16 січня 2026 року Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) повідомило про досягнення чергового локального режиму припинення вогню, організованого за його посередництва поблизу Запорізької атомної електростанції. Його мета ‒ дозволити ремонт резервної лінії електропередачі 330 кВ, пошкодженої внаслідок бойових дій на початку січня.
Після її відключення найбільша атомна станція Європи знову опинилася у високоризиковому стані: за словами генерального директора МАГАТЕ Рафаеля Гроссі, ЗАЕС залежить лише від однієї діючої зовнішньої лінії 750 кВ, і будь-яка нова аварія означатиме перехід на дизель-генератори з обмеженим ресурсом.
Фактично ядерна безпека у центрі Європи нині утримується режимом тимчасових перемир’їв ‒ явищем безпрецедентним для світової атомної галузі.
МАГАТЕ між мандатом і безвихіддю
Це вже четверте локальне припинення вогню, яке МАГАТЕ змогло погодити для потреб Запорізької АЕС. Агентство направило свою команду з Відня безпосередньо до зони бойових дій, щоб спостерігати за ремонтними роботами на пошкодженій лінії.
Рафаель Гроссі назвав це доказом “незамінної ролі” МАГАТЕ у запобіганні ядерній катастрофі. Водночас сам факт того, що міжнародна організація змушена вести переговори про припинення вогню для підтримання базових технічних функцій АЕС, демонструє глибину системної кризи, в якій перебуває режим ядерної безпеки в Україні.
МАГАТЕ більше не є лише наглядовим органом ‒ воно фактично виконує роль кризового посередника між воюючими сторонами, не маючи при цьому інструментів примусу чи гарантій довготривалого результату.
В “Енергоатомі” неодноразово наголошували: втрата єдиної працюючої зовнішньої лінії означатиме повне знеструмлення станції та автоматичний запуск аварійних дизель-генераторів. Їхня робота ‒ це не стабільний режим, а фактично зворотний відлік, обмежений запасами пального, ресурсом обладнання та безпековими умовами для персоналу.
У таких обставинах кожен обстріл, кожне пошкодження підстанції або ЛЕП перетворюється з епізоду війни на подію глобального ядерного ризику.
АЕС як військовий об’єкт: межі дипломатії
Паралельно з переговорами МАГАТЕ українські військові оприлюднили відеодокази присутності російської військової техніки безпосередньо на території Запорізької АЕС, зокрема поблизу енергоблоків. За даними НАЕК “Енергоатом”, станція використовується не лише як укриття для техніки, а і як майданчик для запуску безпілотників.
Ці дії є прямим порушенням норм міжнародного гуманітарного права та ключових принципів ядерної безпеки. Водночас вони залишаються поза межами ефективного впливу МАГАТЕ, яке фіксує факти, але не здатне змінити саму логіку мілітаризації об’єкта.
МАГАТЕ визнає: на Запорізькій АЕС порушено шість із семи базових стовпів ядерної безпеки, серед яких:
-фізична цілісність об’єкта,
-стабільне електропостачання,
-відсутність тиску на персонал,
-надійна логістика,
-безперервний радіаційний контроль,
-функціонування каналів зв’язку.
Формально всі шість реакторів перебувають у стані холодного зупину, однак навіть у цьому режимі станція не може вважатися безпечною, зважаючи на проблеми з водопостачанням після підриву Каховської ГЕС та зниження рівня води у ставку-охолоджувачі.
Тож ситуація навколо Запорізької АЕС у січні 2026 року ‒ це вже не виняток і не тимчасова криза. Це нова реальність, у якій ядерна безпека: залежить від військових домовленостей, підтримується вручну і тримається на межі інституційних можливостей МАГАТЕ.
“Локальні перемир’я” як сурогат ядерної безпеки
Механізм тимчасових припинень вогню навколо Запорізької АЕС, який МАГАТЕ змогло вибудувати у 2024–2026 роках, дедалі очевидніше перетворюється не на винятковий захід, а на сталу практику управління ядерним ризиком у воєнних умовах. Саме це і становить головну проблему.
Локальне перемир’я за визначенням є короткостроковим, умовним, залежним від доброї волі сторін, позбавленим механізмів примусу та відповідальності.
У сфері ядерної безпеки такі параметри означають відсутність системної гарантії. Перемир’я дозволяє відремонтувати лінію електропередачі чи підстанцію, але не усуває причини, через які ці об’єкти знову опиняються під обстрілами.
Фактично, кожне нове “успішне” перемир’я підтверджує не ефективність моделі, а глибину її тимчасовості. Найнебезпечнішим наслідком цієї моделі є її поступова нормалізація. Ядерна безпека, яка за міжнародними стандартами має ґрунтуватися на стабільній інфраструктурі, гарантованому доступі персоналу та деполітизованому управлінні, на практиці зводиться до серії кризових компромісів, кожен з яких зменшує запас стійкості системи.
Якщо ремонт критично важливої лінії електропередачі потребує погодження з воюючою стороною, яка одночасно контролює станцію, використовує її як військовий об’єкт і відмовляється від демілітаризації, це фактично означає, що сам принцип ядерної безпеки підміняється принципом тактичного управління ризиком.
Для МАГАТЕ модель локальних перемир’їв створює інституційну пастку. З одного боку, агентство реально запобігає негайним аваріям, зберігає фізичну присутність на майданчику та виконує гуманітарну функцію глобального масштабу. З іншого боку, його роль поступово зміщується від нагляду та гарантування стандартів до підтримки мінімальної працездатності об’єкта в умовах окупації. Це породжує критичне запитання: чи не стає міжнародний регулятор частиною механізму стабілізації небезпечного статус-кво, не маючи при цьому мандату на його зміну?
МАГАТЕ фіксує порушення, але не має інструментів для примусової демілітаризації, зміни режиму контролю чи відновлення повної юридичної відповідальності законного оператора.
Модель локальних перемир’їв водночас створює асиметрію відповідальності та вигоди: основний тягар ризиків і наслідків потенційної аварії несуть Україна та міжнародна спільнота, тоді як сторона, що контролює станцію військовим шляхом, отримує дипломатичний канал комунікації, додатковий час та фактичне визнання своєї ролі як “сторони переговорів” щодо АЕС. При цьому фундаментальне порушення ‒ мілітаризація ядерного об’єкта ‒ не зникає з порядку денного, а лише відкладається.
Таким чином, «локальні перемир’я» навколо Запорізької АЕС не вирішують проблему ядерної безпеки, вони лише відтерміновують її загострення.
Другий фронт ядерного ризику: охолодження Запорізької АЕС
Проблема електропостачання Запорізької АЕС зазвичай перебуває в центрі уваги, проте не менш критичним є водний фактор, який формує другий, повільніший, але системний фронт ядерної небезпеки. Після підриву греблі Каховської ГЕС станція втратила доступ до основного джерела водозабору, а ставок-охолоджувач, що використовується для підтримання роботи систем безпеки, поступово знижується в рівні й більше не є відновлюваним у класичному розумінні.
Формально всі шість енергоблоків перебувають у стані холодного зупину, проте це не скасовує потреби у воді для відведення залишкового тепла з активних зон, охолодження басейнів витримки відпрацьованого палива та роботи допоміжних систем безпеки. МАГАТЕ наголошує, що навіть у зупиненому стані станція залишається технічно вразливою без стабільного водопостачання. На відміну від електропостачання, яке теоретично можна відновити після пошкодження, вода у ставку-охолоджувачі є обмеженим і невідновлюваним ресурсом, рівень якого залежить від випаровування, кліматичних і сезонних факторів та інтенсивності використання для охолодження.
Зниження рівня води не створює миттєвої аварійної ситуації, проте звужує операційні можливості, скорочує часовий горизонт безпеки та підвищує залежність від імпровізованих технічних рішень, формуючи накопичувальний ризик, який не завжди фіксується у щоденних зведеннях, але визначає стратегічну стабільність об’єкта. МАГАТЕ наполягає на терміновому будівництві насосної станції для забезпечення подачі води до реакторів і басейнів витримки, проте й ця ініціатива потребує стабільного електропостачання, залежить від безпеки будівельних робіт у зоні бойових дій і не усуває ризику повторних пошкоджень.
Найбільша небезпека полягає у взаємозалежності двох фронтів ризику: без електрики не працюють насоси й системи контролю, а без води електропостачання втрачає сенс з точки зору ядерної безпеки. Ця зв’язка створює ситуацію, коли збій у будь-якому елементі запускає каскад обмежень, а запас часу для реакції скорочується стрибкоподібно, а не лінійно.
Ситуація з водою та охолодженням на ЗАЕС демонструє зміну природи ядерного ризику: небезпека накопичується повільно, технічні рішення стають дедалі складнішими, а інституційні можливості ‒ дедалі обмеженішими. У цій логіці станція поступово перетворюється на об’єкт, де безпека підтримується не системою, а постійним управлінням дефіцитами ‒ води, електрики, часу і політичних рішень.
Саме в цьому контексті доречно поставити ширше запитання: чим ця ситуація принципово відрізняється від аварійних сценаріїв на кшталт Фукусіми і чому повільний, контрольований ризик може бути не менш небезпечним за раптову катастрофу?
Охолодження під тиском: від Фукусіми до ЗАЕС
Аварія на японській АЕС “Фукусіма-1” у 2011 році часто розглядається як універсальний приклад ядерної катастрофи, проте ситуація на Запорізькій АЕС характеризується іншим типом системного ризику, в центрі якого ‒ проблема охолодження та поступової втрати ресурсів безпеки. На Фукусімі ключовим фактором стала раптова і тотальна втрата всіх ресурсів охолодження: землетрус і цунамі одночасно знищили зовнішнє електропостачання, резервні дизель-генератори та частину інфраструктури забору води, а персонал фактично втратив можливість керувати процесом, що призвело до перегріву активних зон та басейнів витримки упродовж годин і діб. Це був сценарій “обриву всіх ліній” ‒ швидкий, неконтрольований, з мінімальним простором для рішень.
На ЗАЕС ситуація інша: одномоментного колапсу немає, натомість відбувається поетапне виснаження ключових ресурсів охолодження, коли електропостачання тримається на одній-двох лініях, дизель-генератори використовуються як квазіпостійний резерв, вода у ставку-охолоджувачі обмежена і невідновлювана, а альтернативні рішення, такі як насосні станції чи тимчасові схеми, потребують часу, світла та безпеки.
Ключова різниця між двома кейсами полягає у темпі розвитку кризи: Фукусіма демонструє раптову катастрофу з мінімальними шансами на втручання, тоді як на ЗАЕС небезпека накопичується повільно, залишаючи ілюзію керованості, яка залежить від великої кількості зовнішніх факторів, включно з військовими, погодними та логістичними. Басейни витримки відпрацьованого палива залишаються критичною зоною ризику в обох випадках, проте на ЗАЕС вони охолоджуються лише за умови безперервного живлення, а обмежений доступ до води звужує можливості компенсації; проблема має інерційний характер, але важче піддається екстреному вирішенню.
Людський фактор теж відрізняється: персонал на Фукусімі працював у межах цивільної юрисдикції, але був фізично обмежений катастрофою, тоді як на ЗАЕС він змушений підтримувати складні системи охолодження в умовах окупації, під постійним тиском і за дефіциту ресурсів, що створює хронічне навантаження на систему управління безпекою з прямими технічними наслідками. Таким чином, хоча Запорізька АЕС не є «новою Фукусімою», вона демонструє новий тип ядерного ризику, раніше невідомий світовій практиці, коли поступове, розтягнуте в часі порушення охолодження у поєднанні з війною, окупацією та відсутністю системних рішень може бути не менш небезпечним, а питання охолодження і ресурсів стає лакмусовим папірцем деградації глобального режиму ядерної безпеки в умовах війни.
Запорізька АЕС демонструє новий тип ядерного ризику, у якому небезпека накопичується поступово і залежить не лише від технічних систем, а й від військових, політичних та логістичних факторів. Енергетичний і водний фронти ризику взаємопов’язані: будь-який збій в електропостачанні або охолодженні швидко посилює загрозу для безпеки. У таких умовах безпека станції підтримується не системно, а через постійне управління дефіцитами ресурсів і оперативне реагування, що робить її вразливою та підкреслює критичну роль міжнародного нагляду й термінових технічних рішень.
