальної суми контракту. Таким чином, кошти, які мали зміцнити обороноздатність країни, перетворювалися на джерело незаконного збагачення, тоді як армія залишалася із технікою, придбаною за завищеними цінами.

Суспільний резонанс у подібних справах завжди особливо гострий через те, що вони стосуються фінансування оборонного сектору під час війни. Коли платники податків щодня відчувають фінансовий тиск і водночас підтримують армію донатами, новини про «відкати» з оборонних контрактів стають символом цинізму і демонстрацією, що для частини політичної еліти війна стала приводом для збагачення. Проте ще більший резонанс викликає те, що такі справи рідко завершуються реальними вироками з тривалими термінами ув’язнення. Застава у мільйони гривень для більшості підозрюваних не є стримувальним фактором, адже ці кошти розглядаються як вартість тимчасової свободи, яку вони можуть собі дозволити.

Рішення суду про можливість виходу Кузнєцова під заставу підтверджує системну проблему: навіть у найбільш чутливих сферах, де йдеться про кошти оборони, правоохоронна та судова системи залишають лазівки, які дозволяють корупціонерам уникати відповідальності. Це створює небезпечний прецедент і для інших справ, оскільки формує відчуття безкарності та підважує довіру до антикорупційних інституцій.

27 серпня Вищий антикорупційний суд ще раз нагадав про «гнучкість» українського правосуддя у справах топпосадовців. Екснардеп Сергій Пашинський, якого слідство звинувачує в організації схеми з незаконним привласненням та продажем державних нафтопродуктів, домігся зменшення застави одразу на 80 мільйонів гривень. Раніше у лютому 2024 року суд визначив для нього запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою у 272,5 мільйона гривень. Однак тепер, після перегляду умов, застава скорочена до 192,5 мільйона, а різницю повернули компаніям-заставодавцям — «Мелітопольському заводу автотракторних запчастин», «Українській бронетехніці» та «Радіоніксу».

Йдеться про справу, яка давно стала символом того, як корупція переплітається з великим бізнесом та політикою. СБУ ще у лютому 2024 року заявила, що Пашинський і його оточення організували схему продажу 97 тисяч тонн нафтопродуктів, конфіскованих у бізнес-імперії Сергія Курченка. Збитки для держави оцінили майже у мільярд гривень. Однак попри масштаб завданої шкоди, фігурант фактично перебуває на волі, а тепер ще й отримав фінансове послаблення. Зниження застави підкріплює відчуття, що судова система залишається більш прихильною до тих, хто має потужні фінансові та політичні ресурси. Для суспільства ж ця історія виглядає не як суворе покарання, а як сигнал: навіть найрезонансніші корупційні провадження можна розв’язати завдяки грошам і впливовим зв’язкам.

5 вересня Вищий антикорупційний суд ухвалив рішення, яке викликає чимало запитань. Судді затвердили угоду про визнання винуватості бізнесмена Сергія Тищенка, фігуранта справи Сергія Пашинського щодо заволодіння нафтопродуктами, які після втечі Сергія Курченка були передані у власність держави. Йдеться про активи вартістю близько 817 мільйонів гривень. За офіційним повідомленням ВАКС, Тищенка визнали винним у кількох статтях Кримінального кодексу, зокрема у заволодінні майном у особливо великих розмірах та участі у злочинній організації. Йому призначили вісім років позбавлення волі, заборону обіймати посади у державних і комунальних структурах протягом трьох років, але без конфіскації майна. Однак підставі статті 75 КК України в результаті угоди з прокурором Тищенка звільнили від відбування основного восьмирічного покарання, залишивши йому лише трирічний випробувальний термін без вилучення майна.

Фактично це означає, що людина, яку суд визнав винною у справі з сотнями мільйонів державних коштів, залишиться на свободі. Це рішення підкріплює сумніви в ефективності антикорупційної юстиції: гучні справи завершується умовними вироками, а ключові фігуранти уникають реального покарання.

Як бачимо, ці справи не є окремими епізодами, вони символізують всю державну систему і, скоріш за все, буть продовжуватися. Вже багато років система антикорупційних органів і судів функціонує як відпрацьована схема: спочатку затримують тих, хто не «вирішив питання» зі слідчими на етапі досудового слідства, або тих, відносно кого є політичне замовлення. Далі справи потрапляють до суду, де при певних «домовленостях» вироки стають м’якшими, а фігуранти виходять на волю під застави, суми яких є захмарними для пересічних людей, але цілком підйомними для впливових чиновників чи бізнесменів.

У результаті створюється замкнене коло: антикорупційні органи демонструють активність, суди – «незалежність», але реальних наслідків для учасників корупційних схем немає. Гучні справи перетворюються на засіб політичних торгів та фінансових домовленостей, тоді як справедливого покарання і рівності перед законом суспільство так і не бачить. Корупція не викорінюється, вона лише змінює форму, зберігаючи своє місце у державній системі, де грошова застава чи кулуарний компроміс важать більше, ніж закон.

У період війни, коли країна потребує максимальної довіри до державних інституцій і справедливості, такі рішення судів звучать як вирок самій ідеї антикорупційної боротьби. При цьому кожне нове рішення про звільнення чергового топчиновника чи депутата з-під варти у зв’язку з внесенням застави стає сигналом: декларована боротьба існує лише у звітах та гаслах, але зовсім не в реальному житті. У підсумку суспільство бачить не справедливе покарання, а ротацію механізмів домовленостей і фінансових гарантій. Корупція не ліквідовується, а пристосовується до нових умов і продовжує існувати у формі політичних та фінансових торгів. Це означає, що без радикальних змін у принципах роботи судової та антикорупційної системи говорити про реальну відповідальність посадовців поки що не доводиться.

Аналізуючи всі ці справи, можна побачити кілька ключових рис української антикорупційної політики. По-перше, вона орієнтована на публічний ефект, але не на кінцевий результат. Викриття, обшуки, гучні заяви стають приводом для новин, але у судах все розвалюється. По-друге, механізм застав у справах про топкорупцію фактично перетворює правосуддя на систему, де гроші замінюють вирок. По-третє, антикорупційні органи, які створювалися під контролем міжнародних партнерів, у реальності працюють у старій логіці: жорсткі слова, але м’які дії. І, нарешті, по-четверте, у час війни ці провали мають особливо руйнівний ефект, адже люди бачать, що поки одні гинуть на фронті, інші виходять на свободу після арешту, заплативши кілька десятків мільйонів за свої злочинні дії.