Питання грошового забезпечення в українському війську є вкрай болючим, бо йдеться про те, наскільки держава цінує своїх захисників, як співвідносить оплату служби з ризиком, виснаженням і щоденними витратами. Військові, виконуючи бойові завдання під постійною загрозою, отримують гроші, значна частина яких потім розчиняється у витратах на спорядження, їжу, пальне, ліки, засоби зв’язку та десятки дрібних, але необхідних речей, без яких підрозділ не може утримувати позиції. У цій різниці між офіційно нарахованими зарплатами і реальними потребами фронту видно ставлення держави до людей, які тримають на собі війну.
Особливо разючим цей дисбаланс виглядає на тлі постійних розмов посадовців про нестачу коштів в Держбюджеті на належне забезпечення військових, але водночас майже щодня з’являються новини про масштабну корупцію, розкрадання на державних закупівлях і зловживання у системі, яка мала б працювати на армію, а не виснажувати її ще й зсередини. При цьому особливо гостро сприймаються повідомлення про причетність до таких схем військових високопосадовців, адже йдеться про руйнування довіри до самої логіки державного управління під час війни. Коли країна живе в умовах повномасштабної війни вже п’ятий рік, а проблема корупції та розкрадань досі не подолана, це виглядає як небажання або нездатність держави захистити власну армію від тих, хто наживається на її потребах.
Грошове забезпечення військових: як зарплата військового стала ресурсом для виживання
Зараз мінімальне грошове забезпечення українських військових становить від 20 до 25 тисяч гривень залежно від звання, однак у бойовому середовищі така сума сприймається зовсім інакше, ніж у цивільному житті. При цьому значна частина цих грошей не затримується в розпорядженні бійця, бо він має витрачати власні кошти на якісну форму, взуття, навіть на скотч, ізоленту, пакувальні матеріали та бульбашкові плівки, які потрібні для того, щоб безпечно доставляти на передову воду, їжу та спорядження.
Через проблеми з логістикою, яка часто відбувається повітрям, воду та інші рідини доводиться пакувати особливо ретельно, щоб тара не розбилася під час падіння з висоти і щоб вантаж дістався до окопів у придатному стані. У такій ситуації навіть звичайна пляшка води перестає бути буденною дрібницею і стає окремим завданням, яке потребує грошей, організації та постійної уваги. Фактично це означає, що частина військових витрат виникає через сам спосіб виживання і забезпечення підрозділу на передовій.
На цьому тлі показовими є данні, наведені під час виступу в Верховній раді народним депутатом Ніною Южаніною. Вона заявила, що близько 60% військових змушені купувати власним коштом спорядження, взуття, дрони, медикаменти, засоби зв’язку, тепловізори та інші технічні засоби, використовуючи власні зарплати або допомогу волонтерів, тому що державні поставки не покривають всіх потреб фронту. Причому цей показник підтверджується офіційними даними Рахункової палати, а також оцінками військових та їхніх командирів. Водночас повністю задоволеними забезпеченням, яке надає держава, є лише чверть військових.
Крім того, не кращою лишається і ситуація з харчуванням. Понад 50% військових заявляють, що не задоволені ним, тому змушені докуповувати продукти за власні гроші, оскільки запропонований державою формат не відповідає потребам армії. Ще 26% військових повідомляють про нестачу пального в підрозділах, хоча, за оцінками самих бійців, фактичний показник може бути вищим. У таких випадках пальне також доводиться купувати власним коштом або покладатися на допомогу волонтерів.
На цьому тлі дискусії про перегляд бюджетних витрат виглядають суперечливо, оскільки частина депутатів, які публічно говорять про «необхідність переглянути видатки», раніше підтримала бюджет, у якому не передбачено підвищення виплат військовим, а інфляційні надбавки спрямовано на утримання державного апарату.
Окремий тягар у цій ситуації лягає на сім’ї військових, які часто змушені власним коштом докуповувати їм спорядження, їжу, ліки, технічні засоби і побутові речі, без яких служба на передовій стає ще важчою. Водночас далеко не кожна сім’я має фінансову можливість регулярно закривати фронтові потреби, бо має власні витрати на дітей, кредити, оренду житла, лікування і звичайне щоденне виживання. При цьому в однаково небезпечних умовах одні військові отримують додаткову підтримку від рідних, а інші змушені обходитися тим, що має від держави.
Окрему напругу створює і сам принцип нарахування виплат, оскільки військові очікують справедливішого підходу, за яким грошове забезпечення не залежало б так гостро від відмінностей між окремими видами бойових завдань. Відчуття дисбалансу посилюється ще й тим, що в окремих випадках іноземці отримують більше, ніж українські військові. Для тих, хто має сім’ї, дітей і постійний фінансовий тягар, така різниця сприймається особливо болісно, бо мова йде про порівняння відношення держави до своїх військових і найманців.
Чи передбачені зміни в грошовому забезпеченні військових
З 1 квітня 2026 року грошове забезпечення військових в Україні не зміниться, хоча всі чинні доплати буде збережено. У Держбюджеті на цей рік не передбачено підвищення заробітних плат військових, а отже базова конструкція виплат залишиться такою самою, як і була. Відповідно до закону «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей» і Постанові Кабінету міністрів № 168, додаткові грошові виплати на місяць становлять 30 тисяч гривень для тих, хто здійснює бойові або спеціальні завдання у період забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації.
Військові, які виконують бойові або спеціальні завдання у складі органів військового управління, штабів і командування, що здійснюють оперативне управління підрозділами, отримують 50 тисяч гривень. Для тих, хто перебуває в зоні активних бойових дій або проходить лікування чи реабілітацію внаслідок контузії, травми чи каліцтва, а також для тих, хто потрапив у полон, передбачено 100 тисяч гривень. Окремо встановлена доплата у 70 тисяч гривень для тих, хто перебуває на передовій місяць.
Структура грошового забезпечення складається з кількох частин, і кожна з них прив’язана до формальних параметрів служби. Посадовий оклад є основною частиною виплат і залежить від посади військового: чим вища посада, тим більший оклад і, відповідно, вищий базовий рівень забезпечення. Оклад за військовим званням виплачується залежно від присвоєного звання — рядовий, сержант, лейтенант та інші — незалежно від посади, яку обіймає військовослужбовець. При цьому надбавка за вислугу років нараховується у відсотках до посадового окладу та окладу за військовим званням і зростає разом з тривалістю служби — від 5% за один рік до 50% за 25 років і більше. Проте розмір винагороди жодним чином не залежить від того, чи є військовий контрактником, чи мобілізованим: визначальними залишаються посада, звання та інші передбачені системою чинники.
На тлі цієї незмінної моделі Верховна Рада ініціювала масштабний перегляд системи оплати праці в державному секторі. Законопроєктом № 15093 від 19.03.2026 пропонується внести зміни до Закону про Держбюджет-2026, зосередивши ресурси на оборонному секторі. Серед ключових нововведень передбачено підвищення виплат військовим до 150% від рівня, встановленого на 1 січня 2026 року.
Окрім того, на період воєнного стану пропонується встановити межу для зарплат посадовців і керівників державних підприємств: вони не мають перевищувати забезпечення рядового Збройних сил України першого тарифного розряду разом з «бойовими». Водночас з цього обмеження виводять суддів, суддів Конституційного Суду та силовиків, які беруть безпосередню участь у бойових діях. Фінансувати такі видатки планують за рахунок підвищення у 2026 році ставки податку на прибуток банків з 50% до 75%. Втім, це тільки чергові обіцянки і лише законопроєкт, прийняття якого викликає великий сумнів.
У підсумку вимальовується картина, в якій офіційно прописана система виплат і реальна вартість служби існують ніби в різних площинах, хоча щодня стикаються в гаманці одного й того самого військового. На папері держава визначає оклади, надбавки й доплати залежно від посади, звання, вислуги та характеру завдань. Однак в окопі ці кошти проходять через зовсім інший фільтр — потребу докупити техніку, спорядження, ліки, їжу, пакувальні матеріали і все те, без чого не працює фронтова рутина.
У цій ситуації найнеприємнішим є те, що вона стала майже звичною для держави. Коли людина, яка її захищає, сама собі купує спорядження, докуповує їжу, шукає пальне і закриває побутові та бойові потреби коштом власної зарплати, це свідчить про реальну ціну державної «підтримки». За красивими формулюваннями щодо турботи про армію ховається значно жорсткіший факт: тих, на кому тримається фронт, держава часто сприймає не як людей, яких має гідно забезпечити всім необхідним, а як ресурс, здатний ще трохи потерпіти, ще щось докупити і ще якось витягнути ситуацію власним коштом.
Саме тому особливо цинічно звучать нарікання посадовців на те, що люди не поспішають йти до війська. Важко переконувати суспільство в необхідності служби, коли воно бачить, що навіть ті, хто вже воює, нерідко залишаються сам на сам з нестачею найнеобхіднішого, а держава роками не поспішає усунути цей розрив між офіційними обіцянками і фронтовою реальністю. За такого ставлення проблема мобілізації впирається в довіру до держави: люди дивляться на те, як вона поводиться зі своїми захисниками, і роблять власні висновки.
Від уряду потрібні не пояснення, обіцянки і не чергові правильні формулювання, а гідне матеріальне забезпечення тих, хто воює. Зараз чітко прослідковується те, що в більшості випадків він покинув військових сам на сам з війною.
