Коли ми починаємо телефонну розмову з Лілією Миколаївною, вона попереджає: на телефоні 34% заряду, тож інтерв’ю може перерватися. У мене 28% – і це реалії війни, до яких уже всі звикли. Працювати треба навіть тоді, коли єдиним знаряддям праці лишаються блокнот і ручка. Лілія Миколаївна Міщенко – вчителька КЗО “Криворізький ліцей “Джерело” ДОР”. Вона викладає ліцеїстам англійську мову, вчиться у магістратурі за спеціальністю “Психологія”, пише вірші і прозу. Ми говоримо про навчання в умовах війни, психологічний стан учнів, мотивацію і нові підходи до роботи.
У розпалі літо. Дитячий гомін за вікном нагадує, що у школярів канікули.
– Ліліє Миколаївно, чи правда, що вчителі чекають на літні канікули навіть більше, ніж учні?
Так, і про це кажуть всі мої колеги. Думаю, це правильно. Будь-яка людина потребує відпочинку, щоб перезарядитися. Тим більше це стосується досвідчених вчителів, які мають значний стаж роботи, відповідально готуються до занять, хвилюються за результативність учнів… Ми всі чекаємо на відпочинок для того, щоб накопичити сили на майбутнє.
– Як змінилося вчителювання з початком повномасштабної війни?
Війна повністю змінила ставлення до навчання. Якщо до війни найціннішою для нас була результативність учнів, то тепер ми найбільше дбаємо про психологічний стан дітей, стан родин учнів, адже в багатьох з них батьки боронять Україну і нині перебувають там, де лунають вибухи, постріли. Діти захисників живуть у постійному стресі. Таких учнів у мене багато. Їх психологічний комфорт вийшов на перший план. А навантаження від вчителів стало більш дозованим.
– Змінилися й умови навчання?
Так, раніше ми працювали в класах, постійно бачилися, спілкувалися. Тепер у школах запроваджено дистанційний формат. Утім для учнів завжди є вибір – онлайнова чи змішана форма. Для вчителів це, звичайно, додаткове навантаження при підготовці. Потрібно інакше готуватися, щоб проводити уроки в класі і одночасно вести трансляцію для тих, хто поза межами закладу. Якщо раніше ми говорили про обов’язкову присутність учнів на уроці, зараз великий обсяг матеріалу йде на самостійне опрацювання. Учні працюють самі і це також дає результати.
– Ви не лише навчаєте, а й навчаєтеся…
Так, я є студенткою магістратури, завершила перший рік навчання. Протягом наступного року писатиму дипломну роботу і невдовзі матиму фах психолога, додам його до своєї професійної скарбнички.
– Чому саме психологія?
Боляче при спілкуванні з учнями, з батьками усвідомлювати, скільки психологічних проблем вони мають. Вирішила вчитися, щоб психологічно допомагати людям.
Студіюю літературу, відвідую цікаві лекції. Я вже маю знання, які дозволяють мені проводити з учнями тренінги, психологічні розрядки. Багато з них потребують психологічної підтримки після вибухів, після прочитання новин. Я намагаюся підтримати в їхніх душах віру у краще, віру в перемогу…
– А щодо учнів, які перебувають за кордоном?
Вони відчувають на собі всі негаразди еміграції, тому що, по-перше, живуть із відчуттям невизначеності. Вони не знають, коли повернуться в Україну. По-друге, вони мають додаткове навантаження: одночасно вчаться в українських школах та ліцеях і відвідують закордонні освітні заклади. Не залишають бажання отримати і в Україні атестат про закінчення середньої школи. Діти дуже сумують за спілкуванням з однокласниками. Вони розкидані по різних країнах – це Нідерланди, Норвегія, Польща, Угорщина, Молдова, Іспанія, Італія, Франція, США, Канада… Вони сумують за своїми друзями, за своїми рідними, за своїми тваринками і загалом за своїм минулим життям. Хтось з них, звісно, адаптувався. Покращує за кордоном англійську, вивчає там німецьку чи норвезьку мову. Втім психологічний стан їх також потребує допомоги. Я з ними на зв’язку 24/7 – і не лише як учитель, а і як класний керівник. Цілодобово вони можуть писати мені повідомлення не тільки навчального змісту, а й особисті. Війна наклала відбиток на душі наших дітей і в Україні, і за кордоном.
– Дійсно, психологія як фах набуває сьогодні особливої ваги… А як до Вашого навчання ставляться в ліцеї?
Мій вступ до магістратури був дивиною для всіх. Вчителька, яка протягом 27 років працює в одному закладі, неочікувано для всіх сама йде вчитися. Колеги ставили питання: навіщо це тобі? Люди різні, тож кожному відповідала індивідуально, наводила приклади, пояснювала, що кожен має право на саморозвиток і самовдосконалення. І за законом кожен має право на освіту. Тож коли я приносила довідку про сесію, мене відпускали.
– Зараз багато говорять про цифровізацію школи. Скільки користі і скільки шкоди завдає диджитал школярам і вчителям?
На це питання не можна відповісти однозначно.
По-перше, ми вже не зможемо від цього відмовитися, тому що в країні війна і онлайн охоплює багато сфер нашого життя. Чи дає таке навчання переваги? Так, наші діти – молодці, вони всі вміють опановувати будь-які програми, вільно володіють комп’ютерними технологіями, для них не є проблемою підключатися до занять, готувати завдання, виконувати проєктні роботи. Але на мою думку, втрачається сенс живого спілкування – втрачаються щирі погляди, обійми… Як вчителька, що працює в закладі, де є змішана форма навчання, я бачу наскільки важливо дітям приходити до ліцею. Тут вони долають брак спілкування. Жива комунікація є додатковим стимулом відвідувати ліцей.
Багато учнів обрали саме змішану форму, попри хвилювання батьків і намагання піти у суцільний онлайн. Діти приходять до ліцею, танцюють, співають, готують концерти, займаються волонтерською справою.
Вони надихають один одного своїм позитивним ставленням до вирішення будь-яких проблем, надихають своєю дружбою. Це особливо важливо для тих дітей, чиї батьки зараз в гарячих точках. Я бачу їхні сумні очі і прагну допомогти. В ліцеї створена така атмосфера, щоб кожна дитина відчувала себе комфортно.
– Зараз модно згадувати теорію поколінь. Ви належите до покоління Х, Ваші учні – до покоління Z. Чи відчуваєте Ви цю різницю?
Не відчуваю, по-перше, тому що я є матусею донечки, якій 18 років. Тож я далеко не відійшла від своїх учнів. З донечкою разом ми проходили разом всі моменти підліткового віку, початок студентського життя. Мені дуже комфортно спілкуватися з моїми учнями. Я звикла на будь-яку проблему дивитися не лише своїми очима, але й оченятами дітей. Я постійно повторюю їм, що найважливіше – зберегти своє ментальне здоров’я, адже вони – майбутнє нашої країни.
– Уявімо кумедну ситуацію. Учні підклали Вам на стілець кнопку – як Ви на це зреагуєте?
Така ситуація для мене не реальна, тому що протягом уроку я не сідаю на жоден стілець. Я викладаю англійську у сучасному динамічному форматі, паралельно маю підключення онлайн. На те, щоб присісти, просто немає часу. Певно, кнопку можна підкласти не на стілець, або не в ліцеї, а в іншому місці… (сміється)
– Ще одне, суто вчительське питання. Чому кажуть, що дзвоник, то лише для вчителя?
Кожен вчитель готується до уроку і намагається дати учням великий обсяг інформації в обмежений час. Йому завжди хочеться дати дітям якомога більше, але діти мають право на паузу між уроками і відпочинок. Тому, певно, й уважається, що зупинити вчителя може лише дзвоник.
– Лунає дзвоник, закінчується урок, вчителі йдуть до вчительської. Цікаво, що вони роблять там під час перерви?
Мені теж цікаво, адже я не ходжу туди. Перерви проводжу зі своїми учнями. Вони підходять, запитують щось або з предмету або особистого характеру. Спілкуємося на психологічні теми, обговорюємо волонтерські питання. Багато учнів займаються волонтерською справою, наприклад, на підприємствах, де працюють їхні батьки. Говоримо про те, як допомогти безхатнім тваринам. Таких зараз дуже багато…
– Чим Ви пишаєтеся найбільше?
– Мої учні перемагають у конкурсах, олімпіадах, мають призові місця в МАН. Беруть участь у конференціях, які проводять виші. Ми всі маємо певні результати, але на сьогоднішній момент найважливіше, щоб вони були справжніми людьми, патріотами, які допомагають, які підтримують один одного і психологічно, і фізично.
– Повернемося до витоків. Як і чому Ви обрали для себе професію вчителя?
Напевно, на мій вибір вплинув приклад моїх вчителів. Мені завжди дуже подобалося вчитися, я любила всі дисципліни, не лише іноземну мову. Не мала вільного часу, все було по годинах розписано. Жодної хвилинки на байдикування. Школу закінчила з медаллю, паралельно отримала музичну освіту, збиралася робити кар’єру музиканта. Утім, після поїздки до Європи в дев’ятому класі, закохалася в англійську мову. І зробила вибір, який визначив усе моє життя до сьогодні.
– Що Вас надихає?
У моїй вчительській практиці мене найбільше надихає допитливість учнів, неординарна подача матеріалу, цікаве проведення уроків. Важливо й те, що я і сама зараз вчуся. Коли діти щось не можуть опанувати, кажу їм, я ж змогла і ви зможете. Для них це дуже важлива мотивація.
– Вчитель здавна вважається однією із найшанованіших професій. Чи відчуваєте Ви цю шану з боку держави?
Певно, мені пощастило, і в мене є шана від учнів. Я зустрічаю своїх випускників на вулиці, тих, що вже стали матусями і татусями. Вони приводять до навчального закладу своїх дітей. Я пишаюся всіма своїми випускниками. Я люблю всіх, але звичайно серед них є ті, що стали моїми послідовниками – вчителями, перекладачами. І це надзвичайно цінно.
– Що б ви хотіли побажати своїм учням?
Я завжди кажу: знати англійську мову стало нормально для кожного українця. Опановуйте іншу професію. Захоплюйтеся психологією. Знаходьте для себе мотивацію. А завершити наше інтерв’ю я б хотіла рядками, які присвятила дітям війни.
Моляться діти за лагідний сон –
Там, де немає ракет і бомб.
Жах, коли в небі, немов ті кінжали,
Летять і палають військові жала.
Як пояснити малечі, що друзі
Не вийдуть із садочків на вулицю.
Що у парках, ставках і городах
Міни знаходяться на дорогах.
Серце щемить від болю та сліз…
Коли запанує в Україні мир скрізь?
Малечу хай ворог залишить у спокої!
Зупинять годинник війни цієї жорстокої!
Ми віримо Воїнам нашої Держави,
Рідненьким, хоробрим та величавим!
Які за кордон від війни не збіжали,
На захист дітей України із мужністю встали!
