“Подвійні стандарти” і війна: де світ справді нас зраджує, а де це просто мем (продовження)

ІА “ФАКТ” вже писало про те, що тему “подвійних стандартів Заходу” Україні варто розглядати передусім в контексті її безпеки й суб’єктності. Нещодавній випадок із Дженіном (ймовірна страта тих, хто був готовим здатися) показує: коли союзникам пробачають те, за що Росію справедливо засуджують, це розмиває табу на розстріл полонених, дає Москві аргумент “усі так воюють” і послаблює силу наших апеляцій до міжнародного права.

“Подвійні стандарти” – це не будь-яка різниця в тоні чи інтересах, а ситуація, коли схожі дії системно оцінюють по-різному в юрисдикції, політиці, риториці й медіа тільки тому, що це “свої” чи “чужі”. Там, де до України висувають найвищі вимоги щодо реформ, прозорості та дотримання права, а до інших партнерів – значно м’якші, це впливає на наш шлях до ЄС та НАТО, а також на те, скільки ресурсу та уваги світ готовий виділити саме нам.

Отже, потрібно тверезо відрізняти реальну асиметрію й небезпечні подвійні стандарти від чистої пропаганди про “зраду”, щоб захищати свої інтереси, а не грати проти себе.

Подвійні стандарти чи подвійна пастка: як не зіграти за правилами російської пропаганди

Фраза “подвійні стандарти Заходу” давно стала універсальним інструментом для Кремля й для всіх, хто хотів би розмити різницю між агресором і тими, хто йому протистоїть. У цьому наборі завжди одні й ті самі картинки: бомбардування Югославії, війна в Іраку, операції США й союзників проти тероризму, а тепер ще й Ізраїль з Газою.

Логіка проста: якщо всі колись порушували правила, то ніхто не має морального права когось засуджувати. Звідси зручний висновок: “Росія нічим не гірша, просто грає за тими самими жорсткими законами”. Будь-яка історія на кшталт Дженіна в цьому наративі  – чергова цеглинка в довгу стіну: дивіться, ви самі такі, тож залиште нас у спокої.

Частина української аудиторії іноді несвідомо підхоплює цей мотив. Коли ми з відчаєм або втомою говоримо “усі однакові”, “ніхто нам насправді не допомагає”, “їм можна, а нам ні”, ми влучаємо саме в ту ноту, яку російська пропаганда хоче почути з нашого боку. Не тому, що критика Заходу заборонена, а тому, що така форма критики підштовхує до висновку: покладатися не можна ні на кого, будь-які союзи – фікція, отже, немає сенсу вкладатися в власну інтеграцію, реформи та аргументацію. Ворогові вигідна Україна, яка відчуває себе обдуреною й самотньою: така країна легше піддається радикальним настроям і внутрішній сварці.

Різниця між чесною розмовою про асиметрію та пропагандистським мемом проходить по простій лінії. Якщо ми говоримо про конкретні рішення, називаємо інституції, механізми й інтереси, ставимо вимоги й пропонуємо кроки у відповідь  – це критика. Якщо ж фінальна нота завжди одна й та сама: “усі однакові, нічого не має сенсу, всі нас зливають”, це вже не аналіз, а шаблон, у який просто підставляють новий інфопривід. Для країни у війні така риторика небезпечна тим, що вона точить довіру до тих же союзів, які, за всіма реальними недоліками, тримають нашу оборону й економіку на плаву.

Між правом, мораллю і політичною доцільністю

У теорії все просто: є міжнародне право, Женевські конвенції та базові заборони: не катувати, не розстрілювати полонених, не бомбити цивільних. У справедливому світі кожне порушення цих правил мало б автоматично запускати прозоре розслідування і приводити до реальних вироків, незалежно від того, йдеться про велику демократію чи про ізгоя. Українцеві, який бачив Бучу й Маріуполь, ця картина здається якщо не привабливою, то бодай необхідною: якщо правил немає взагалі, тоді весь сенс нашої боротьби за “іншу систему” стає розмитим.

Реальність, однак, грубіша. Між деклараціями й практикою втискається політична доцільність: страх ескалації, залежність від союзника, енергетика, торгівля, внутрішні вибори. Через це один режим отримує сотні тисяч сторінок санкційних списків і ордери міжнародного суду, а інший роками відбувається м’якою критикою, хоча в його досьє теж є темні сторінки. Це не виправдання, а констатація стартових умов, у яких доводиться працювати. Можна скільки завгодно повторювати, що “так бути не повинно”, але від цього розклад сил не зміниться сам по собі.

У такій конфігурації перед Україною постає неприємне, але чесне питання: що для нас важливіше тут і тепер: абстрактна симетрія покарання для всіх чи максимальний тиск саме на Росію, яка прагне нас знищити? Ідеально було б поєднати обидва завдання, але ресурс  – і наш, і союзників – обмежений. Тому доросла позиція, схоже, виглядає так: ми не погоджуємося з безкарністю нічиїх злочинів, але свої сили  – дипломатичні, медійні, юридичні  – концентруємо насамперед на тому, щоб конкретно агресор проти України заплатив якомога вищу ціну.

Це не означає заплющувати очі на Дженін чи інші історії, але означає не дозволяти їм розмити фокус: для нас критично важливо не довести світ до моральної чистоти, а змусити систему, зі всією її кривизною, спрацювати проти агресора, який прийшов знищити нашу державу.

Як говорити про подвійні стандарти так, щоб вони не працювали проти нас

Історія з Дженіна гостра ще й тим, що одночасно підтверджує обидві тези: так, подвійні стандарти існують, а система часто поводиться інакше з “своїми”, ніж з “чужими”; але правда й те, що цією асиметрією чудово користується російська пропаганда, перетворюючи її на аргумент проти будь-яких союзів і спільних правил. Між цими полюсами й доведеться жити Україні, яка воює за те, щоб бути частиною недосконалого, але все ж більш передбачуваного світу.

Для нас ключове – навчитися розрізняти, де подвійні стандарти реально б’ють по українських інтересах, а де ми маємо справу радше з фрустрацією й втомою, вдало підхопленою чужими наративами. Реальний удар – там, де безкарність “своїх” послаблює табу на розстріл полонених, де конкуренція трагедій відбирає у нас увагу й ресурси, де до України без пояснень застосовують вищу планку, ніж до інших. Усе інше – привід не для того, щоб рубати сук, на якому сидимо, а щоб вимагати від союзників більшої послідовності й чесності, не ставлячи під сумнів сам факт необхідності цих союзів.

Україна не може дозволити собі розкіш глобального цинізму – “усі однакові, світ несправедливий, гори воно все”. Ми вже заплатили надвисоку ціну за право сидіти за цим столом і говорити про справедливість не з позиції прохача, а з позиції країни, яка воює за спільні правила. І саме тому доведеться тримати в голові дві думки одночасно: так, подвійні стандарти існують; так, ми маємо бути достатньо розумними й холодними, щоб вони працювали не проти нас, а врешті-решт – і проти нашого ворога.

Що може й повинна робити Україна – держава, суспільство й окремі люди

Історії на кшталт Дженіна – не привід для образи чи емоційних заяв, а можливість посилити власну позицію щодо універсальності гуманітарного права. Україна зацікавлена в тому, щоб табу на розстріли полонених діяло завжди: щодо ворога, щодо союзників, щодо всіх. Саме тому Київ може й повинен підтримувати міжнародні розслідування, вимагати прозорості, нагадувати, що такі епізоди – не “дрібні інциденти”, а питання глобальної безпеки.

Це не про “насолити Ізраїлю”. Це про те, що кожний прецедент, де світ визнає такі дії неприпустимими, зміцнює легітимність українських вимог покарання Росії. Чим послідовнішим буде підхід Заходу до всіх, тим сильніше звучатимуть наші аргументи про Бучу, Ізюм, Оленівку і тисячі зниклих безвісти.

Наше суспільство часто реагує на жорсткі відео автоматично: дивиться, поширює, емоційно зривається. Але інформаційний мазохізм не робить нас ні сильнішими, ні мудрішими. Людині не потрібно переглядати кожен кадр насильства, щоб мати моральну або політичну позицію. Радше варто ставити інші питання: “Як ця історія впливає на Україну? Які політичні наслідки вона створює? Чи змінює вона ставлення світу до нашої війни?”

Стратегічна увага важливіша за емоційний афект

У цьому сенсі роль суспільства – бачити не тільки сам факт насильства, а й те, як він вписується в глобальну конкуренцію трагедій, ресурсів та уваги, що прямо впливає на підтримку України.

“Подвійні стандарти” – це не тільки про дії урядів. Це й про те, як ми самі реагуємо на складні новини. Чи вміємо відрізнити виважену критику від повторення мемів на кшталт “усі однакові”? Чи не підсилюємо ми російські меседжі, навіть коли наше роздратування цілком щире й зрозуміле?

Мудра індивідуальна позиція – це не сліпа лояльність і не агресивна зневіра. Це інформаційна гігієна: не перепощувати бездумно, не робити швидких глобальних висновків, не множити безсилля. Зріла реакція – вимагати від союзників більшої послідовності, але не руйнувати довіру, без якої Україна не витримає у війні. Це не подвійний стандарт, а політичний інстинкт самозбереження.

Примітка. Відео, на яке посилається матеріал, містить сцени насильства і може бути травматичним.

Тетяна Вікторова