Смерть Філарета неминуче повертає до розмови про епоху, яку він уособлював – епоху пізнього СРСР, розпаду імперії, народження незалежної України і боротьби за власну церковну ідентичність. Постать складна і контраверсійна, він не вкладається в одновимірні оцінки.
Філарет належав до тих, кого неможливо сприймати однозначно, і саме це, зрештою, є ознакою сильних і харизматичних особистостей. Він був водночас пастирем і політичним гравцем, реформатором і консерватором, людиною компромісів і затятого спротиву. Людиною, про яку згадують по-різному – залежно від досвіду, ступеня близькості й власних переконань.
Про нього ще напишуть книги і знімуть фільми. Бо його життєва траєкторія тісно переплетена з державною. Майстер перевтілень і складних рішень, вправний стратег і безкомпромісний борець за владу, Філарет водночас став однією з ключових фігур відродження українського православ’я, можливо, навіть не завжди маючи це за початкову мету.
Його життя, а це понад вісім десятиліть служіння Церкві, вмістило все: радянські утиски і внутрішні компроміси, боротьбу за автокефалію і особисті поразки, відлучення і повернення, спроби зламати і незламність у відповідь. Очолюючи Київську кафедру протягом десятиліть, він залишався впливовим і суперечливим актором як церковного, так і більш широкого суспільного процесу. Недарма Епіфаній наголошує: місце Філарета особливе як в історії Української церкви, так і в історії держави.
Сьогодні, коли прощання з Філаретом розпочалося у Михайлівському Золотоверхому монастирі й надалі триватиме в Софійському соборі та Володимирському соборі – місці, де він служив шість десятиліть, – суспільство обирає тональність вдячності й пам’яті. Про суперечності говоритимуть пізніше. Так зазвичай буває, коли йде людина, яку довго сприймали як таку, що є завжди.
Філарет справді був одним із тих, хто “робив Україну” – інколи жорстко, інколи вперто, інколи суперечливо, але завжди з відчуттям історичної ваги власної місії. І саме тому осмислення його постаті лише починається.
Початок віри
Згодом Філарет не раз наголошував, що вирішальний вплив на його життєвий вибір зчинила смерть батька. Саме вона, за його словами, змусила вперше серйозно замислитися над питанням віри.
Він згадував, що тоді перед ним постала дилема: якщо, як учили в школі, Бога не існує, а людина після смерті “перетворюється в небуття”, то виходить, що й батька більше немає. Але це суперечило особистому відчуттю:
“А як же немає його, коли я його люблю? Хіба можна любити не існуюче?“
Звідси, як пояснював Філарет, народжується інше переконання:
“Любов засвідчує, що батько і після смерті повинен існувати. Значить є вічне життя”. А якщо є вічне життя, “то є і Бог, якому я повинен служити насамперед”.
Саме ця внутрішня логіка, за його словами, і визначила подальший шлях:
“І ось оце переконання мене привело до того, що я поступив в семінарію, потім в академію і став священнослужителем – бажання служити Богові”.
Вихований системою
Історія Філарета починається не з незалежної України, а з радянської держави, яка десятиліттями не дозволяла українцям очолювати київську церковну кафедру. Він став першим українцем із 1799 року, який очолив Київську митрополію. І це вже само по собі стало символічним. Філарет не зруйнував систему ззовні, він виріс у ній і піднявся до її вершини.
Його шлях – типовий для радянської церковної еліти й водночас винятковий за масштабом. Донеччанин, вихованець Одеської семінарії, студент Московської духовної академії, він приймає постриг ще за сталінських часів. Покоління церковників, до якого належав Філарет, формувалося у специфічних умовах – між репресованою вірою і контрольованою лояльністю. І Філарет не був винятком. Його співпраця з КДБ, яку він згодом визнав, стала частиною тієї реальності, де виживання церкви часто вимагало компромісів із державою. Він пояснював це просто:
“Це не гріх. Христос сказав: Віддавайте Кесарю кесареве, а Богу – Боже. Так ось: якщо господь цю безбожну радянську владу допустив, то треба жити в умовах цієї безбожної влади”.
У цьому сенсі Філарет – не опозиціонер системи, а її продукт. Але саме такі люди іноді виявляються здатними її трансформувати.
Поразка, яка змінила життєвий шлях
На початку 1990-х Філарет був максимально близький до вершини православного світу – патріаршого престолу в Москві. Як місцеблюститель після смерті патріарха Пімена, він фактично керував Російською православною церквою і вважався одним із фаворитів виборів. Але програв. Перемогу здобув Алексій II, і ця поразка стала переломним моментом у його житті. Вона оголила два моменти: межі впливу Філарета і зміну самої логіки церковної політики. Якщо раніше рішення ухвалювалися “згори”, то тепер голосування стало реальною практикою.
Одні пояснюють його поразку інтригами та політичними розрахунками доби Михайла Горбачова. Інші – особистими рисами самого Філарета: схильністю до жорсткого стилю керівництва, який відштовхував частину ієрархів.
У будь-якому разі, це була не просто невдача – це був момент, після якого він не міг залишитися в тій самій ролі. І, здається, не хотів.
Раптова автокефалія: від заперечення до очолення
Парадокс Філарета полягає в тому, що він не був природженим ідеологом незалежної української церкви. Наприкінці 1980-х він відкрито критикував автокефалістів, називаючи їх “сепаратистами”.
Але після поразки в Москві та на тлі розпаду СРСР його позиція змінилася досить швидко і радикально.
Вже у 1991 році він ініціює курс на повну незалежність української церкви. Це рішення можна трактувати по-різному: як політичний розрахунок, як реакцію на нову державність або як інстинкт лідера, який не погоджується бути другим.
Ймовірно, це все було разом.
Подальша доля Філарета – класичний сценарій розриву з центром: конфлікт із Москвою, усунення з посади, позбавлення сану і, зрештою, анафема. Рішення Російської церкви не визнала ані українська влада, ані сам Філарет.
Тож він обрав інший шлях – створення власної церковної структури.
Київський патріархат: будівництво з нуля
У 1990-х роках починається найтриваліший і, можливо, найважливіший етап його життя – будівництво Української православної церкви Київського патріархату.
Фактично це був проєкт, що перебував у стані постійної боротьби: за храми, за вірян, за легітимність. УПЦ КП не визнавала ані Москва, ані Константинополь. Її називали розкольницькою. Її ігнорували. Але вона зростала.
За два десятиліття Філарет перетворив її з невеликої структури на другу за чисельністю православну церкву в Україні. Це стало можливим не лише через ідею незалежності, а й через стиль управління – жорсткий, централізований, іноді безкомпромісний.
Його критики називали це авторитаризмом, прихильники – силою лідера.
Політичні обставини змінювалися: від обережної підтримки за Леоніда Кравчука до складних балансів за Леоніда Кучми і відкритого тиску за Віктора Януковича. Утім церква вистояла. І це, безперечно, було досягненням Філарета.
Томос і компроміс: перемога без тріумфу
2018 рік став історичним для українського православ’я. Завдяки рішенню Варфоломія I Україна отримала томос про автокефалію. Те, за що Філарет боровся десятиліттями, стало реальністю. Але не в тій формі, на яку він розраховував.
Умовою створення Православної церкви України стало об’єднання різних гілок і відмова Філарета від ролі предстоятеля. Нову церкву очолив його учень Епіфаній. Формально Філарет отримав почесний статус, а фактично втратив контроль. Стався компроміс, без якого томос був би неможливий, але саме він став джерелом нового конфлікту.
Філарет і Епіфаній: конфлікт нової церкви
Після створення ПЦУ у грудні 2018 року між її предстоятелем Епіфанієм та почесним патріархом Філаретом доволі швидко виникли системні розбіжності щодо моделі управління новою церквою і фактичного балансу влади.
Філарет наполягав, що домовленості, досягнуті під час Об’єднавчого собору, передбачали збереження за ним внутрішнього керівництва Київською церквою в межах колишньої структури Київського патріархату, тоді як Епіфаній будував модель єдиної помісної церкви з централізованим управлінням і чітким підпорядкуванням статуту ПЦУ та умовам Томосу. Одним із символічних конфліктів стала різна практика згадування предстоятелів інших православних церков у богослужінні, зокрема глави РПЦ Кирила.
У 2019 році протистояння перейшло в публічну площину: Філарет заявляв про фактичне збереження Київського патріархату як окремої структури, скликав зустрічі єпископів і видавав документи від його імені, тоді як керівництво ПЦУ та Вселенський патріархат наголошували, що Київський патріархат юридично припинив існування після створення ПЦУ. Конфлікт супроводжувався взаємними заявами про порушення домовленостей і загрозу внутрішнього розколу, хоча більшість єпархій тоді підтримала курс Епіфанія.
З часом напруга поступово зменшилася: Філарет частково визнав факт існування ПЦУ як єдиної канонічної структури, хоча й не відмовився від власного бачення ролі Київського патріархату в історії.
Після смерті Філарета митрополит Епіфаній публічно висловив співчуття та наголосив на його ролі в історії українського православ’я. У своїх заявах він підкреслив, що, попри складні й суперечливі періоди взаємин, Філарет був однією з ключових постатей, які зробили можливим здобуття Томосу і становлення автокефальної церкви в Україні. Подальші оцінки його спадщини, за словами предстоятеля ПЦУ, має дати історія.
Отже, цього разу система, яку Філарет допоміг створити, не піддалася.
Але до кінця життя він вважав себе патріархом Київським і наполягав на власному баченні майбутнього української церкви, незалежної і від Москви, і від Константинополя.
Парадокс спадщини: між владою і державністю
Філарет залишає по собі спадщину, яку важко оцінити однозначно. Він був людиною влади і прагнув її до останнього. Був майстром інтриг і не приховував цього. Був жорстким керівником і водночас архітектором великого проєкту.
Його життя – це історія про те, як особиста амбіція може співпасти з історичною необхідністю. І як навіть суперечлива постать здатна відіграти визначальну роль у становленні країни.
Саме тому відповідь на питання, ким був Філарет для України – ще попереду.
