Українська дипломатія дедалі більше входить у фазу, в якій ключове значення має не лише зміст рішень, а й спосіб їх комунікації назовні. У міру того як міжнародні партнери активізують зусилля з пошуку політичних форматів завершення війни, будь-які публічні заяви Києва стають частиною ширшого переговорного контексту – зчитуються, порівнюються й інтерпретуються у різних столицях одночасно.
Саме тому різдвяне звернення президента Володимира Зеленського викликало резонанс далеко за межами України. Фраза, яку багато міжнародних спостерігачів розцінили як побажання смерті російському президентові Володимиру Путіну, привернула увагу не стільки емоційним забарвленням, скільки своєю появою в момент, коли Київ паралельно презентує мирні ініціативи й готується до важливих контактів із ключовими західними партнерами.
Формальна суперечність
Якщо відкласти емоційну складову й подивитися на ситуацію крізь призму сухої дипломатичної логіки, виникає принципова колізія, яку важко ігнорувати.
З одного боку, Україна послідовно вибудовує публічну рамку готовності до політичного врегулювання. Київ декларує прагнення до миру, презентує 20-пунктний план як можливу основу для переговорів, сигналізує відкритість до багатостороннього формату за участі ключових міжнародних гравців і анонсує контакт на найвищому рівні зі Сполученими Штатами, підкреслюючи, що найближчі тижні можуть стати вирішальними. Нагадаємо, що сьогодні вранці Зеленський заявив про зустріч з президентом США Дональдом Трампом, підкресливши, що «до нового року багато чого може вирішитися».
З іншого боку, в цьому ж часовому вікні глава держави в різдвяному зверненні використовує формулювання, яке значна частина зовнішньої аудиторії прочитала як побажання смерті одному з потенційних учасників майбутнього переговорного процесу. Проблема тут полягає не в емоції як такій, а в порушенні формальної узгодженості сигналів, які Київ одночасно надсилає назовні.
У дипломатії мир розглядається не як акт моральної сатисфакції, а як результат політичної процедури. За визначенням, мирна угода укладається з ворогом, а не з партнером чи союзником. Саме тому дипломатичний протокол історично вибудуваний так, щоб мінімізувати персоналізацію конфлікту й уникнути публічних побажань, які можуть бути прочитані як заперечення самої можливості переговорів – навіть у випадках глибокого, задокументованого й очевидного зла, яким є агресія Росії проти України.
У цій логіці різдвяний пасаж виглядає не як емоційна конструкція, що підкреслює єдність українців, як багато хто написав у соцмережах, а як дисонанс між задекларованою переговорною рамкою і публічною мовою, що її супроводжує. І саме цей дисонанс стає предметом уваги міжнародних спостерігачів, для яких важливе не стільки моральне виправдання, скільки передбачуваність і послідовність політичної позиції.
Риторика як сигнал: питання “навіщо?”
Саме тому в медійному й експертному середовищі дедалі частіше звучить не емоційне, а цілком прагматичне запитання: навіщо це було зроблено саме зараз?
У своєму різдвяному зверненні президент Зеленський одночасно говорить про спільну мрію українців – якнайшвидшого досягнення миру, – і в тому ж тексті дозволяє формулювання, яке багато хто прочитав як побажання смерті російському лідеру. Формально це створює ще колізію: якщо мир декларується як політична мета, то яким чином така публічна риторика працює на її досягнення?
У цьому ж контексті частина коментаторів висловлює припущення, що йдеться не про емоційний зрив, а про усвідомлений політичний сигнал – передусім зовнішнім гравцям. Особливо з огляду на те, що буквально напередодні Зеленський публічно розповів про 20 пунктів мирного плану, який у нинішній редакції виглядає вкрай складним для прийняття Росією і, відповідно, малореалістичним як основа для швидких домовленостей.
У такій логіці різдвяний пасаж можна прочитати як своєрідну “контрольну риску”, яка демонструє: Київ не готовий входити в переговори в тому форматі й у тих параметрах, які нині вимальовуються за участі американських посередників.
Американський фактор і межі компромісу
Ця інтерпретація набуває додаткової ваги на тлі анонсованої зустрічі Зеленського з Дональдом Трампом і заяви про те, що “до нового року багато чого може вирішитися“. Саме США сьогодні залишаються ключовим посередником у будь-якому реалістичному сценарії переговорів – і водночас головним джерелом тиску на Київ у питанні компромісів.
Втім, дедалі частіше в експертних колах звучить припущення, що пропонований американською стороною контур миру не влаштовує українське керівництво. При цьому прямий конфлікт із Вашингтоном є небажаним, але й повний розрив – малоймовірним. Навіть у разі зменшення фінансової допомоги США навряд чи повністю припинять обмін розвідданими або блокуватимуть європейські закупівлі озброєння для України.
За такої конфігурації ризик для Києва виглядає обмеженим, а простір для маневру – ширшим, ніж рік тому. Додатковим фактором стала й поява масштабного європейського фінансового ресурсу, який дозволяє Україні менш жорстко прив’язувати свою стратегію до американського посередництва.
Свідоме підвищення ставок?
У цій рамці різдвяна риторика Зеленського може розглядатися як свідоме підвищення ставок – спроба дати зрозуміти, що Київ не готовий приймати мир “за будь-яку ціну” і не вважає нинішній момент фінальним.
Такий підхід, втім, має і зворотний бік: він ускладнює переговорний процес, підвищує чутливість до кожного слова і створює ризик того, що дипломатичний процес знову відкотиться до стадії початкових позицій.
Персональний вимір ризиків
У цій ситуації зростають і персональні політичні ризики для самого Володимира Зеленського – не як морального суб’єкта, а як лідера, що входить у вирішальну фазу війни. Будь-яка публічна риторика, яка може бути витлумачена як відхід від переговорної логіки, потенційно звужує для нього простір маневру в майбутньому: як у діалозі з партнерами, так і у внутрішньому політичному вимірі. Якщо мирний процес все ж запуститься пізніше, Зеленському доведеться пояснювати зміну тону і позиції – причому вже в умовах значно вищих очікувань і жорсткішої уваги до деталей. У цьому сенсі нинішні слова працюють не лише як сигнал назовні, а й як фіксація публічної ролі, з якої згодом може бути складніше вийти без втрат для власної переговорної легітимності.
Дипломатичні рамки нейтральної риторики
Формальна суперечність між воєнною риторикою і підготовкою до мирних переговорів відображає загальноприйняту логіку міжнародної дипломатії. Прямого “кодексу нейтральності” щодо ворога не існує, однак низка юридичних і протокольних норм створює ефективні рамки, які регламентують можливості публічної комунікації напередодні укладання угод.
На юридичному рівні важливим орієнтиром є Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969). Вона не забороняє емоційні висловлювання як такі, але закладає принципи добросовісності сторін, визнання правосуб’єктності інших учасників переговорів і здатності вести конструктивний діалог. Публічні заяви, які можуть бути витлумачені як заперечення легітимності іншої сторони, формально не порушують конвенцію, проте здатні створити “токсичне поле” навколо переговорів і ускладнити роботу посередників.
На рівні звичаєвого дипломатичного права сформувався усталений принцип: під час переговорів сторони не персоніфікують конфлікт. Навіть коли війна триває і сторони зазнають значних втрат, ворог у дипломатичному сенсі описується через інституції та державні механізми, а не через особу лідера. Це не моральна заборона, а технічна умова для збереження простору для формальних контактів, підписання угод і роботи посередників.
Історичні прецеденти підтверджують ефективність такого підходу. У Кемп-Девідських угодах, мирних домовленостях у В’єтнамі, на Балканах чи під час ірландського процесу можна спостерігати однакову закономірність: у міру наближення до угоди риторика охолоджується. Жорсткі заяви щодо супротивника відходять у минуле не тому, що сторони пробачають, а тому, що будь-яке слово починає впливати на юридичну конструкцію угоди і здатність сторін зберегти “face-saving”.
У цьому сенсі різдвяний пасаж Зеленського підкреслює класичну дипломатичну дилему: між емоційною реакцією на війну та формальною логікою підготовки до мирного процесу. Він ілюструє, як навіть одне публічне слово може створити дисонанс між задекларованою переговорною рамкою і публічною комунікацією, яку сприймають міжнародні партнери.
Отже, ключовий виклик нині полягає не в тому, що було сказано, а в тому, як це співвідноситься з заявленою стратегією миру. Якщо мирний план має шанс стати переговорним інструментом, риторика навколо нього мусить бути максимально холодною, формальною і передбачуваною – навіть тоді, коли війна залишає для цього мінімум внутрішніх ресурсів. Адже в дипломатії, особливо напередодні можливих рішень “до нового року”, важить не лише правда, а й форма, в якій вона подається.
