28 червня в Україні відзначили День Конституції – свято, яке формально покликане нагадувати суспільству й політичним елітам про фундаментальні цінності: демократію, верховенство права, права і свободи людини. Та цьогоріч урочистості мали гіркуватий присмак. У соцмережах та серед експертної спільноти домінувала не радість, а тривога: “Конституція є, але хто її захищає?”
Ключовий гарант конституційного ладу – Конституційний Суд України – тривалий час не мав навіть елементарної технічної спроможності здійснювати правосуддя. Дефіцит суддів, відсутність голови, гальмування призначень – усе це перетворило КСУ на майже декоративну інституцію. І в День Конституції питання “Коли в країні запрацює Конституційний Суд?” стало ледь не риторичним.
Хроніка занепаду: кворум “на межі”
Понад пів року КСУ був неповноважним. Причина банальна й водночас шокуюча: у складі залишалося 11 суддів при мінімально необхідних 12. За таких умов Велика палата суду – колегіальний орган, який вирішує справи за поданнями президента, народних депутатів, омбудсмена тощо – не могла ухвалювати жодного рішення. Так само “випав” один із Сенатів – структурна одиниця КСУ, яка розглядає індивідуальні скарги громадян.
Цей стан паралічу протримався до 27 червня, коли президент Володимир Зеленський призначив нового суддю – Олександра Водянікова. Призначення було здійснене за конкурсною процедурою, рекомендованою Венеціанською комісією, з участю міжнародних експертів, і стало лише третім прикладом застосування нового підходу.
З одного боку, це привід для обережного оптимізму: нарешті є кворум. Але з іншого – ситуація залишається хиткою. Шестеро суддів наразі не призначені (двоє – за квотою президента, троє – парламентом, один – з’їздом суддів). Крім того, вже найближчим часом кілька чинних суддів втратять повноваження через завершення дев’ятирічного терміну, що знову поставить суд перед ризиком блокування.
Без голови, без тлумачень, без відповідей
Конституційний Суд вже п’ятий рік (!) функціонує без постійного голови – з 2020-го його обов’язки виконують різні судді. І це не просто формальність. Відсутність голови унеможливлює, наприклад, обрання його заступника, а значить – повноцінне управління та координацію роботи інституції.
У той час, коли країна живе в умовах війни, на Конституційний Суд покладено вирішення фундаментальних питань. Зокрема:
– чи відповідає Основному Закону новий закон або президентський указ;
– чи допустиме винесення певного питання на всеукраїнський референдум;
– чи дотримано процедури імпічменту президента;
– чи конституційні міжнародні договори, ратифіковані чи запропоновані до ратифікації;
– яке офіційне тлумачення має те чи інше положення Конституції.
Станом на червень 2025 року жодне з цих питань Конституційний Суд вирішити не може. І не лише з технічних причин. Навіть до втрати кворуму КСУ відзначався вкрай низькою ефективністю: роками не розглядаються важливі подання, серед яких – тлумачення положення про єдине громадянство, оцінка реформи децентралізації, зміни до земельного законодавства тощо.
Президент у ПАРЄ: конституція не на часі?
У червні президент Зеленський виступив у ПАРЄ, де відповідав на питання європейських парламентарів. Після емоційної промови, зокрема щодо війни та єдності Заходу, одна з депутаток звернула увагу на… відсутність кворуму в Конституційному Суді України. “Як ви збираєтесь захищати права кожного українця?” – запитала вона.
Президент відповів у властивій йому манері: спершу підкреслив ціну, яку Україна платить за свободу, розповів про необхідність утримати європейську єдність, а потім додав: “Я так зрозумів, ви турбуєтесь про український Конституційний Суд? Не хвилюйтесь, цю проблему ми якось вирішимо”.
І справді, за кілька днів було здійснене призначення, яке формально розблокувало роботу КСУ. Проте залишилося питання: чому рішення ухвалюється лише після зовнішнього тиску або з нагоди гучних дат? І наскільки тривалим і сталим буде це розблокування?
Влада, яка не поспішає
Формально кандидати в судді КСУ вже відібрані та рекомендовані, в тому числі й за участі міжнародних експертів. Але ані президент, ані парламент не поспішають із призначенням. І це не випадковість, а політичний розрахунок. Адже Конституційний Суд не просто арбітр, а потенційний стримувач амбіцій будь-якої влади. Безконтрольна гілка влади, певно так комфортніше.
Ба більше, публічні спікери владної команди неодноразово висловлювалися в дусі: “Ну і що, що немає суду? Поки війна – це не критично”. Лунали навіть думки, що закон про правовий режим воєнного стану є важливішим за Конституцію. Найжорсткіше з цього приводу висловилася одіозна нардепка Мар’яна Безугла, яка назвала українську Конституцію кліткою та в’язницею, якої варто якнайскоріше позбутися.
“Єдине” чи “множинне”? А Конституційний Суд мовчить
Проблема з Конституційним Судом – це не лише про “кадрову дірку” та втрату кворуму. Це ще й про наслідки його системної бездіяльності щодо ключових запитів суспільства. Один із найбільш показових прикладів – питання множинного громадянства.
Після підписання президентом закону, що легалізує множинне громадянство (в обмеженій формі, з акцентом на діаспору), влада поспішила оголосити “перемогу”. І справді, українці за кордоном, які десятиліттями жили в правовому вакуумі, тепер мають змогу формалізувати свій зв’язок з Батьківщиною.
Але всередині країни зовсім інший фон: розгубленість, недовіра, і в багатьох обурення. Закон фактично визнає існування множинного громадянства, не змінюючи при цьому статтю 4 Конституції, яка однозначно визначає: “В Україні існує єдине громадянство”.
Це положення вже тривалий час викликає суперечки серед юристів, дипломатів і політиків. Різні державні інституції трактують його по-різному. А де ж арбітр? Конституційний Суд, який ще з грудня 2021 року має на розгляді відповідне депутатське подання про офіційне тлумачення цієї статті, – просто мовчить.
Порожнеча, яка породжує правову шизофренію
В результаті Україна опиняється в ситуації правового когнітивного дисонансу:
Формально діє принцип єдиного громадянства.
Юридично ухвалено закон, який відкриває двері до множинного громадянства.
Риторично – посадовці говорять про “винятки”, “не для всіх”, “у рамках дипломатії”.
Фактично – немає жодного узгодженого трактування.
Це породжує нерівність у правозастосуванні (для когось подвійне громадянство – лояльність, для когось – підстава для позбавлення статусу) та ризики дискримінації – залежно від походження, території проживання чи політичної кон’юнктури.
І все це лише тому, що орган, єдиний уповноважений давати обов’язкове офіційне тлумачення Конституції, бездіяльний.
Політичні наслідки судового мовчання
Ціна такої бездіяльності не абстрактна. У політичному вимірі це:
- Нові лінії розколу в суспільстві – між «внутрішніми» й «зовнішніми» українцями, між фронтовими громадами і «паспортними патріотами»;
- Загроза дискредитації українського права у міжнародній площині, адже на питання: «Яке у вас громадянство – єдине чи множинне?» посадовці не мають чіткої відповіді;
- Ослаблення державної легітимності, коли базові норми Основного Закону перестають бути дороговказом, а стають опціональним набором фраз.
У той час як влада обіцяє реформи, європейське майбутнє та правову визначеність, найвища інституція конституційного контролю або не працює, або не поспішає працювати. А без її голосу будь-який новий закон – це не гарантія справедливості, а потенційне джерело хаосу. І тоді відповідь на запитання “Яке громадянство в Україні?” звучить не як юридичний факт, а як іронічний афоризм: “Множинне — але єдине також ніхто не скасовував”.
Бездіяльність Конституційного Суду – це не технічна вада, а глибока системна криза, що ставить під сумнів здатність держави керуватися власною Конституцією.
Не судом єдиним
Варто вказати на ще один дисонанс: у 2025 році на фінансування Конституційного Суду передбачено понад 332 мільйони гривень. При цьому інституція, яка не розглядає справи, не тлумачить закони і не має голови, існує лише як символ, а не як реальний інструмент контролю за дотриманням Основного Закону.
До цього додаються й символічні порушення. Наприклад, президентське вітання з Днем Конституції супроводжувалося гаслом “Україна понад усе”, що викликало критику з боку правників. Адже Конституція вказує: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю” (ст. 3).
Вона працює, коли її дотримуються і поважають
Конституційний Суд не лише перестав бути арбітром, він став жертвою політичної байдужості. Мовчання суду на тлі серйозних суспільних трансформацій – небезпечна лакуна в системі стримувань і противаг. А влада, яка ігнорує власну Конституцію, рано чи пізно сама стане заручницею правової анархії.
Якщо ми справді поважаємо Конституцію – повага має починатися не з привітань, а з дій. І насамперед, із відновлення повноцінної, незалежної, працездатної роботи Конституційного Суду. Бо якщо він не працює – ніхто не захищає головний закон країни. І, відповідно, ніщо не захищає наші права.
